Ірина Сеник – дисидентка незламного духу і волі

У засланнях і таборах провела 34 роки, була реабілітована тільки у 1991 році

8 червня 1926 року у Львові народилася Ірина Михайлівна Сеник – українська поетеса, дисидентка, членкиня Української Гельсінської групи.

Талант до письма у малої Ірини проявився ще змалку. У 9 років були перші спроби пера. Місто Лева, сповнене романтики і стародавнього шарму, надихало до віршування. Але не тільки романтичні настрої вирували вулицями міста, а й ідея визвольного руху. У 13 років дівчина вступила до юнацької ОУН, а через три роки стала повноправною членкинею цієї організації. На її плечах лежали важливі завдання, які вона відповідально виконувала.

По закінченню школи її взяли до канцелярії митрополита Андрея Шептицького. З дитинства вона марила журналістикою, тому наступним етапом освіти став Львівський університет. Та вже за рік, а це було після війни у 1945-му, коли дівчині виповнилося 19, її заарештували і кинули до сумнозвісної тюрми на Лонцького (у ХХ столітті – політична в’язниця польської, радянської та нацистської влади; у 2009 році її перетворили на національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів). Її ув’язнили за активну діяльність національно-визвольного руху і як зв’язкову Романа Шухевича. У в’язниці молода дівчина зазнала нелюдських тортур на допитах. Під час катувань їй перебили дротяною нагайкою хребет, через те Ірина на все життя лишилася інвалідом. За звинуваченням у “зраді батьківщини” їй дали 10 років таборів і дозвіл на “листування” – два листи на рік.

Відбувати покарання відправили на будівництво БАМу. Там під час роботи впав камінь і зламав їй праву руку, почалося зараження крові. Попри зламаний хребет, руку та дві перенесені інвалідності так і не дали.

Водночас репресували всю родину Сеників: батька заарештували, згодом він помер. У Сибіру загинули її матір і сестра, у заслання відправили і молодшого брата.

У 1955 році після таборів Ірину етапували до Кемеровської області, де вона провела 13 років. Рана на спині від тортур десятилітньої давності ніяк не гоїлась, жінка вже ледь пересувалась. Її відправили до Ленінграда. Операція тривала вісім годин, лікар вийняв гомілкову кістку з ноги і вставив у хребет, щоб він міг хоч якось триматися купи. Після – півтора року у гіпсі. Тепер їй хотіли дати першу групу інвалідності, але Ірина просила присвоїти групу, щоб хоч якось заробляти на прожиття (перша група – нездатність до самообслуговування, нездатність самостійно пересуватися та повна залежність від інших осіб, нездатність до навчання, нездатність до трудової діяльності, а це озачає безробіття. Зрештою – смерть від голоду).

Та попри всі труднощі Ірина знайшла в собі сили і закінчила з відзнакою курси медсестер. У 1968 році скінчився термін заслання, і жінка повернулася до України. Оселилася в Івано-Франківську і почала працювати медсестрою в Обласному тубдиспансері.

Тоді вона знайомиться із В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом, Атеною Пашко та іншими дисидентами. Знаючи з власного досвіду, що таке табори, Ірина стала членкинею Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, збирала для них кошти, подавала скарги та писала протести. Через це за жінкою почали стежити спецоргани. У 1972 році її почали викликати на допити і зрештою звинуватили в антирадянській агітації. Під час обшуків вилучили багато літератури, забороненої комуністичним режимом.

У період слідства Ірина оголосила про голодування, 8 діб відмовлялася від їжі, але цим домоглася права писати і вишивати. Через два місяці після арешту її визнали особливо небезпечною рецидивісткою і засудили до 6 років таборів суворого режиму і п’яти літ заслання. Такий “м’який” вирок був обумовлений тим, що вона мала інвалідність. Покарання відбувала в жіночій зоні у Мордовії. Працювала на кухні, намагалася прикрасити життя політв’язенок, навчила всіх вишивати. На захист Василя Стуса знову оголосила голодування, підписувала листи і звернення до світової громадськості, звертаючи увагу на “кричущі порушення елементарних прав людини” в СРСР.

У 1978 році Ірину відправили до Казахстану. Дуже важко перенесла етапування. Ангіна, висока температура, ниркова коліка – після приїзду лікувалася у санчастині, але і туди їй викликали швидку із міста, бо самі не могли впоратися з хворобами. Документів їй не видали, тому вона не могла отримати грошовий переказ від брата, а от прискіпливий нагляд приставили одразу. На щастя, їй дозволяли листуватися. Писав Ірині і Борис Антоненко-Давидович, і колишній політв’язень Василь Дейко з Борислава, з яким вона одружиться після заслання.

У 1979 році Сеник стала членкинею Української Гельсінкської Групи. Ірина разом з іншими жінками УГГ створили документ – “Ляментація”. У ньому вони звернулися до світової громадськості, до людей доброї волі, і повідомили про численні факти “ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні”.

Після закінчення покарання оселилася з чоловіком у Бориславі, що на Львівщині. За нею завжди вівся негласний нагляд, це продовжувалося аж до проголошення Незалежності України.

Ірина заснувала Товариства української мови та Української Гельсінкської Спілки (УГС) в Бориславі, головувала в місцевому відділенні Союзу Українок, була членкинею Ліги Українських жінок.

У 1998 році під час поїздки до Рочестера у США, на з’їзді Світової Федерації Українських Жіночих організацій Ірину визнали однією зі 100 героїнь світу.

Останні роки життя була прикута до ліжка. У лютому 2002 року троє невідомих вдерлися до оселі Ірини, побили і пограбували літню жінку. Наступного дня від отриманих травм Ірина Сеник померла. Похована у Львові, поруч з іншими дисидентами на Личаківському цвинтарі.

У засланнях і таборах Ірина Сеник провела 34 роки, була реабілітована тільки у 1991 році. Спочатку за кордоном, а згодом і в Україні видали кілька збірок її віршів. У США вийшла книга з 12 таблицями для вишивання, розробленими Сеник, в Україні – альбом узорів. Була авторкою десятків статей про правозахисний і повстанський рух.

Ірина Сеник – заслужений майстер народної творчості України. Указом Президента України у 2005 році нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. У 2006-му отримала орден “За мужність” І ступеня.

Лиця квадратові,
Шалики червоні.
А по серцях наших –
Копитами коні,
А по серцях наших –
Копита, копита.
Кажуть, наша правда
В Тайшетах зарита,
Кажуть, наша правда
В Мордові, Норільськах,
А тут повсякденно
Наруга, злочинства.
Це кати Шевченка,
Курбаса, Косинки.
Це тавром на лицях
Їх ганебні вчинки…

Ірина Сеник


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.