Ярослав Пілунський – кінооператор, волонтер та кримський полонений родом із Севастополя.

Гість “Українського інтересу” розповів нам про те, як допомогти в реалізації творчого потенціалу, про анексований Крим і ще багато цікавого.

Ви були у полоні в Криму. Через що Вас взяли в полон та як визволилися?

В день референдуму ми виїхали, для того щоб фіксувати протизаконні дії на виборчих дільницях у Сімферополі для історії та юриспруденції. Ми діяли одним із екіпажів, який їздив Кримом, і збирали інформацію. Повели себе необачно.

Юра Грузінов ввімкнув камеру Go-Pro без дозволу і нас забрали. Під час першого допиту домовились про те що, нас відпустять і забирають лише флешку з камери. Потім хтось побачив моє прізвище (мій батько був депутатом Кримської Ради). Вони потроху знайшли одну інформацію за іншою. В телефонах у нас є записи з Майдану. Був отриманий ярлик “бійців Правого сектора”.

Ніхто не знає, як нам вдалось повернутися. Шість днів ми були полоненими. Коли нас відпускали, то сказали: “Ви ідете на волю. За вас просили дуже важливі люди”.

Чим більше за нас телефонували, тим дорожче піднімалась наша ціна. У них все – це товар. Нас вчасно встигли витягнути, поки Росія перебувала в стані ейфорії.

Інформація, яку я знаю – в Криму шкодують, що нас відпустили. А згідно із версією російської преси мене назвали “координатором неонацистського підпілля”, тому чекаю на залізний хрест. Насправді, він у мене є, але за волонтерську роботу від спілки ветеранів АТО. Цим я пишаюсь.

Ярослав Пілунський: Навіщо будувати старе? Давайте побудуємо нове. Фото: “Український інтерес”

Чи катували Вас у полоні?

Був допит. Його вели не професіонали, це було видно.

Ми чекали, що прийде допитувати “Кримський Беркут”, а в камеру зайшли юні хлопці в балаклавах. Виглядало це так, ніби нас дали їм для тренування.

Допит розпочався з удару в грудну клітину з ноги. Потім били трубою, але все це було невміло. В процесі один із них сказав: “Вам не вдасться обманути людину з двома вищими освітами”. Після цього у мене з ним пішов інший діалог. Я відчув їх слабину – з ними можна розмовляти. Почав застосовувати увесь арсенал своїх комунікаційних умінь. На питання: “Навіщо ви вийшли на Майдан?”. Я відповів: “А щоб кримінал викинути із влади”.

Відповідати треба було коротко, бо вони продовжували бити. На щастя, частіше промахувались, але зламані ребра в нас були. У більшості були безглузді запитання типу “Коли «Правий сектор» буде в Криму?”.

В Севастополі я прожив усе своє свідоме життя. Знаю ґрунт, на якому все це зросло. Після виходу із полону я взявся за філософів, психологів, істориків для того щоб розібратися що сталось. І я розумію, що сама складна робота почнеться, коли Крим повернеться до України.

Чи вплинув якось Ваш полон на політичну діяльність Вашого батька – Леоніда Пілунського?

Ні, у батька не було неприємностей. Зараз, свою працю він втілює в історичне висвітлення минулого та теперішнього Криму.

Це буде дуже важливий внесок в історичне вивчення. Тому я його розумію. Крим – це його дім. Всі 24 роки до анексії він робив усе, щоб цей півострів був українським. Дуже хочеться, щоб він дожив до часу, коли над його будинком підніметься синьо-жовтий прапор.

Коли Крим знову стане українським?

Повернення Криму – це проект десятиліть, навіть якщо українська влада повернеться на півострів завтра. Тому ми маємо бути готовим, що рухаємось до далекої мети. Але наша ціль – змінитися зараз самим. Необхідно поставити ціль і створити нову сучасну державу.

Що я для себе побачив? Вплив інформаційного поля ламає психіку та консервує уяву про світ загалом. Дорослу людину, яка звикла існувати в цій системі цінностей, дуже легко зафіксувати і це глибока психологічна проблема…

Тут відбувається перелом. Треба шукати спосіб протидіяти ворогу. Кожний раз, коли йдемо далі, то бачимо, що ця гора ще вища. Ми як в тумані протидіємо машині, яка розроблялась близько століття.

Тому необхідно вкладатися у нове покоління. Важливо звернути увагу на дітей, які тільки починають плавити в інформаційному морі і дати можливість їм не тонути.

Як відродити національну свідомість?

Відбулась переломна точка в формуванні пострадянського громадського  соціуму. Це відбулось на Майдані. Ми зробили її точкою відліку.

Необхідно не дати кермо цій владі або іншій, а брати правління в власні руки та діяти згідно з єдиною ціллю.

Ми хочемо гідну вільну державу на землі, де будуть жити наші діти. Осі ці інстинкти і повели нас і на Майдан, і виконувати роботу, яка необхідна у формуванні суспільства.  З цієї точки ми завжди шукаємо, де можемо бути ефективними, користуючись знаннями та уміннями.

Проти нас ведеться інформаційна війна. Веде її агресор, який підготовлений. Необхідно створити з нуля інформаційну бригаду, яка виконає завдання із захисту державності. В наших руках, як у людей, що працюють з медіа є спосіб протидії.

Коли Олег Сенцов отримає свободу?

У Путіна там параноя, він не може віддати Сенцова, названого, приблизно, 28 тисяч разів терористом. Олег сказав йому про “Злобного карлика” і все – прощення нема, бо він “папа”. Хто назвав? Царя образили. Не можна відпускати. Це уся його філософія. Йому ще халат одягти і шапку Мономаха.

Я дуже хочу вірити, що буде шанс обміну. Що хтось зможе вплинути.

Ярослав Пілунський: Навіщо будувати старе? Давайте побудуємо нове. Фото: “Український інтерес”

Розкажіть про ідею створення “Жовтого автобусу”

Ми думаємо про дітей з окупованих територій. І вирішили запропонувати їм вийти із цього імперського пекла, щоб була можливість реалізувати свій творчий потенціал. Якщо все розтягнеться на 10-15 років – ми будемо весь час їм допомагати. Адже діти, якщо побачать альтернативу, забудуть все, що нав’язують дорослі. Тому важливо звернути увагу на покоління дітей, які тільки починають плавати інформаційному морі і дати можливість їм не тонути

Тому, наша соціальна робота привела нас до ідеї створення проекту “Жовтий автобус”. Він існує як іграшка, яка допомагає закручувати якусь комунікаційну модель. Ми вчимо дітей 12-ти, 14-ти, 15-ти років, і самі вчимось у них. Наймолодшій учасниці – 8 років.

Пропонуємо в чистому вигляді пограти в професійне кіно, працюємо як команда, передаємо наші знання та вміння цим підліткам. Діти створюють власне кіно.

Вони діти війни і це залишає відбиток на швидкості дозрівання, тому вони вже дорослі і дуже мотивовані.

Який морально-психологічний стан дітей війни?

Ми пірнули у спілкування, дізнавались чим вони живуть і, частіше, вони нас приємно дивують. Ці діти відкривають дивовижні речі для себе і для нас. Вони заряджають нас живою енергією.

Наприклад, діти із Попасної сказали: “Спасибі “Жовтому автобусу”, що навчили нас ввічливості”. Ми не зрозуміли: “Це ми ввічливі? Ми ж хулігани на майданчику”. А потім – ну так, у нас же в раціях присутні “Дякую”, “Будь ласка” і т. д.

Олександр Брагін, сценарист “Кварталу-95”, їздив із нами в Авдіївку. Після відпрацьованих майстер-класів я відвозив його на вокзал. І він каже: “Я зарядився. Зараз щось нове напишу”. Жартуємо, що в найближчий час зробимо реабілітацію для майстрів з гаслом: “У вас творча криза – поїхали з нами”.

Діти показують те, що їх турбує. Їх цікавить в якому інформаційному просторі вони живуть. Війна присутня, але вона існує у них окремо. Внутрішній світ такий самий як у підлітків з мирних територій. Тому, звичайно, це теми любовного трикутника, квест, мода, трансформація образів.

Наприклад, в Авдіївці ми відзняли повноцінний антивоєнний фільм, де наші молоді автори представили філософський рецепт: “Як зупинити війну?”.

Як зустріли “Жовтий автобус” на сході?

Спочатку в Василькові зібрали гуманітарну допомогу, записали ролики-звернення жителям сходу. Вже на місці збирали дітей і показували – хто ми та чим займаємось. Оголошували набір до майстерень на наступний день. Із, приблизно, 500 учнів шкіл до нас приходили дітей 40. Ми створювали команду.

Відпрацювали декілька схем, за якими проходить навчання, але продовжуємо експериментувати. Є питання дітей: “А що далі?”, “А якщо чесно?”. Ми працюємо над цим і повинні підготувати свою адекватну базу. Поки ми на в силах протистояти ворожій інформаційній індустрії, але можемо дати рятувальне коло кожному.

Наразі в нас три дистанційні школи на різному стані розвитку. Ми плануємо записати серію відео-уроків і всі охочі матимуть змогу проходити програму дистанційно.

Втілення “Жовтого автобусу” в життя?

Три дні – це вступні майстер-класи. В процесі розбиваємось на цехи і починаємо писати сценарії. Майстер тільки поправляє напрямок, щоб головна тема була більш виразною. На другий день діти представляють свої сценарії і починається підготовка. На четвертий день після знайомства підлітки виходять на знімальний майданчик і починають реалізовувати свій задум. На 10-й день ми представляємо фільм на прем’єрі для батьків і жителів міста. Діти грають в професійне кіно і в той же час отримують знання, отримують результати своєї праці.

Потрібно робити повноцінний продукт із написанням сценарію, підготовкою, зйомкою, прем’єрою в центрі міста. Тобто все має бути реальним.

Який стан українського кінематографу?

Глядачі реагують на українські фільми, які є актуальні, але з не кращою якістю, роблячи знижку на рівень сучасного українського кінематографа: “Ну це ж наші, головне що хоч щось є…”.

Мене запросили оператором на проект “Вій. 3D” до Чехії. Там геть інша культура виробництва. Там по-іншому працюють. Чехія – маленька країна, але виробники вийшли на голлівудський ринок, вони забезпечують повноцінний сервіс з виробництва світових кіноблокбастерів.

У нашій країні є потенційні можливості забезпечити гідний сервіс. Приклади є, світові шедеври “Схід-захід”, “Легенда про піаніста” знімалися в Україні. Але щоб забезпечити постійну присутність партнерів з усього світу необхідний індустріальний підхід до виробництва, а особливо до професійної освіти. В нас є класні самородки, чудові режисери, оператори, художники, сценаристи та інші фахівці. Але ці люди навчались самостійно. Немає освітньої бази, коледжів середніх спеціальностей. Без гідної освіти наш кінематограф не зможе розвиватися.

Потрібно зробити умови для отримання сучасних знань і давати змогу втілювати все на практиці.

Зйомка, що запам’яталась найбільше?

Напевно, перша, ще студентська робота. Ми знімали на парашутній вишці, на Трухановому острові. Ідея була – модель життя людства протягом століття. Спіраль до підйому, куди нагору піднімаються два парашутисти. На кожному поверсі їх зустрічає нова епоха. 20-ті роки, потім війна, 60-ті і т. д. Ми зробили сюжет із студентами і вмовили музичну групу зняти їм кліп. Не вони знайшли нас, а ми їх. Наш проект спонсовав Сергій Саломатін, який продав половину своєї юридичної компанії і став нашим продюсером.

Було все це в перший раз. Було навіть ризиковано. На вишці розмістили підвісну систему, і в якийсь момент, я ледве не злетів вниз. Це запам’ятовується.

Що таке, на Ваш погляд, український інтерес? Що це? У чому він полягає?

Інтерес наш в тому, щоб могли існувати ще століттями, поважати один одного і бути сильними. В нас все це є, тому потрібно відмовитися від старої форми життя.

Ми маємо ввійти в нову еру і створити умови, де всі народи будуть жити в мирі. Немає сенсу будувати капіталізм – це піраміда влади, вибудована на фінансових розрахунках. Навіщо будувати старе? Давайте побудуємо нове.

Спілкувалась Нівін Канаан, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.