Владислав Недашківський
Журналіст, "Український інтерес"

Владислав Недашківський. Промова про мову

Промова про мову

Ведуча телеканалу NewsOne відмовилася переходити на українську на прохання дитячої письменниці Лариси Ніцой. Шкандаль, який гуляє фейсбуком та стрічками новин колег. Щоразу, коли я бачу таке, мені бомбить. Мовне питання давно стало приводом для усіляких маніпуляцій і розколу.

Знаєте, я теж довго сповідував політику “какаяразніцанакакомязикє”. Це ж всього-на-всього інструмент для висловлювання думок. Але різниця є.

Щось я не бачив поляків у Польщі, які б ходили і говорили, скажімо, німецькою. Тим паче етерів вони там німецькою не ведуть. Я не бачив у Берліні німців, які б ходили і говорили турецькою. Навіть турки, яких у Берліні немало, говорять німецькою. Я не зустрічав росіян, які б спілкувалися українською, скажімо, на Красній площі в Москві.

Якщо дійсно немає різниці, якою мовою говорити, то чому це не може бути наша українська мова? Мені знадобилося майже 30 років та кілька вилазок до Європи, щоб це зрозуміти. Істина проста, як 2+2.

***

З дитинства я знаю дві мови – російську та українську. З цим у нашій родині ніколи не було проблем. Не було проблем й у школі, де на уроках лунає виключно українська, а на перервах – російська, приправлена американізмами.

Сьогодні я знаю чотири мови. Мені не складно використовувати кожну з них за потреби. Іноді навіть буває так, що я знаю яскраве слово, скажімо, польською, але не можу знайти настільки ж яскравого відповідника в українській чи російській. Тому я з усією доступною мені наглістю кажу “плєцак”, а не “рюкзак” чи “наплічник”. Але я не починаю репетувати nie będę mówić po-ukraińsku, bo chcę korzystać ze słowa plecak. Nikt nie może zakazać mi mówić po-polsku na (на жаль, за правилами польської мови треба використовувати саме “на Україні”) Ukrainie.

Щоразу, коли піднімається буча на ґрунті “ви нє імєєтє права”, уявіть собі француза, який б’є багетом об землю та кричить, щось на суахілі (чи де там їхні колонії були?).

Цікаво, що Ніцой попросила ведучу перейти на українську (в Україні!). Вона нічого їй не забороняла, нічого не нав’язувала, а лагідно попросила. Ведуча почала аргументувати свою відмову тим, що їм нібито пишуть у редакцію прохання проводити етери російською (я цих писак у каптуриках “За життя” під Нацбанком на початку року бачив). І от я не можу зрозуміти – пані Лариса Ніцой не гідна того, щоб виконали її прохання? Тобто умовні глядачі важливіші за гостю, яку ви самі запросили? Нащо її взагалі треба було запрошувати? Плюралізм думок, кажете. Нє, це трошки інший “ізм” – на літеру Д.

***

Я вам розкажу історію, яка не так давно зі мною трапилася. Ніколи б не подумав, що таке взагалі можливе не те, що б у 2018 році, а у вільному демократичному суспільстві.

“Пані, виходитимете на наступній станції?”, – запитав я у якоїсь жіночки попереду мене на перегоні між станцією “Гідропарк” та “Лівобережна”.

Вона подивилася на мене округлими очима, щось невпевнено пробулькотіла та зробила крок уперед, затуливши прохід ще більше.

“Дєвушка, вапщєта рускагаварящая”, – зненацька каже мені якийсь чолов’яга напітпитку. Він стояв ліворуч від нас.

“І що?”, – питаю у нього, відриваючись від книжки.

“А нічіво”, – відповідає він мені.

“То до чого ваша ремарка?”, – уточнюю.

“Проста так”, – каже він і заходиться сміятися.

“Пане, то що ви, власне, хочете?”, – кажу йому, а він регоче і робить якісь неоднозначні рухи очима – чи то гіпнотизує мене, чи то бореться із нудотою.

Вийшов із вагона я без проблем, але неприємний осад лишився. Я багато читав про дискримінацію української мови в Україні, але ніколи з нею не зіштовхувався і вважав якоюсь байкою. А ні ж бо, вона є навіть на побутовому рівні, і це для мене абсолютно незрозуміло. А якби то був не я, а якийсь турист? Чому у мене – українця, громадянина – менше прав, ніж у якогось Отто із Німеччини? А цей Отто знає, що говорити німецькою у Німеччині – моветон?

Років десять-одинадцять тому я був на зустрічі із польським письменником Анджеєм Сапковським – він мій найулюбленіший автор фентезі. Під час зустрічі зчинилася мовна сварка – якась жіночка запитала його, скільки мов він знає. Як виявилося, шістнадцять (пан Анджей – колишній розвідник), а володіє ще більшою кількістю. Річ не у тім. Сапковський тоді сказав: “Скільки мов ти знаєш, стільки життів і проживеш”. На чотири я собі вже напрацював. А ви?

***

Не перший рік мовне питання гостро стоїть у незалежній Україні. Ми ніяк не можемо визначитися із загальними правилами, не приділяємо (точніше, не приділяли) достатньо уваги використанню мови на телебаченні, радіо, у друкованих виданнях. Як результат – цілі села на Закарпатті, де зовсім не розуміють українську. Місцеві жителі використовують там якийсь угорський суржик і вимагають для себе преференцій. Мовляв, ми хочемо цим суржиком навчатися у школах. Та без проблем, навчайтеся, але, будьте ласкаві, для початку вивчіть мову країни, де ви живете. У Західній Європі –тільки так! Або ви говорите НАШОЮ мовою, або нащо ви потрібні? Україна, як завжди, занадто толерантна. Але коли вже люди стануть толерантними до України? Хоча б у межах нашої держави?

Тому дуже простий висновок: будь-яка суперечка щодо мови в Україні доречна лише тоді, коли відбувається українською. Усе інше – від лукавого.

Индики та ироди: що чекає на українську мову з новим правописом

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.