Олександра Ференц. Масажний кабінет. Діалоги.

Олександра Ференц. Масажний кабінет. Діалоги. Фото"Український інтерес"/Олександр Бобровський

Майстер вправний, сильний чоловік, років 35. Прошу розім’яти спину, бо відчуваю її аж занадто часто. Зав’язується розмова. Про се, про те. Він хороший сім’янин і любить готувати. Йому приємно, коли його слухають. Я не проти. Час від часу питання підкидаю. Каже – от ситуація була, учора ввечері. Нетверезі гучні посиденьки за вікном. Хтось із сусідів копів викликав. Далі розказує – приїхали двоє, субтильні такі. Щось поговорили, поїхали. Трохи тиша потрималась і знов гамір. Каже – от що це за поліцейські, хіба можна таких кволих брати? Що зможуть проти нього, наприклад? А як він ще й не один буде? Мовчить. Схоже, що чекає на відповідь. Кажу – ну не всі ж однакові. Та й які подали заявки на конкурс, тих і відібрали, мабуть. Інших де взяти. От ви, наприклад, пішли б у поліцію? – питаю. Та ні, нащо воно мені – відповідає, у мене нормальна професія є!

Той діалог я звела до жарту. Але ж задумалась опісля. Ця позиція – не знаю, точка зору чи радше стереотип, та все ж таки – зустрічається мені не вперше. Звідки таке ставлення до складної та небезпечної роботи, яку у всьому світі поважають та підтримують? Чи дійсно туди йдуть лише ті, хто не має “нормальної” професії?  І чому тоді вони не обирають “нормальне” життя, коли приходить час обирати?

За цими думками звернула увагу на дату – 22 серпня. День пам’яті загиблих правоохоронців. Поліцейські очільники назвали цифру у 1118 загиблих за роки незалежності, і половина з них – за останні роки, час збройного конфлікту. Суха статистика, за якою – зламані долі та діти, що лишаються без батьків. Так само як і у військових. Тільки одна професія – важлива і почесна, а інша для тих, хто не ладен отримати “нормальну”?

Багато питань і замало відповідей. Днями у новинах промайнуло обличчя молодого юнака-поліцейського, який загинув у перестрілці в Харкові. Розумний, трохи іронічний погляд, живі очі, мужнє обличчя. Кажуть, що був командиром і першим наблизився до зловмисника. Чому прийняв таке рішення? Вже не дізнаємось. Та злочинець знешкоджений. Щоправда, ціна непомірна.

Чи всі ті правоохоронці опинились саме там і тоді, де зустріли смерть, бо не мали вибору? Навряд. У кожного є вибір. Вибір без кінця шукати винних або почати з себе. Вибір критикувати помилки або підтримати і допомогти зробити краще. Вибір риторично питати – ну чого все так “не так”…  Або робити те, що вважаєш правильним, навіть якщо страшно, неприємно, тяжко.

Українське суспільство прагне змін. Але чомусь одразу глобальних і, що найцікавіше – чужими руками. Чомусь так склалося і звиклося, що ми жаліємося на лікарів, а потім молимо їх про допомогу. Сваримося на дорозі із поліцейськими, а пізніше дзвонимо 102, коли маємо проблеми. Не вступаємося за солдата у маршрутці, але дуже хочемо, щоб війна не наближалась до наших осель. Час замислитись над тим, куди веде цей шлях і чи хочемо ми там опинитись.

Маємо усвідомити, тут і зараз – краще майбутнє не звалиться на голову траншами Євросоюзу. Не прийде із новими/старими переобраними президентами. Не надійде із посилкою нової поліцейської форми із США. Тільки ми самі щодня, щохвилини своїми найпростішими вчинками наближаємо чи віддаляємо те саме бажане, омріяне, благополучне майбутнє.

Питання не в тому, чи готові ми до змін. Важливо – чи готові ми змінювати і змінюватись?