Декомунізація, Андрій Желябов і молитва з розбитим лобом

Вбивство Олександра II. XIX століття. Невідомий художник

В Україні триває процес декомунізації, це всі знають. Не є також секретом те, що складовою цього процесу є перейменування вулиць. Також не секрет, що активно “перейменовується” Київ – на пам’яті ще гучні дискусії щодо вулиць Шухевича, Бандери тощо. Є як прихильники, так і противники цих процесів. Втім, я не про них. Як законослухняний громадянин, я підтримую декомунізацію. Як українець – підтримую категорично. Але, як завжди у нашій країні, згадується приказка про Бога і лоба.

Бо є (поки що є, уточню) у Києві така собі вулиця імені Андрія Желябова. І є намір її перейменувати. Принаймні 20 вересня на своєму засіданні Комісія з питань найменувань КМДА направила на на громадські обговорення пропозицію щодо її перейменування. Перейменувати її хочуть на честь Марії Капніст. Аби не було закидів мені щодо вулиці Марії Капніст, то відразу в категоричній формі заявляю – така вулиця необхідна. Однозначно. Як і вшанування пам’яті видатної української актриси.

Але, як завжди… Як завжди. Бо, вшановуючи одних (заслужено – підкреслю), ми витираємо пам’ять про інших. В даному випадку – про Андрія Желябова. Сподіваюсь, за результатами обговорення вулицю його імені таки залишать в спокої. А щоб читачу було зрозуміло, чому я (і не лише я) захищаю пам’ять Желябова, дозволю собі нагадати, хто він такий.

Андрій Желябов, (1851-1881), революціонер-народник, один з керівників партії “Народна Воля”. Під керівництвом Желябова засновано першу в Російській імперії газету для робітників — “Рабочая газета”. Один з організаторів замаху на імператора Олександра II. Заарештований напередодні замаху, Желябов добився прилучення своєї справи до судового процесу про вбивство царя. Страчений 3(15) квітня 1881 року.

Ось така коротка біографічна довідка. Що зробив такого проти України Желябов, що пам’ять про нього хочуть стерти? Те, що організував вбивство очільника Російської імперії, котрий був душителем українства? Чи те, що не “відмазався” від своєї участі в цьому і мужньо пішов на ешафот разом зі своїми товаришами –  Софією Перовською, Миколою Кибальчичем, та іншими “первомартовцами”?

Так, це був, за сучасними мірками, тероризм. Але… якби зараз якась “народна воля” вбила “царя” Путіна? Я б особисто камінь в таких людей би не кинув, це точно.

Чого ж добивався Желябов і народовольці? Ось цитата (мовою оригіналу) з листа виконкому “Народної волі” Олександру ІІ:

“… Созыв представителей от всего … народа для пересмотра существующих форм государственной и общественной жизни и переделки их сообразно с народными желаниями … выборы должны быть произведены при следующей обстановке:

1) Депутаты посылаются от всех классов и сословий безразлично и пропорционально числу жителей;
2) никаких ограничений ни для избирателей, ни для депутатов не должно быть;
3) избирательная агитация и самые выборы должны быть произведены совершенно свободно, а потому правительство должно в виде временной меры, впредь до решения народного собрания, допустить:
а) полную свободу печати,
б) полную свободу слова,
в) полную свободу сходок,
г) полную свободу избирательных программ.” 
Що такого вимагали народовольці, що б йшло в розріз з недавніми вимогами Майдану?
А ось – витяг з програми “Землі і волі”, до якої до розколу цієї організації входив Желябов:
“В состав теперешней “Российской Империи” входят такие местности и даже национальности, которые при первой возможности готовы отделиться, каковы, напр.: Малороссия, Польша, Кавказ и проч. Следовательно, наша обязанность — содействовать разделению теперешней Росс. Империи на части соответственно местным желаниям“.
Хіба це не заслуговує пам’яті? Поки що лист Національної спілки кіноматографістів України до КМДА з пропозицію щодо перейменування вулиці Желябова на вулицю Капніст відправлено на обговорення. Але рішення все одно за Київрадою. І ось тут дуже хочеться, аби приказка про Бога і лоба не справдилась.
Микола Кірєєв, “Український інтерес”