Карантин в Україні триває. Багато фестивалів, подій, заходів в Україні та за її межами скасовані або перенесені на інші дати. Культурне й літературне життя перенеслося в онлайновий формат, яких сприймають далеко не всі діячі мистецтв. Але це не заважає творити вдома, писати оповідання й романи, ділитися їх частинами в соціальних мережах, наприклад, збирати відгуки від читачів. Сьогодні я хотів би поговорити з добре знаним українським автором, Юрієм Андруховичем, який незабаром, під кінець року, випустить у світ новий роман. Отож про нього сьогоднішня наша розмова. А також про літературу, молодих авторів, улюблених письменників Патріарха сучукрліту й секрети успіху в творчості.

В одному з попередніх інтерв’ю ви розповідали, що написали новий роман. Нашим читачам кортить більше дізнатися про нього. У ньому продовжується лінія постмодерності й карнавальності? Чи це вже інший тип письма?

У межах дозволеного самому собі розголошення скажу наразі таке. Роман буде називатися “Радіо Ніч”. Це найсюжетніший з моїх романів, і я сподіваюся, що він читатиметься на одному подиху. Далі я не скажу нічого, бо волію не забігати наперед. Невдовзі візьмуся за перечитування й, напевно, щось місцями повиправляю. За моїми планами роман повинен вийти у світ 13 грудня цього року. Побачимо, чи вийде.

Якої літератури зараз потребує читач? Як український, так і зарубіжний.

Я про це не думаю. За великим рахунком, читач не повинен знати, чого він потребує. Наша письменницька справа – не вгадувати його очікування, а в міру можливості формувати їх. Якщо письменник почне радитися зі своїми (чи й не своїми) читачами, про що і як йому писати, чого вони потребують, то він або взагалі ніколи нічого не напише, або напише щось дуже фальшиве та кон’юнктурне. Насправді я впевнений лише в тому, що будь-яким читачам – як українським, так і зарубіжним – потрібна висока літературна якість. Але в неї тисячі облич, і слава Богу. Далі узагальнювати не варто.

Літературні премії впливають на популярність автора та його впізнаваність у масмедіа й серед простих читачів?

Нобелівська – так, впливає. Однак по-справжньому лише протягом року, поки не визначать нового лавреата. Усі інші – а серед них є премії з дуже непоганим грошовим наповненням – не відіграють аж такого міжнародного значення. У своїх країнах, можливо, протягом знову ж таки якогось нетривалого часу, але не за кордоном.

Я – молодий автор, який пише роман. Щоб ви мені порадили в плані написання роману? Як зробити цікавим сюжет, персонажів, ідейно-естетичну складову тексту?

Я для початку нічого не радив би, а дещо запитав. Наприклад: чи ви як молодий автор достатньо добре уявляєте, яка це катівня – писати роман? Чи готові йти цим шляхом до кінця? Як радите собі з коротшими формами? Чи написали вже хоч одне оповідання? Зауважте, що ваша негативна відповідь на це останнє питання не означала би, що ви безнадійний, бо не написавши жодного оповідання, відразу беретеся за роман. Зовсім ні. Можливо, оповідання то не ваше, а роман – ваше, хтозна. Можливо, не написавши в житті жодного оповідання, ви відразу напишете геніальний роман – і таке бувало. Але в будь-якому разі я поставив би це запитання, щоб викликати ваш сумнів. Це важливий компонент письменницької роботи – сумнів. Роман – це такий комплекс, де важливий не тільки ваш талант як такий, але й деякі нудніші речі: ваша начитаність, уважність, посидючість, самодисципліна, знання мов – рідної і кількох чужих. Ну й багато ще чого.

Чи є у вас набір порад для молодих письменників, як потрібно писати, щоб досягти успіху в письменстві?

Так, у мене є трохи порад, але вони не стосуються успіху в його прямому сенсі. Зрештою, я не знаю, за якими критеріями оцінюють успіх. За проданими книжками, отриманими преміями, кількістю перекладів? Мої поради цього не стосуються, вони про те, як писати краще, якісніше, технічніше. Тобто в мене є справді набір певних ритмічних і звукописних порад. Я все ще вважаю, що техніка письма й стилістична майстерність важать надзвичайно багато, навіть якщо сучасні читачі дедалі менше звертають на них увагу. Хоч я й не дуже вірю в те, ніби все так погано сьогодні з читачами.

Скажіть, чи комунікуєте із зарубіжними письменниками? Запрошують вони вас на літературні фестивалі до себе?

Так, звичайно. Весна й осінь – найгарячіші в цьому сенсі, бо всюди в Європі й поза нею саме навесні й восени переважно відбуваються і фестивалі, і незліченні книжкові ярмарки. Дуже дивне відчуття від теперішнього карантину зокрема ще й тому, що всюди все поскасовували, а навколо якраз весна в розпалі. Організатори намагаються не сидіти склавши руки й віднедавна почали запрошувати виступати онлайн. Завдяки цьому виходить, що я вже ніби й не всі заплановані виступи пропустив, а лише половину з них.

На кого у своїй творчість рівняється Юрій Андрухович? Хто з українських письменників хоче досягти вашого рівня?

На друге запитання відповіді не маю. З першим набагато простіше. Хоч я не дуже погоджуюся зі словом “рівняється”. Навіщо рівнятися? Треба бути собою. Але, звісно, у мене є певний перелік письменницьких імен, які для мене означають моїх майстрів. Деякі імена в цьому переліку змінні, тобто з’являються і зникають, а деякі присутні завжди. Назву хоч би п’ять із них станом на тепер: Герман Мелвілл, Джеймс Джойс, Бруно Шульц, Борхес, Набоков.

У літературних колах часто побутує такий стереотип, що українці – поетична нація. Погоджуєтесь із таким твердженням?

Якраз у літературних колах я такого не чув, але українці з-поза літературних кіл – так, вони часто вважають себе поетичними. Крім того, вони, як ви знаєте, вважають себе співучими, працьовитими, душевними й гостинними. Ну, і так далі. Що з цим робити? Я думаю, що в цьому немає нічого осудливого. Так само я вважаю нормальним те, що серед українців співіснують дуже різні, часом протилежні уявлення про те, що є хороша поезія, а що ні.

Чи потрібен письменнику ментор? Особливо, якщо це літератор, який тільки починає писати. Можливо, у вас був (чи є) ментор?

Знаєте, мені слово “ментор” не дуже подобається. Воно таке дуже сухе й суворе. Є навіть таке словосполучення – “менторський тон” і, ви це знаєте – воно означає, що хтось із кимось поводиться зверхньо й вичитує зі своєї вершини якусь нотацію. Тому я думаю, що письменнику ментор не потрібен. Але, мабуть, потрібен учитель. Найкраще, коли це трохи (але не занадто) старша за віком людина, яка завдяки своєму талантові вже досягла визнання – неважливо, чи офіційного, чи лише в якихось окремих середовищах. Я таких учителів (наважуся так їх назвати), звісно, мав і саме тоді, коли вони дуже потрібні – в юності. Цим людям я ніколи не перестану дякувати, ну хоч би в згадках про них. Останнім за часом моїм учителем був літературний критик, прозаїк, поет і перекладач Микола Рябчук. Я познайомився з ним, коли мені йшов 23-й рік і відтоді протягом десь так трьох-чотирьох років я жив і писав за його порадами. Його думки й оцінки для мене страшенно багато важили. Та й дотепер багато важать, хоч він уже давно покинув літературу задля політології.

На закінчення нашої розмови. Секрет успіху від Юрія Андруховича.

Якщо я маю на це право. Повірте, найбільші наші, письменників, успіхи – ті, яких ніхто, крім нас самих, не зауважує. Ну може, ще двоє-троє найтонших, найближчих поціновувачів. Тому цей секрет і для мене досі секрет, бо я не знаю, як це відбувається. Просто пишеш – і завжди очікуєш дивного знаку (невідомо звідки), що воно в тебе чогось варте. І зненацька отримуєш цей знак.

Але щоб не завершувати розмову на недомовленості, додам те, про що завжди пам’ятати незайве. Як наприклад: уважність і любов до мови, вміння нею насолоджуватися. Або чутливість до музики. Безмежно глибокі знання кінематографа, візуального мистецтва, як і, бажано, всіх інших. Максималізм. Кожен роман треба писати так самовіддано, ніби він останній і найкращий. Мабуть, для початку вистачить.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram