Тетяна Серебренікова – завідувачка бібліотеки ім. В. Симоненка. Вона просуває українську вишивку у світі й нещодавно відвідала Каунас для обміну досвідом і культурними здобутками, а також – для знайомства з литовськими колегами.

Тетяно, для чого конкретно ви їхали до Литви, хіба лише для презентації книги “Український народний орнамент Ольги Петрівни Косач”?

Я летіла в Каунас, який претендує стати культурною столицею Європи у 2022 році, представляти українську культурну традицію. Також – книгу “Український народний орнамент Ольги Петрівни Косач” і свій громадський та бібліотечний досвід зі створення та реалізації всеукраїнського проєкту “Вишивка етнографічна: Український народний орнамент – вишивки, тканини, писанки” О. П. Косач, Київ, 1876”. Виключно волонтерська ініціатива була реалізована спочатку в Інтернеті, а потім – у режимі реального часу в 17 областях України 30 майстринями, коли на базі публічних бібліотек і музеїв проходили сотні майстер-класів, лекцій, виставок, концертів, модних показів. І тепер перша ґрунтовна робота з української народної орнаментики в обігу як у вишивальниць, так і в етнографів-науковців у вільному доступі в мережі. У друкованому вигляді проєкт вийшов колекційною книгою та посів чільне місце в найбільших книгозбірнях України.

Що можете розповісти про Каунас, що вам там сподобалося?

Бібліотечна мережа, звісно. За 6 днів мені вдалося побувати в шести різних бібліотеках. І ці бібліотеки, бібліотекарі, користувачі неначе одне ціле: перетікають одна в одну, не конкурують, а доповнюють, пропонуючи ще зручніші послуги й доступність інформації. За одним читацьким квитком завідувачка дитячої бібліотеки веде малечу на майстер-клас з графіки до Музею рідкісних книг; бібліотека зі спального району легко пропонує мистецькі видання, які зберігаються в бібліотеці Національної художньої галереї ім. М. К. Чюрльоніса. Колеги працюють на інтереси читача та всіляко зацікавлюють його читанням. Бібліотечна адвокація проявлена в повній мірі. Але щоб не здалося, що литовські бібліотеки – це суцільні плюси, зазначу, що періодичні видання майже не користуються попитом, і їх щороку меншає.

Чи викликала інтерес книга, яку ви привезли до Литви? Як відбулася презентація?

Я представляла книгу як відвідувачам бібліотеки, жінкам, що гуртуються за рукоділлям, так і науковцям. Як і в Україні, прецеденту такої роботи й громадської ініціативи в Литві до сьогодні не було. Серед литовців не популярне гаптування сорочок, ткання чи писання писанок. Це не таке масове явище, як, на щастя, в Україні. Утім, у наших культурах багато спільного. І, якщо згадати, що приналежність людини до будь-якої нації визначається чотирма чинниками, то, перелічивши ці категорії, зразу спорідненість культур і братерство народів постає більш, ніж очевидним.

Перше – мова. Не може бути не українськомовного українця та литовця, який не знає литовської. Може не знати англійську й дуже добре говорити російською, але литовець лише той, хто послуговується рідною мовою.

Друге – їжа. Усіх смаків цепеліни, тортик шакотіс, сиркові спургене не дадуть сплутати литовську національну кухню з українським червоним борщем, свіжим салом і варениками з вишнею.

Третє – одяг. Тут найцікавіше. Тільки чотири етнографічні регіони в Литві – десятки в Україні. Але ж занизування, настилування, коса гладь з обводкою (оминаючи пізній хрестик, який є наймолодшим серед усіх технік вишивки) взірці тканих узорів більше тотожні у наших народів, ніж різняться. І можна безкінечно знаходити “збіги” в орнаментах сорочок, поясів, тканин для верхнього одягу. До речі, саме українська родина Гуковських зібрала колись колекцію “Волокняних виробів селян Ковенської губернії”.

Четверте – родинні цінності. Вони є маркером національної ідентичності. Єдине, що відзначила: три дитини в родині в Литві – це вже розкіш і така сім’я вважається великою, так само, як і в Україні.

Я відвідала приватну майстерню зі створення сучасного народного костюму й історичної реконструкції. Зі слів власниці, найбільше литовці зацікавлюються своїм національним костюмом, коли повертаються з-за кордону, особливо з Норвегії, де є за честь вийти у своєму національному костюмі на парад 17 травня – до дня Конституції, який також є Днем незалежності. Це дорого, народний костюм свого регіону можна збирати все життя. Але це плекання та продовження традиції. І патріотичне виховання в Європі без кордонів і меж.

Які висновки для себе ви зробили під час культурної поїздки до Литви?

Українці мають набагато більше орнаментовані вишивкою сорочки й кількість днів у році, коли хочеться одягнути вишиванку, щоб показати приналежність до української нації. Надзвичайно хочеться, щоб ці дні були більше світлими, ніж трагічними; щоб ми плекали свою традиційну матеріальну культуру. А ще помітила, що в Литві збереглося фабричне виробництво льону й лляних ниток, у нас же українські жінки за поодинокими випадками купують нитки та тканини якого завгодно виробника, але не вітчизняного.

Тетяна Протчева: Моя мета – людей у всіх куточках світу познайомити з Україною через мистецтво вишивки Glow Art

Зрозуміло, що зваживши тільки на мову, їжу, орнаменти вишитих сорочок і тканих поясів, родинним устроєм тощо, ми помітно вирізняємося від інших народів і культур. Десь спільні слова в мові, схожа їжа, спільні орнаменти на підсвідомому рівні формують братерські стосунки, взаємоповагу та єдність націй. Відверте ж заперечення чи забуття, агресивна заборона висловлювати свою національну приналежність призводить інколи до геноциду (такий сумний досвід ми маємо).

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram