Якби скорилася долі, не стала б світовою зіркою з танців

Якби скорилася долі, не стала б світовою зіркою з танців. Фото: Український інтерес/Антон Владиславський

“Треба чітко уявити, чого ти хочеш – і це обов’язково здійсниться”, – переконана 24-річна вінничанка Діана Подолянчук. Попри проблеми зі слухом, у п’ять років вона почала займатися танцями. Було важко, але цілеспрямована та наполеглива дівчина не здавалася. Уже в 16 вона стала бронзовим призером Чемпіонату світу зі східних танців, у 19 – відкрила власну танцювальну студію “Шахіна”. А кілька років тому дівчина увійшла у сотню найкращих танцівників України на шоу “Танцюють всі”. У 2017 отримала титул “Жінка Вінниччини” у сфері культури.

Крім того, Діана має вищу освіту психолога та географа-еколога. Деякий час навіть викладала у педагогічному виші, а зараз навчається в аспірантурі. Вистачає часу й на громадську та благодійну діяльність.

“За рік тренувань з останнього місця піднялась на  перше”

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

– Діано, як ти зрозуміла, що танці – це саме те, чим хочеш займатися?

– Спочатку я ходила до школи мистецтв, де грала на фортепіано, малювала, танцювала і співала. А потім ми переїхали, і щоб я вдома не сиділа – батьки віддали мене на хіп-хоп. Шість років я ним займалася, стала чемпіонкою Вінниці, а потім й України.
Але в один момент мама сказала, що їй не дуже подобається, як на мене впливає хіп-хоп. Вона хотіла, щоб я була більш жіночна. І так у 11 років я почала ходити на східні танці.

– Пам’ятаєш свої перші змагання?

– Добре пам’ятаю, адже посіла останнє місце. Тоді я ще не переключилася з хіп-хопу, і коли вийшла на сцену – мій східний танець вийшов у реперському стилі. Після змагань мама сказала мені: “Якщо не хочеш займатися – значить воно тобі не треба. Але тоді більше не плач. Або займайся старанно, або кидай”. Я подумала і вирішила, що буду старатися. За рік тренувань на тих же змаганнях я зайняла не останнє, а перше місце.
Коли мені було 16 років, разом із однокласницею вирішили поїхати на Чемпіонат світу, але наша тренер була проти. Тому ми самі поставили танець, тренуючись вдома. На всеукраїнських змаганнях ми посіли 2 місце, і у складі команди України все ж потрапили на Чемпіонат світу, де стали бронзовими призерами.

– А як у такому юному віці тобі вдалося відкрити власну студію танців?

– Після Чемпіонату світу я почала їздити на тренування у Київ, знайшла педагога, який працював на проектах “Танцюють всі” та “Україна має талант”. До речі, ми з ним 7 років пропрацювали. І саме він мені поставив танець амазонки, з яким я потрапила у топ-100 на “Танцюють всі”. Так от, у той період я почала виступати у Вінниці на різних концертах. І після виступів до мене підходили журналісти і казали: відкривай свою школу танців, у тебе вийде. А мені ж всього 16 було, я про таке навіть не думала. Але з часом у мене почали з’являтися учениці: спочатку одна, потім ще і ще. Навіть дорослі дівчата на вулиці підходили і казали, що хочуть займатися. Потім мої учениці заміж повиходили і по всьому світі роз’їхалися. Одна в Італії зараз свою школу танців відкриває. Тоді я вирішила займатися з дітьми. З’являлися перші учні, потім групи. Зараз уся моя родина бере участь у роботі студії. Нещодавно відсвяткували перший ювілей – 5 років. На сьогодні у нас займається понад 100 учнів.

– За 5 років роботи студії “Шахіна” скільки чемпіонів ти виховала?

– Чесно, я не рахувала. У нас є стенд з кубками – їх там уже близько сотні. Вихованці школи – багаторазові призери міських, обласних та всеукраїнських змагань. Володарі Кубку Києва 2017, Кубку Азовського Моря. Виграли Гран-Прі “Крок до мрії 2018”. Ось лише на останніх змаганнях зі східного танцю “Inter Galactic 2018” ми здобули 78 медалей, 12 кубків та вибороли Гран Прі конкурсу.

Взагалі, я поставила близько тисячі танців. Ідеї до мене приходять несподівано і легко. Тому я не рахую, зробила – відпустила. Та і суть не у перемогах і кубках. А у любові, яка всередині тебе, коли ти бачиш дитину і у вас повне взаєморозуміння. Діти довіряють нам, їм важливо знайти свого вчителя, який поведе їх до мрії і ніколи не скривдить.

– Скільки років твоїй найменшій учениці?

– 2 роки і 8 місяців. Та вік тут неважливий. Іноді приходять дітки у 5 років, а мислять так як дорослі. Я навіть певною мірою у них чомусь навчаюся.

“Коли я танцюю – відчуваю свободу”

– Як знаходиш підхід до дитини, щоб зацікавити її?

– Коли я почала вивчати дитячу психологію, дійшла висновку, що не буду у своїй студії використовувати традиційні методи навчання. Я шукала спосіб, як зробити, щоб дитина у 3 роки змогла годину всидіти на занятті. І тоді ми вирішили зробити студію у казковому стилі. Для танців створюємо діткам образи їхніх улюблених персонажів: Попелюшка, Ельза, Джульєта, Мулан, Аріель і так далі. Та й на тренування до нас приходять казкові герої. Танці поєднані з акробатичними трюками. Діткам це дуже цікаво. З одного боку – це спорт, а з іншого – захоплення, яке запалює дитину зсередини. Коли до мене приходять учні, я дивлюся, що їм цікаво, вчуся цьому і вчу їх. Ми вже не студія східного танцю, а студія танців народів світу. Я постійно вивчаю різні стилі. Знаю гавайський танець, індійський, фламенко, хіп-хоп, усі сучасні стилі.

– Що для тебе означає танець?

– Кожен танець – це історія. Я передаю свої емоції, почуття. Коли танцюю – відчуваю свободу. Тому що у нашому світі не завжди можеш робити те, що хочеш. А я вільна, бо займаюся улюбленою справою. Ми дуже багато працюємо, іноді без вихідних. Але це не втомлює. Мені часто пропонують іншу роботу, запрошують у різні проекти. І може, якби я займалася чимось іншим, то мала б більше грошей. Та я б не була такою щасливою, як є зараз. Я б не розповідала про свою роботу з таким натхненням. Я ціную те, що зараз маю.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

– Знаю, що у твоїй студії займаються дітки з особливими потребами. Скільки їх?

– Таких діток приводять багато, і в майбутньому я хочу створити інклюзивну групу. Зараз усіх я не можу взяти, бо ставлюся до цього серйозно. Не хочу трішки позайматися і кинути. У мене була дівчинка з дуже маленьким відсотком слуху. Вона на жестах спілкувалася. Я багато років нею займалася, ми ставили танці, хоч вона чула лише вібрацію.

Зараз у мене є 7-річна дівчинка зі слуховими імплантантами. Коли її привели, вона була дуже замкнена, не хотіла спілкуватися. Але з часом дуже виросла, подружилася з дітьми, любить танцювати. І є ще одна учениця із синдромом Дауна. З нею вже 6 років працюємо. Вона успішно виграє конкурси, виходить на сцену без тренера. Цих діток треба сприймати як і всіх інших. Вони дуже вольові і старанні.

– А як у твоєму дитинстві сприймали таких дітей?

– Тоді не було ніякого поняття інклюзивної освіти і, відповідно, гуманного ставлення до учнів. Не дивлячись на мої проблеми зі слухом, батьки віддали мене у звичайну школу. Моя класна керівник ставилася до мене упереджено, садила на останню парту, щоб я диктанти писала на двійки. Були й учителі, які підтримували. Щодо однокласників, інколи вони мене не сприймали. Тому у період навчання у школі я вважала, що живу у пеклі. Я знала, що після школи буде щасливе життя. А цей час треба просто перетерпіти. Я не хотіла підкорюватися. І це зробило мене сильною. Якби не було таких труднощів, зараз би я ламалася при кожній невдачі.

Фото: Український інтерес/Антон Владиславський

“Все можна встигнути, було б бажання”

– Ти уже реалізувала себе в улюбленій справі. Які плани попереду?

– Я хочу створити центр розвитку для дітей. Величезний сімейний центр, де діти зможуть усіма видами творчості займатися. А для їхніх батьків там буде йога і фітнес, і ще кафешка. Я вже чітко бачу, як це все буде.

Ще хочу написати книжку. Маю уже 2 розділи. Якщо коротко, це історія про Божого сина, який вирішив жити самостійно. Він знайшов планету Земля і почав інвестувати у неї. Якось хлопець побачив дівчину і закохався у неї. І тут все починається. Далі писатиму. Суть у тому, щоб через аналогію з нашим світом показати – молодь може багато досягти самотужки завдяки наполегливій праці.

Щодо танцювальною студії, то мрію як ми з учнями гастролюватимемо по усьому світі.
Також мрію про персональну виставку, адже дуже люблю малювати.

Більше часу хочу приділити волонтерській діяльності. Часто кажуть, що не можна сидіти на двох стільцях відразу. Але я не погоджуюсь. Я хочу розвиватися, і хочу все поєднувати.

– Розкажи про свою волонтерську діяльність.

– Коли я в університеті викладала, ми заснували “Школу волонтерства”. За 3 години зліпили 2500 вареників й відправили в АТО. Також працювали із дитячими будинками, організовували благодійні акції. Зараз із учнями своєї студії і їхніми батьками займаємося благодійністю. Проект має назву “Вітамінка”.

Фото: Український інтерес/Антон Владиславський

– Де ти знаходиш час та сили на все?

– Все можна встигнути, було б бажання. У кожної людини є певний дар, розвиваючи який ти отримуєш більше від Всесвіту. Треба просто зрозуміти себе і крокувати до своєї мрії так, щоб не перегоріти. Вірити в себе і бути у потоці. Я отримую енергію і хочу віддавати її. Так, іноді буває важко, але, щоб не трапилося, я звикла підніматися і йти далі.

– У чому ти вбачаєш український інтерес?

– Український інтерес – це наші діти. Потрібно робити усе, щоб вони розвивалися, займалися улюбленою справою у рідній країні, а не їхали за кордон. З дітками треба працювати, вкладати у них свою любов і тоді вони стануть усвідомленою сильною нацією.

Спілкувалася Ірина Савчук, “Український інтерес” 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.