“Одягнути форму та берці – мрія дитинства”. 28-річна Леся Дрозд із Вінниччини вкотре спростовує твердження, що на війні місце лише чоловікам. Тендітна, але водночас така хоробра дівчина безстрашно допомагала пораненим на полі бою під постійними шквалом обстрілів. Отримавши три контузії на Світлодарській дузі, непосидюча Леся затримуватися на лікарняному не збиралася, і вже за декілька тижнів змінила палату шпиталю на холодні окопи передової. Спілкуватися з героїнею довелося по телефону.

Про жіночі будні на війні та про те, що підштовхнуло піти добровольцем на фронт розповідає дівчина-медик із позивним “Капля”. Після медичного коледжу вона спробувала потрапити до армії, але у відповідь почула: “Дівчат не беремо!”. Із початком російської агресії, Леся знову звернулася до військової частини з бажанням вирушити добровольцем на фронт. Незважаючи на всілякі намагання її відмовити, вона все ж написала заяву. У місті Гайсин (Вінницька область), куди її відправили до 59 бригади, медик написала рапорт із проханням відправити її до зони антитерористичної операції.

– Під час боїв на Світлодарській дузі Ви отримали дві контузії, але залишилися на полі бою рятувати своїх побратимів. Пам’ятаєте той день?

– Звичайно! Уранці, 18 грудня, ми вивозили поранених із передової. Їхали під рясним ворожим обстрілом – шість разів снаряди вибухали поруч із нашою санітарною бойовою машиною “МТ-ЛБ” (багатоцільовий транспортер легкий броньований – ред.), але у нас не влучили. Перша контузія. Удруге отримала, коли вивозила поранених із “сірої зони”. Сильно боліла голова, у вухах дзвеніло. Тоді мене доправили до лікарні міста Бахмута, там сказали, що потрібно відпочити і про повернення на поле бою мови не може й бути. Та я наполягла на своєму, випила анальгіну і повернулася на передову. У нас єдина мета – допомогти нашим хлопцям. 25 грудня мене контузило втретє – снаряд вибухнув за 10-15 метрів від нашої медичної машини. Знову сильні головні болі, шум у вухах…

– Що керувало тендітною жінкою, аби знову й знову повертатися до того пекла?

– Я не могла покинути своїх побратимів. Було важко та боляче спостерігати за тим усім. Ми падали на коліна під обстрілами, повзли, витягували одних за одним “трьохсотих” (поранені – ред.) та “двохсотих” (убиті – ред.), оглушені вибухами надавали першу допомогу пораненим. А потім – знову на “передок”. І так декілька діб поспіль. Коли ми втомлені хоч на хвилинку намагалися присісти та заплющити очі, лунав черговий виклик.

Леся Дрозд: “Ми тут не просто лікуємо – ми рятуємо життя!”

– Невже зовсім не було страшно?

– Страшно було, і досі є. Усі ми люди. Із першим “трьохсотим” було дуже лячно. Однак знала, що його життя – у моїх руках. Очі боялися, а руки працювали. Найважче було бачити своїх друзів убитими. Ще вранці ми спілкувалися, пили разом чай, а потім… Очі мої не вірили – намагалась намацати пульс. Ці моменти дуже болючі. Сил не було ні фізичних, ні моральних. Та, мабуть, сам Господь з ангелами-хранителями підіймав нас та давав терпіння й сили.

– Чи багато жінок разом із Вами потрапили на фронт?

– Під час четвертої хвилі мобілізації нас було небагато – хоч на пальцях рахуй, але дедалі ставало все більше. У медичному пункті мого батальйону жінок п’ятеро, в інших батальйонах – багато жінок-бійців.

– Мабуть, на фронті важко знайти спільну мову з чоловіками?

– На диво, ні! Завжди підтримають та допоможуть. Спілкуємося на рівних, легко вирішуємо всі робочі питання.

Леся Дрозд (праворуч): “Із чоловіками спілкуємось на рівних”

– А батьки ж не знали, що Ви на передовій…

– Я довго це приховувала. Дзвонили і рідні, і друзі з питаннями “що там і як”? Казала, що у мене все добре, я в частині, у нас тихо й не стріляють. Говорила їм, аби менше телевізор дивилися. Як хочете щось знати – краще мені телефонуйте… Коли вже розповіла про все, мама плакала. Втішало одне на фронті – я не одна, тепер із чоловіком.

– Як доля звела разом із чоловіком?

– Познайомилася ще на полігоні Широкий Лан. То було дійсно кохання з першого погляду. Спочатку товаришували, а вже потім він зізнався, що теж закохався відразу. У минулому році ми побралися. Він – моя підтримка на фронті. Турбується про мене, допомагає. Сам – також командир, на ньому – взвод матеріального забезпечення.

– А не було бажання залишити Донбас і повністю поринути в сімейне життя?

– Як і кожна жінка, я хочу народити дітей, бавитися з ними, виховувати їх. Та зараз моє місце тут. Тут моє життя, мої побратими, із якими ми пліч-о-пліч рятували життя, а часто й один одного. Тут своє інше життя, інші переживання, інші цінності. Тепер я з гордістю говорю “Слава Україні!”, розуміючи глибину цих слів. Побувши декілька днів удома, я стала сумувати за своїм батальйоном. І от я знову повернулася. Ми не просто лікуємо – ми рятуємо життя. І найкраща винагорода за це – подяка та посмішки врятованих побратимів.

– Про що мрієте, Лесю?

– Дві мої мрії вже здійснилися. Перша – служити Україні в армії, друга – чоловік військовий. Залишилася ще одна – стрибнути з парашутом.

Ірина Савчук, “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram