Накрапає дрібний дощ. На Михайлівській площі в центрі столиці люди у вишиванках, військовій формі та з квітами в руках. Хтось просто проходить повз, зупиняється поглянути, що відбувається. Жінки, витираючи сльози, запалюють свічки.

Фото: Український інтерес/Юрій Шкода

Здається, що співчуття – зайві або недоречні. За чотири роки вже всі поспівчували. А війна досі триває. Та декому все ще не вистачає підтримки, хтось втратив батька, сина, брата, чоловіка зовсім нещодавно. У кожного тут своя печаль.

Фото: Український інтерес/Юрій Шкода

На площі поставили стенд з легендарним прапором з Іловайська.

Фото: Український інтерес/Юрій Шкода

Наталя Нікітіна приїхала з Вишгорода. Каже, що сьогодні подяку героям має висловлювати кожен українець.

Пані Наталя. Фото: Український інтерес/Юрій Шкода

“Ми зараз тут стоїмо, завдячуючи хлопцям, які стримали в той день російський наступ ціною власного життя. Ми маємо це цінувати. Ту свободу, яку маємо, дякувати за те, що на мирній території наші діти сплять спокійно. Шанувати – це нічого не сказати. Ми маємо передавати цю пам’ять своїм дітям та онукам, цю шану та повагу до хлопців і дівчат, які тоді боронили і боронять Україну досі. Я, на жаль чи на щастя, нікого не знала, хто загинув в Іловайському котлі, але зараз ми маємо знати їх поіменно. Вони мають постійно жити у нашій пам’яті та думках, щоб ми розуміли, яку ціну платимо за свою свободу.

Мій зять, Максим Пономаренко, воював ще у 2014-му, він був на Карачуні. На щастя, повернувся живий-здоровий. Служив у батальйоні “Київська Русь”. Його командир Гуменюк тоді загинув. Зараз він з побратимами допомагають його родині, бо у нього лишилось троє дітей. Усі хлопці” – розповідає жінка.

Чи не половина серед усіх присутніх на вшануванні пам’яті загиблих бійців – військові. Хтось служив, хтось служить досі. Дуже багато військових з батальйону “Донбас”, за словами Ігоря, “донбасівці” збираються тут вже не перший рік. Для них це особливий день.

Ігор. Фото: Український інтерес/Юрій Шкода

“Сьогодні – день пам’яті. Я не міг не прийти. Дехто хоче відхреститися від цього. Та хіба це можливо? Багато хто досі не розуміє, що відбувається. Водночас вважати, що війни немає – неправильно. Я воював у батальйоні “Донбас”. Демобілізувався у 2015 році. Воював узимку. І це справжня війна”, – запевняє Ігор.

“Некрасов”. Фото: Український інтерес/Юрій Шкода

“Як на мене, 29 серпня, потрібно зробити офіційною датою вшанування пам’яті загиблих, – підхоплює молодий військовий на позивний “Некрасов”. – Бо саме в цей день одночасно загинула найбільша кількість людей за час війни. І якщо треба обирати якийсь день, то це має бути 29 серпня.

Я воював раніше у батальйоні “Донбас”, тепер в іншому підрозділі. І вже котрий рік поспіль ми збираємось тут у цей день, зустрітися з побратимами різних складів. Усі з різних міст. Таке спілкування та підтримка дуже важливі, особливо для тих, хто давно демобілізувався. Часто буває важко знайти спільну мову з цивільними, а з побратимами завжди легко – є розуміння та моральна підтримка. Дата дуже сумна. Наші хлопці дивляться на нас зі стіни. Місця на ній вже майже не лишилось, а війна триває”.

Окрім батальйону “Донбас” тут є представники “Айдару”. Кажуть, що підтримують ідею офіційно зробити 29 серпня днем пам’яті загиблих героїв.

Володимир Сакун. Фото: Український інтерес/Юрій Шкода

“Ми воювали в Щасті, Золотому, брали участь у деблокуванні Луганського аеропорту і до Іловайської трагедії відношення не маємо. Але ми підтримуємо ідею встановити дату 29 серпня офіційним днем пам’яті. Ми вважаємо це правильним – зробити один день для того, щоб вшановувати всіх загиблих. “, – розповідає Володимир Сакун, командир взводу 3 штурмової бригади батальйону “Айдар”.

Читайте також: Національний День Пам’яті загиблих захисників: чому це важливо

Серед натовпу складно не помітити одну жінку. В руках – портрет сина, на очах – сльози.

Фото: Український інтерес/Юрій Шкода

Каже: 23-річний Василь помер 4 серпня під Широкиним два роки тому. Сьогодні вона тут, бо можна знайти підтримку і розділити горе. Має ще дітей: старшого та молодшого за Василя синів та маленького онука Макара. Хоче, щоб вони жили у мирній країні і пишались своїм братом і татом.

Пані Ганна. Фото: Український інтерес/Юрій Шкода

“Залишалось 5 днів до відпустки, але він не повернувся. Був завжди душею компанії, допомагав друзям і родині. Позивний у нього був “Циган”, бо такий засмаглий. На фронті був гранатометчиком. Бажав сепаратистам доброго ранку та спокійної ночі. Його призвали по шостій хвилі. Я не пускала, а він сказав: “Я ховатися не буду, мам! Я не боягуз”. Говорив, що хлопці ще й молодші пішли, і він не сидітиме на місці.

Коли вже був там, я йому дзвонила, розповідала, що бачила та чула, де стріляли, що в новинах зранку підгледіла. А він мене завжди жалів, казав: “Ой, мамо, може й стріляли, я не чув, я спав!” – пригадує пані Ганна.

Люди з’їхались з різних куточків України. От пані Любов разом ще з п’ятьма жінками приїхали з Полтави. Всі вони втратили синів, хто під час подій у Іловайську, хто – під Широкиним. Пані Олена мала сина-кіборга, який мужньо загинув захищаючи Донецький аеропорт, а Любов Олексіївна говорить, що її сина вбили у “Зеленому коридорі” в Іловайську.

Пані Олена. Фото: Український інтерес/Юрій Шкода

“Мій син Денис Синюк. Він з дитинства мріяв бути військовим. Його завжди відрізняла ненависть до зради і жага справедливості. Коли прийшов час йти до армії, він сам пішов у військкомат. Це був ще дореволюційний час – 2012 рік. Він просився і потрапив у 95-ту аеромобільну бригаду. Спочатку служив на строковій службі, а потім перейшов на контракт. Коли я питала його, чому ти так хочеш бути військовим, він відповідав, що вважає своєю місією захищати Україну, нашу землю, наш народ.

Коли почалась війна, з перших днів він був у Донецьку. Потім воював і у Донецькій, і у Луганській областях. Коли тут ще ніхто не розумів, що там відбувається, він говорив мені телефоном: “Тут війна, тут справжня війна”. Коли його відправили у відпустку на кілька тижнів з купою нагород, і він бачив у новинах, що відбувається, рвався назад, бо там його побратими. Хотів стати офіцером, отримати вищу освіту в Одеському університеті, але не склалось. Тепер виховуємо його доньку, мою онуку. Цього року вже у перший клас”, – розповідає пані Олена.

Любов Мочалова. Фото: Український інтерес/Юрій Шкода

“Мій син служив у батальйоні “Донбас”. До Іловайська вони приїхали 7 липня. – Загадує мама військового за позивним “Віва”, Любов Олексіївна. – Вже мав йти у відпустку, а командир попросив його лишитися, бо він санітар і чудовий водій. А він вже здав автомат, мав на руках лише відпускні документи. Командир сказав, що знайдуть автомат, іншу зброю, і син не зміг відмовити. Поїхали.

Але вийти з Іловайська не зміг. Мій чоловік – кадровий військовий, він тоді казав йому, що так з оточення ніхто не виходить, як ви збираєтесь. Це або смерть, або полон. А син, говорив, що у полон не здасться буде захищатися, що має дві гранати, автомат, ріжок. Він був дуже хоробрий.

Так сталося, що машину, в якій він їхав, розбили. Їх викинуло розривною хвилею у поле пшениці. Троє виявились пораненими, а він – цілий. Тож одразу зайняв оборонну позицію поряд з гранатометчиками і вів бій з автомата, бо це все, що в нього було. Згодом підбили ще одну машину, то він вже як санітар поліз туди, щоб надати першу медичну допомогу хлопцям. Там його і вбив снайпер. Сєпари зняли відео. На ньому видно, як ті їдуть по дорозі і лежить мій син, поруч санітарна сумка, розкидані ліки. Він пролежав у тій машині понад 5 діб.

Ми шукали його чотири з половиною місяці. А він був вже похований на Краснопільському кладовищі у Дніпропетровську. Чоловік об’їздив усі морги, шпиталі, усіх поранених і вбитих. Його ані серед кого не було. Нам говорили, що мертвим його ніхто не бачив, значить живий. І у нас була надія, ми в це так свято вірили. Але все одно минуло 4, 5 місяців, а його немає, і він не виходить на зв’язок. Потім чоловікові вдалось якось пробратися до Авакова, той дав команду і за 20 хвилин доклали, що ще в листопаді зафіксували збіг по ДНК, а нам так нічого і не повідомили. І 7 лютого ми його вже перезахоронили у Полтаві. А тато на могилі сказав: “Синок, я поклявся мамі і тобі, що знайду тебе на землі чи під землею, і я знайшов”.

Нагадуємо, бої за Іловайськ тривали з середини серпня. Українські захисники майже визволили місто. Але Іловайськ був стратегічним для російських військових містом. Так протягом 24-29 серпня на територію України увійшло 3 500 російських військових, 60 танків, до 320 БМП, 60 гармат, близько 45 мінометів та 5 ПТРК. Українські ж військові були у критичному становищі після низки втрат. 

29 серпня 2014 року для українських військових організували так званий “Зелений коридор” для виходу з оточення за наказом Путіна. Але він не став жестом доброї волі з боку Росії, а перетворився на справжнє м’ясорубку. Українських захисників з усіх сторін розстрілювали російські найманці. Вони навіть розстріляли своїх десантників, яких українські військові раніше взяли у полон для гарантії безпечного виходу. За офіційними даними, 366 військових загинули, 429 отримали поранення, ще три сотні потрапили у полон. 

Читайте також: Рафаель Люкманов. Іловайськ 

Ганна Веретенник, “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram