Багато українців виїхали з країни, в пошуках кращого життя. “Український інтерес” пропонує своїм читачам познайомитися з нашими співвітчизниками, які досягли успіху за океаном, у Сполучених Штатах Америки. Їх історії доводять давню істину – “дорогу подужає той, хто йде”.

Яна Сиркін, молода жінка з рожевим волоссям і посмішкою, яка не зникає з її губ, здається, ніколи, пропрацювала в Голлівуді дизайнером костюмів майже 20 років і зуміла створити перший в світі магазин з люксовим одягом для собак, веде життя, про яке мріє багато людей.

Вона живе в престижному районі Лос-Анжелеса, Лас-Вілас, спілкується з відомими на весь світ кінозірками, працює над серіалами і займається своїм магазином з “солодкою” назвою Fifi & Romeo, де одяг для своїх вихованців купують все селебріті.

“Український інтерес” пропонує своїм читачам познайомитись з Яною, яка погодилась відповісти на наші питання. Матеріал підготований спільно з американським сайтом Forum Daily.

Пані Яно, чому саме одяг для собак?

Все почалося з собачки, яка застудилася. На День Народження мені подарували Чихуахуа і оскільки в той час я працювала на кіностудії по 12-16 годин на день, я почала возити її з собою на роботу. А в кіностудії – холодно, кондиціонери, і мій вихованець, вагою всього в 4 фунти, застудився. Зізнатися, я й не знала що собачки вміють застуджуватись. Я побігла до лікаря, а після нього мені прийшов рахунок на 211 доларів. Це було надто дорого і я вирішила, що більше хворіти ми не будемо.

Я стала їздити по місту і шукати магазини з одягом для собак, але, уявіть собі, нічого не знайшла. Це був 1995 рік. Я повернулася додому і, не довго думаючи, взяла один з моїх кашемірових светрів, відрізала рукави і зробила для собаки светр. Ця звичка у мене ще родом з СРСР, коли весь одяг, який діставався “по блату”, я переробляла.

У підсумку я продовжила носити собаку на роботу, але вона завжди була в модному светрі і більше ніколи не хворіла. А артисти, з якими я працювала, звичайно ж не могли стримати свого розчулення перед цим чудом в кашемірі. Потім стали надходити питання – а в що ваша собачка одягнена? Що на ній? Актриси і актори стали купувати маленьких собак і замовляти одяг для них у мене. Так зі студійного костюмера я перетворилася в дизайнера одягу для собак і стала законодавцем моди. Я не планувала цього, чесно. Так склалось.

Потім у мене з’явилася проблема з тим, як завезти собачку на студію, адже з тваринами туди не дозволяли. І я знову пішла на експромт і зробила сумку з дірками, куди стала ховати свого вихованця. Без зайвої скромності, я перша в світі придумала ці сумки. І актриси захотіли і ці сумочки теж.

Надихнувшись своїм маленьким успіхом, я вирішила спробувати вийти на великі магазини, взяла пару собачих кашемірових светрів, склала в пакет і послала в Barneys. Через три дні у мене було замовлення на 10 тисяч виробів і я не знала що робити. Але в підсумку знайшла рішення, я ж в кіно працюю – дайте мені завдання і я зроблю.

Потім понеслося… Я опинилася на шоу Опри Вінфрі. Після неї мій телефон почав розриватися, але все ще час я проводила на роботі в кіностудії і поєднувати з бізнесом було нереально. І я прийняла рішення піти. На подив, бізнес надзвичайно добре пішов в Японії, де я відкрила 12 магазинів. В Америці все було тихіше і спокійніше. Правда, вже в 2008 році через кризу і фінансові проблеми всі магазини в Японії довелося закрити.

Невже це настільки прибутковий бізнес?

Настільки прибутковий, що мене тепер копіюють цілими днями. Від мого будинку до магазину раніше нікого не було, а тепер 12 магазинів з одягом для собак. Я дала всьому світу хорошу ідею. Так все вийшло, тому що собачка захворіла.

А тепер я читаю іноді історії інших подібних компаній, які мене копіюють, і вони розповідають свою історію як мою.

Та й в взагалі, я стільки грошей витратила і витрачаю на адвокатів, щоб боротися з плагіаторами. Думаю, що потрібно що поставити пароль для перегляду одягу на сайті. Щоб ідеї не крали. Я хочу знати, хто там буває. Якщо вже зайшов – купуй. А якщо не купуєш, то навіщо дивитися?

Як вдалося залучити настільки знаменитих клієнтів? Ваша продукція тільки для них? Чи доступна вона звичайним людям?

Оскільки я працюю на кіностудії, я всіх знаю, я працювала з акторами і актрисами цілими днями до свого грандіозної перерви в кіно на 15 років.

Є Ваші магазини в Україні? Якщо так – хто клієнти?

Ні, ніколи не було, але мій магазин добре скопіювали.

Чому Ви виїхали з України? Чи важко було прийняти рішення?

На це питання легше відповісти моїм батькам, але в тій ситуації в якій ми жили, іншого виходу не було, мені здається. СРСР, дефіцит. Мамі я дякую кожен день за те, що я тут.

Як Вас прийняли Штати? Як жилося найперші дні в чужій країні?

Спочатку ми жили в Італії, де чекали американську візу. Коли дочекалися, прилетіли в Нью-Йорк – один день побродили, побігали, подивилися і полетіли в Коламбус, Огайо. У мами з татом було 300 доларів в кишені, двоє дітей, жодного слова англійською і 7 валіз. Я пам’ятаю, як ми підлітаємо до Коламбусу, тато дивиться з літака і каже – а де, власне, місто? Де будівлі? Він тоді ще не знав, що багато міст – це одноповерхова Америка. Ми якось звикли, що живемо в високих будинках, а на перших поверхах магазини та аптеки.

Передбачувано, але мамі з татом набридло в Огайо і на сімейній раді було вирішено переїжджати. Куди саме – думали всією сім’єю. Вибирали між Нью-Йорком і Лос-Анджелесом, але в підсумку зупинилися на Лос-Анджелесі – не хотіли мерзнути. Батьки з братом переїхали, а я залишилася закінчувати школу і після закінчення тато приїхав за мною і ми поїхали через всю Америку на машині. Що це було за пригода!

Що Ви порекомендуєте охочим виїхати до Штатів?

Чесно кажучи, я не знаю. Я ніколи не жила в сучасній Україні, щоб порівняти зі своїм життям в Америці. Все, що у мене є – це дитячі спогади “родом з СРСР” і враження після моєї поїздки до Харкова, Москви і Пітера, куди я поїхала з мамою вперше за 33 роки. Я б хотіла ще повернутися. Але ось моя подруга, яка, до речі, висловлює свої думки дуже красиво, а не як я, вважає, що мої “дитячі враження наївні і не відповідають реальності”. Вона каже – “Покаталась і цікаво? А ти поживи, і потім поговори”. Але це можна сказати про будь-яке місце. Наприклад, мене в Індію не затягти, навіть безкоштовно.

З іншого боку, ось у мене є брат і він виграв в лотерею Грін-карт, але переїжджати не захотів. Я йому сказала – ти що? Ти негайно повинен це зробити! Багато хто мріє, а ти робиш вигляд, що тобі це не треба.

Успішні люди – “особлива раса”? У чому секрет успіху?

Я думаю, що ні. Просто потрібно потрапити в правильне місце в правильний час плюс працювати, працювати і працювати. Везіння теж не виключається.

Чи можна зробити те ж саме – побудувати такий бізнес – не в США, а в Україні?

Звичайно, розумному і працьовитому все одно де домагатися успіху, за великим рахунком. Хоча в США це легше зробити. Скільки компаній в Україні! Скільки стартапів!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.