Щодня ми отримуємо сумні новини з фронту: не стихають обстріли, руйнуються міста, майже кожного дня людські втрати. Але у “сірій зоні” біля лінії розмежування досі живуть люди, для яких війна вже стала буденністю. Як живуть мешканці Станиці Луганської, що вони думають про окупантів та українських військових, і як налагоджуються зв’язки між східними та західними регіонами України? Про це та інше “Український інтерес” вирішив дізнатись у голови Станично-Луганської районної державної адміністрації Юрія Золкіна.

Станиця Луганська вже не просто пересічний населений пункт. Він ще довго буде асоціюватись із війною. Як зараз живуть люди на лінії розмежування? Як налаштовані люди та чим вони живуть?

По-перше, пам’ятайте, Станиця Луганська – це серце миру України. По-друге, ні Станиця, ні Мар’їнка – ніяка не “сіра зона”, я завжди з усіма сварюсь коли її так називають. Ми – територія України, де панує українська влада, працюють майже всі державні установи. Але, на жаль, це – лінія фронту.

А як мешканці Станиці Луганської ставляться до “ЛНР” зараз?

Вони бачать в Станиці, як живуть мешканці окупованого Луганська, які приходять сюди за пенсіями, за продуктами, котрі по факту у нас дешевші. Продукція, яка надходить на окуповані території з Росії, на порядок нижча за якістю. Наприклад, у Луганську російські сири не їдять. Їх купують у нас. М’ясо з Росії їсти теж неможливо. Була історія, що взимку під час заборони Плотницьким провозити м’ясо з України, жінки об’язували шматки сала навколо себе, вдягали шуби та їхали додому. Медикаменти, вибір яких дуже обмежений, там коштують втричі дорожче. До того ж, їх там катастрофічно не вистачає. Тож, станичани зрозуміли, що Путіну мешканці окупованих територій не потрібні. Йому не потрібні ні люди, ні промисловість.

Фото: Український інтерес/Антон Владиславський

Також вони бачать, що Україна своїх не кидає. За понад два роки в місті було зроблено більше, ніж за останні 20 років. Закуповується обладнання у лікарні, транспорт, ремонтуються школи, впроваджується повністю безкоштовне харчування для учнів. Раніше, наприклад, в медичній галузі ми майже повністю залежали від обласного центру, а зараз влада робить усе, аби жителі прифронтових територій отримували медичну допомогу на місці, у себе вдома.

До того ж, вже третій рік поспіль діти мають можливість поїхати кудись відпочити. Якщо до війни купувались 20 путівок, то зараз ця цифра зросла до 600. Вони їздять і до Львова, й до Чернівців, й до Івано-Франківська, Одеси, Миколаєва, Херсону, Києва, Рівного.

А як батьки спочатку ставились до того, що дітей відправляли на захід України? Не сперечались?

Це було принципове питання. У перший рік війни ми закупили 35 путівок до Чернівців. Вирішили, що на початку поїдуть станичани, а потім вже діти з інших сіл, які розташовані подалі від лінії фронту. Спочатку батьки не хотіли відпускати дітей до “бандерівців”. Ми збирали батьків, вмовляли їх, пояснювали, що з дітьми нічого не станеться. А вони вважали, що “правосєкі” щось зроблять з дітьми. У першу поїздку погодилось відправити дітей лише дев’ять сімей. А ми ж підготувались, попросили дуже чернівецьку адміністрацію організувати все як треба. І наших дітей так закохали, що через тиждень до мене прийшли батьки та попросили організувати ще одну поїздку, потім ще одну, і ще одну.

Маленькі станичани на Миколаївщині. Фото: Миколаївська ОДА

Щороку ми розширюємо географію поїздок. Цього року діти були в Чернівцях, у Рівненській області, Київській області, в Одесі, Миколаєві, Херсоні. Окрім оздоровлення ми пропонуємо культурно-просвітницькі програми. Вони були вже в Ужгороді, Львові, Трускавці, Івано-Франківську, Києві, зараз готуємо різдвяні канікули. Ніколи на сході України не святкували Різдво так, як в центральній та західній Україні. Декого відправляємо у табори, декого в родини. А діти повертаються і “перевиховують” батьків та бабусь. І так, крок за кроком, свідомість наших людей змінюється.

Діти на відпочинку на Закарпатті. Фото: zik.ua

Також ми допомагаємо дітям з окупованих територій. Ми це не рекламуємо. До нас звертаються батьки з тих територій та просять оздоровити за такими програмами дітей. Діти не винні. Як ми можемо відмовити дітям в таких умовах, це ж наші діти. І, за сприяння очільника області Юрія Гарбуза, декілька дітей з окупованих територій нам вдалось оздоровити на території мирної України. Якщо ми не будемо робити такі кроки, то нам тоді не буде сенсу туди повертатись. Заходити на окуповані території треба тоді, коли знаєш, що там є союзники. Нехай їх не буде 80%, які любитимуть Україну. Але будуть такі, які потім скажуть, що Україна підтримувала наших дітей протягом цих років.Ми зараз всі разом повинні зробити так, щоб мешканці окупованих територій зрозуміли, що там, де панує українська влада, безпечно, добре жити, що тут краще.

Чим займаються зараз люди в Станиці?

Раніше дуже багато людей працювали на залізниці. Зараз вона практично призупинила свою діяльність, лише тепер потрохи поновлюється. Наприклад, у нас знаходяться депо, де раніше ремонтувався весь рухомий склад Донецької залізниці. Тепер ремонтувати практично нічого – перевезення заблоковані. Ми не можемо вивезти на територію України вантажі.

У нас зараз простоюють два хлібоприймальні підприємства. Вони можуть обробити продукцію, зберігати та відправити. А відправити ніяк. Завод сухих сумішей, основним ринком збуту був Луганськ, теж стоїть. Величезний завод, але власники його демонтували та вивезли на іншу територію України. Три підприємства з видобутку води, також ринок збуту – Луганськ. Зараз вони стоять. Кондрашевський піщаний кар’єр – це основний постачальник будівельного піску. Це єдине підприємство, де пісок підходить для виготовлення сертифікованих залізобетонних плит. Стоїть вже три роки. Хлібокомбінат до війни виготовляв 30 тон пекарської продукції, а зараз лише 3.

Фото: Український інтерес/Антон Владиславський

Тобто не треба приховувати, дуже багато людей просто виїхали через брак робочих місць. До того ж, до війни у нас в районі працювали 7400 людей, а ще 7,5 тисяч працювали у Луганську, який знаходиться всього за 10 кілометрів від Станиці, маршрутки ходили кожні п’ять хвилин. Зараз це вже розірвано.

Тому у прифронтовій зоні залишились у більшості своїй пенсіонери, які дивляться на своїми домівками, та домівками своїх дітей.

Проте земля вся обробляється. Зараз ситуація вже налагодилась. Складно дуже було у 2015 році. Але проблема з логістикою – маємо везти зерно, м’ясо аж 100 кілометрів до залізниці або 600 кілометрів до порту, аби його вивезти. Це також впливає на закупівельну ціну.

А як суспільство відноситься до військових?

З 2015 року всю гуманітарну допомогу, яку нам, у Станицю, надсилали, допомагали доставляти військові, ми просили їхньої допомоги, адже навколо війна. Варто зазначити, що перша партія такої допомоги нам прийшла з Івано-Франківщини. Це були банки з закруткою, салом, картопля, взагалі видно було, що це – від простих людей, несли хто що міг. Нам також було важливо, щоб “каратєль”, “нацик” та “укроп” віддавав її, допомагав людям. Спочатку населення насторожено ставилось до українських солдатів. Але потім згладилось – військові зараз добрі гості у будь-якій школі, дитячому садку.

Військовослужбовці допомагають і в інших речах, наприклад, треба невідкладно розвантажити меблі або ще щось – вони ніколи не відмовляють. А потім і ми робимо відповідний крок на зустріч військовим. До Дня Незалежності ми запустили флешмоб для дітей “Зроби подарунок захиснику Незалежності”. Дуже багато хто взяв участь. Нещодавно була акція “Вітамін С для захисника України” – і діти, і дорослі збирали лимони, яблука, груші, апельсини, цибулю, часник для солдатів.

Один з подарунків для українських військовослужбовців. Фото: Станично-Луганська районна державна адміністрація

Тобто ви здебільшого працюєте з дітьми?

Я людям старшого віку взагалі втомився щось пояснювати. Ну, коли видно, що снаряд прилетів з окупованої території, а бабуся мені каже, що це “укри”. А від лінії фронту 820 метрів. Видно, що снаряд великокаліберний, і з нашої території слід був би іншим і так далі. Зі старшим поколінням взагалі дуже важко розмовляти. Я вже майже зневірився, але ми не ділимо людей на сорти, все одно ми кожного дня щось робимо для них.

Наприклад, медицина: маємо новий транспорт у швидку допомогу, в амбулаторії та лікарні. Нові апарати для діагностування, апарати УЗД, обладнання для лабораторій. Раніше ми все робили у Луганську, тепер це неможливо. Тому ми створюємо умови для повноцінного діагностування на місці. Робимо ремонти в школах, відкриваємо нові групи в дитсадках, нові дитячі садки, закуповуємо сучасне обладнання для шкіл – інтерактивні дошки, проектори, спеціалізовані класи. Кожен такий клас, приміром, коштує 200 тисяч, але ж він потрібен дітям.

До того ж ми ще взимку вирішили перевести всі школи на навчання українською мовою. Була дискусія серед вчителів, але депутати проголосували одностайно: – досить того, що ми є обмеженими через невільне володіння українською мовою, нехай діти наші будуть розумніші за нас. Було таке, що батьки самі просили перевести класи їхніх дітей на українську мову. Ми закуповуємо підручники, виділяємо на це кошти.

Фото: Український інтерес/Антон Владиславський

Що ще надихає людей у такий непростий час?

Потрібні якісь символічні речі. До нас приїхала із Запоріжжя волонтерка Марія Хаброва, котра привезла до нас прапор свого міста на знак дружби та підтримки. І до нас прийшла цікава ідея. Ми звернулись до всіх небайдужих, які підтримують Станицю Луганську в її прагненні до миру та єдності, надіслати нам прапори своїх міст, селищ, районів. І зараз наша колекція налічує понад 600 прапорів. Це найбільша подібна колекція в Україні. Ми вже почали підходити до цього питання з наукової точки зору, описувати прапори, щоб офіційно зробити колекцію. У багатьох з них є своя історія, наприклад, львівський прапор спеціально для нас зняли з ратуші.

Також, коли “впав від вітру” Ленін на площі, ми вирішили на монументі поставити щось символічне. А що більше всього наразі хоче народ? Миру. Тому там зараз стоїть величезний глобус із голубами. І напис: Станиця Луганська – серце миру України.

Чи доречно зараз проводити вибори у прифронтовій зоні?

З ким йти на вибори? Вся молодь працездатна виїхала з прифронтових територій. З одного боку, суспільство вже готове до змін, воно розуміє, що так як раніше, вже жити не може. Але необхідно встановити сталий мир, люди мають заспокоїтись, загоїтись рани. Тоді буде здорова конкуренція. Сьогодні на лінії фронту проводити вибори не можна. Чисто технічно, звичайно, можна. Але, признаючи вибори, ми повинні розуміти, що робимо, аби не отримати реванш тих сил, котрі розхитували ситуацію в 2014 році.

Яка ситуація в регіоні спостерігається з українським мовленням? Чи є українські канали?

Показують, але не всюди. У Станиці дуже важко налаштувати українські канали. Від телевежі, яку побудували у Бахмутівці, ми приймаємо дуже слабкий сигнал. Це важко чисто географічно, є рельєфні перепони. Але, на жаль, нам видно неозброєним оком вежу в Луганську, яка транслює російські та сепаратистські телеканали.

І як же ви боретесь з телепропагандою РФ та сепаратистів?

Ми ще в 2015 році поставили три великих гучномовця в місцях скупчення людей – банк, ринок, перехід. Транслюємо Українське радіо. Зараз також транслюємо “Армія-FM”, і в Станиці, і у прилеглих населених пунктах. Також завдяки допомозі одного із фондів придбано додатково 10 гучномовців для Станиці Луганської, а ще сім сільських рад за сприяння нашого губернатора отримали фінансовий ресурс на закупку обладнання для прийому та ретрансляції FM-радіо на території своїх сільських рад. У нас багато газет, є партнери, які допомагають в цьому питанні.

Фото: Український інтерес/Антон Владиславський

Також популярністю користуються листівки зі стислою інформацією. Наприклад, правила для переселенців, правила оформлення пенсій, тощо. Ми були здивовані, але також популярні серед населення маленькі календарики із написом “Станиця Луганська – це Україна”. Перші три тисячі екземплярів розлетілись за півгодини. Їх багато беруть мешканці окупованих територій, він маленький, його легко заховати. Також неабиякою популярністю користуються білборди – на них ми розміщуємо плакати з патріотичною символікою. Зараз готуємо нову підбірку до дня Збройних Сил України.

У чому, на вашу думку, полягає український інтерес?

Український інтерес особисто для мене – це, щоб мої діти та онуки жили та працювали в Україні, щоб вони не шукали щастя деінде. Україна – дуже потенційно багата держава, просто потрібна мотивація.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram