Успіхи України у нарощуванні виробництва та експорту зернових і олійних культур пов’язують з бурхливим розвитком агрохолдингів. Побутує думка, що лише така форма господарювання як вертикально інтегровані компанії із земельним банком у сотні тисяч гектарів може бути успішною і прибутковою. Мовляв, лише вони мають змогу і купувати новітню сільгосптехніку і застосовувати сучасні агротехнології, котрі для простих фермерів не по кишені. До того ж агрохолдинги закуповують насіння і добрива, гербіциди і засоби захисту рослин великими партіями, що робить товар суттєво дешевшим. А головне – базовий показник успішності рослинництва – урожайність – у наших агрохолдингів на тонну з гектара вище, ніж у наших же фермерів.

Агрохолдинг vs фермери

Дивно, чому ж тоді агрохолдинги не стали панівною формою господарювання у світі? За кордоном що – рахувати не вміють? Виявляється – уміють, просто там давно знайшли спосіб, який дозволяє фермеру на десятках гектарів посереднього грунту мати урожайність вищу, ніж у наших агрохолдингів на відмінних чорноземах.

От, приміром, у Франції зовсім немає агрохолдингів. Так само як і фермерських господарств, котрі мають у володінні тисячі гектарів. Більше того, великими там вважають наділи у 100 гектарів, але чисельно переважають фермери дрібні і середні – до 50 га. Що ж дозволяє тамтешнім аграріям успішно працювати на таких крихітних (за нашими мірками) клаптиках землі? Як розрізнені сільгоспвиробники можуть протистояти організованим (інколи аж занадто) представникам переробних підприємств та роздрібної торгівлі?

Один за всіх і всі за одного

Відповідь проста і відома з часів Дюма (як там у мушкетерів? “Один за всіх і всі за одного”?). Французи не гірше за українців розуміють, що гуртом легше і батька бити, тож ще у кінці позаминулого століття, після кількох нищівних сільськогосподарських криз, котрі призводили до масових розорень селян, почали кооперативний рух. У часі він співпав з бурхливим розвитком промисловості та концентрацією людей довкола промислових центрів. Усю цю урбанізовану масу людей потрібно було годувати, і швидкий розвиток кооперативів допоміг справитися з цим викликом.

Кооперативи у Франції

П’яте місце у світі та перше місце у ЄС з виробництва пшениці Франції забезпечують також кооперативи, питома вага яких у виробництві зерна і олійних культур становить 75%. Існує 260 зернових кооперативів, котрі об’єднують понад півмільйона виробників зерна (76% усіх зерновиробників країни), ці кооперативи залучають 26 тис. найманих працівників і дають третину товарообороту усіх сільськогосподарських кооперативів країни. А що ж з головним показником успішності? Урожайність французьких фермерів на доволі посередніх грунтах складає понад 7 т/га, тоді як наші агрохолдинги на першокласних чорноземах отримують лише 4,2 т/га. То може справа все-таки не в розмірі?

У французьких кооперативах зайнято понад 520 тис. працівників, а загальний товарооборот складає 86 мільярдів євро (тобто понад $100 мільярдів). На французькі кооперативи припадає близько 60% збуту сільгосппродукції. Найбільше кооперативами охоплено збут зерна – 67-70%, свинини – до 65%, понад половина – молока. Проте на відміну від добре знайомих нам колгоспів, французькі кооперативи не займаються виробничою діяльністю, а лише обслуговують виробничу діяльність фермерів. Наразі у Франції діє близько 3,5 тис. сільськогосподарських кооперативів, що ведуть переробно-збутову діяльність та ще 13,3 тис. кооперативів з використання сільськогосподарської техніки.

Сучасне аграрне виробництво неможливо уявити без високопродуктивної (і такої ж високовартісної) сільськогосподарської техніки. Зрозуміло, що самотужки таку техніку фермер “не потягне”, зате через кооперативи зі спільного використання техніки (CUMA) – запросто. Сьогодні у Франції близько 38% фермерів є членами і клієнтами CUMA. У них зосереджена третина парку зерно- та кормозбиральних комбайнів, п’ята частина розкидачів добрив, трактори підвищеної потужності, обприскувачі, спеціалізоване обладнання для ремонтних робіт, меліоративна й інша спеціалізована техніка.

Кооперативи в Україні

А що у нас? Вітчизняна статистика свідчить, що в Україні також немало створено сільськогосподарських виробничих та обслуговуючих кооперативів. За даними Мінагрополітики, на кінець 2017 року їх налічувалося 1125, однак працюють з них трохи більше половини – 610, інші існують лише на папері. Що заважає? В першу чергу – свідомість людей. До речі, саме слово “кооперація” з латинської означає “співробітництво”, а в її основі – важливі етичні цінності, зокрема, чесність, відповідальність, справедливість.

Чи може бідний допомогти бідному? Як не дивно, – може. Якщо обидва стануть поруч і визнають спільні принципи та етику роботи. Кооперативний рух в українських селах Галичини зародився ще наприкінці позаминулого століття. Оскільки місцеві жителі не мали великих капіталів, митрополит УГКЦ Андрей Шептицький об’єднав їх в кооперативи, щоб вони займалися створенням господарства на принципах християнської моралі. За його організаційного та фінансового сприяння було організовано 2 тис. споживчих та 1,5 тис. аграрних кооперативів, котрі об’єднували 1,5 млн членів та приблизно 100 тис. га земельного фонду.

Потім війна розкидала галичан світами і вони на нових батьківщинах запроваджували звичні їм форми кооперації. Відтак, мандруючи світом, із подивом дізнаєшся, що іноземці приводять українців за приклад як націю, яка досягла великих успіхів у сільському господарстві завдяки кооперації. Виходить,що ми привили цю культуру на інших континентах, але радянська влада це все в нас убила, бо їй були нецікаві незалежні думаючі лідери і підприємці.

Звісно, малі фермери та селяни-одноосібники можуть самотужки заробляти на високомаржинальних культурах, для яких їм достатньо двох гектарів паю чи навіть 40 соток біля хати. Я особисто знаю людей, котрі в такий спосіб впродовж сезону поставляють до столиці перець, помідори та інші овочі. Проте якби такі господарі об’єдналися у збутовий кооператив, вони могли б формувати товарні партії овочів для супермаркету, а не торгувати вроздріб на базарі.

Але для цього потрібно хотіти щось зробити самому, а не чекати від держави соціальної допомоги, ремствуючи на її мізерні обсяги. На жаль, колгоспний рух відбив охоту не лише до праці на своїй землі, але й винищив усіх найбільш активних, небайдужих та підприємливих. Тим-то в Обухівському районі Київщини 15 тисяч пайовиків-землевласників і лише 7 фермерів. І це під Києвом, який є не потенційним, а реальним найбільшим ринком збуту плодоовочевої продукції!

Що робити?

Що треба для того, щоб кооперативи стали реальністю? В першу чергу довіра. І не лише до самої ідеї, але й один до одного. Кооперативи Шептицького ґрунтувалися на християнській моралі, котру у нас за роки радянщини майже викорінили, от і намагається нині один вижити за рахунок іншого, замість того, щоб об’єднати зусилля і працювати разом.

Звісно, що для вдалого старту потрібні гроші – для тих же овочесховищ чи доїльних апаратів і танків-охолоджувачів для молока. Нині успішні українські кооперативи працюють переважно за підтримки зарубіжних грантів, благодійних фондів чи тих-таки агрохолдингів. Раніше держава намагалася фінансово підтримати кооперативний рух, але деякі спритники скористалися цим для того, щоб збагатитися – організували купу фіктивних кооперативів, котрі існували лише на папері і вправно отримували дотації. Та варто було скоротити бюджетну підтримку, як ці фіктивні кооперативи пощезали, як сніг на весняному сонці.

Крім грошей, для розвитку кооперативного руху конче потрібні позитивні приклади успішних кооперативів та їх пропаганда. Але пропаганда не на словах, а на ділі – через навчання, обмін досвідом, залучення найбільш активних селян до їх розбудови. Держава мусить допомогти розвинути чи створити по кілька зразкових кооперативів із різних напрямків на різних територіях, завдяки яким також розвиватимуться конкретні села.

А далі – активно поширювати їх досвід на інші громади, організовувати екскурсії до них, семінари. Адже люди хочуть не лише побачити успішні приклади, але і “помацати” їх – лише тоді вони повірять і почнуть втілювати щось схоже у себе. Відтак потрібно створювати щось на кшталт руху “двадцятип’ятитисячників”, які колись організовували колгоспи – тільки без маузера, а зі знаннями та досвідом.

Олесь Євтєєв, редактор інформаційно-аналітичного відділу в газеті “Агропрофі”, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram