Українець Антон Бондаренко встановив рекорд на SUP-борді – надувній дошці, якою управляють одним веслом. Зі столиці він пройшов Дніпром через Канів, Черкаси, Кременчук, Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Нову Каховку, Херсон, після чого вийшов у Чорне море і потрапив до Очакова та Одеси. Антон подолав понад тисячу кілометрів з мінімумом спорядження та без групи підтримки, яка би могла підстрахувати його в непередбачуваних ситуаціях.

Мандрівник розказав “Українському інтересу” про свою подорож та жертви, на які йому довелося піти заради неї.

Що вас підштовхнуло здійснити таку подорож?

Коли я тільки починав подорожувати, приїхав до мандрівника Федора Конюхова з питанням “хто я”. І він відповів: якщо ти хочеш кимось бути, просто будь ним. І ось я став на цей шлях.

А взагалі мені нецікаві такі мандрівки лише з особистих цілей, тому щоразу вкраплюються якісь інші. Тут була спортивна і рекордна мета: пройти з точки А в точку Б – 1014 кілометрів. І також соціальна мета. Я збирав гроші для сім’ї Світлани Щербань із Запоріжжя.

Це педагоги, які все життя працювали на благо людей. Ми збирали гроші на біорегулятор Таршинова. Не лише Світлана, а й донька та онуки мають спадкове захворювання генетичного характеру – підтримка необхідна була усій родині. Апарат допомагає підтримувати життя, почуватися нормально. Цей апарат робить масаж, посилюється кровотік, тому організм самовідновлюється. Слава богу, суму – майже 40 тисяч гривень – зібрали.

Висвітлення проекту було дуже широке. Про нього розповідали 14 центральних та 17 регіональних телеканалів. І хоча постійно лунали заклики допомогти Щербаням, гроші збирали дуже повільно – не так, як на інші проекти. Можливо, справа у соціально-економічній ситуації в державі.

Кому ви ще допомагали?

Микиті Шепелю, хлопчикові з лейкозом. Це був найперший проект – одиночний велопробіг “Відкрий серце – обери життя” у 2010 році. Їхав із Чопа (Закарпаття) в Червону Зірку (Луганська область). Потім була експедиція на квадроциклах. Перетинали країну з півночі на південь, з однієї крайньої точки до іншої. Гроші збирали для киянина Богдан Приймачука. У нього захворювання крові. Обидва проекти були успішні.

Перед цим проектом Бондаренко мав інші, здебільшого, – теж благодійні.

А потім я звернувся до Червоного хреста на Запоріжжі, і мені надали дані кількох підопічних. Я обрав 82-річну Світлану. Ми познайомилися, поспілкувалися, я розповів про себе, про проект.

Був також автопробіг. Напередодні Євро-2012 ми їздили країнами, які не брали участь в Чемпіонаті, із закликом вболівати за нашу збірну. Але це був чисто медійний проект.

У вас на рахунку багато різних мандрівок. Цього разу було складніше?

Ця подорож була і складною, і легкою одночасно. Транспорт був для мене новий. У світі лише кілька десятків людей ходили на великі відстані SUP-бордом. Цей спорт з’явився відносно нещодавно – на початку XXI століття і ось набирає обертів. Я також не мав досвіду ходіння по воді. Коли вийшов у Дніпровський лиман, були свої складнощі – все-таки, це велика відкрита акваторія, і небезпека виносу у відкрите море досить велика.

Спершу я думав, що пройду цей шлях за три тижні, але дув бічний та зустрічний вітер. Знадобилося більше часу, щоб дійти до Одеси – 26 днів. За це отримав рекорд України.

На мандрівку пішло більше часу, ніж українець очікував. Фото: Андрій Бондаренко

Скільки ви готувалися до подорожі?

Вперше я став на дошку на початку березня, тобто до подорожі минуло менше півроку. Але є не лише фізична, а й організаційна підготовка. Я мав команду, яка мені допомагала, починаючи від дизайнера і до мінімального супроводу. Тобто за мною не йшли по п’ятах, а просто передавали різні матеріали, організовували зустрічі зі ЗМІ. Зараз ось проект завершився, але все одно підтягую хвости. Пишу замітки, маленькі розповіді про те, що було в подорожах.

На вашій сторінці в соцмережі є розповідь про острів зі скелетами птахів. Це реальна історія?

Цей острів посеред водосховища. Вже темніло, а погодні умови не дозволяли зупинитись де-небудь ще. Вітром мене несло до іншого берега, але це не входило в плани. Тому був змушений ночувати саме тут. Це було не стільки моторошно, скільки цікаво.

“У двох метрах щось біліло. Він підсвітив ліхтарем. Скелет. Далі – ще один. І ще. І ще. Вони були всюди. Скелети птахів. Запах… Смердючий запах. І тиша. Тільки легкий подув східного вітру. Він пішов далі, щоб розвідати острів. Скрізь були стовбури мертвих дерев, розкидане пір’я птахів. Перейшовши на північну частину острова, він наткнувся на порожні гнізда на землі. Зробивши ще 50 кроків, він побачив їх. Сотні їх. Вони дивилися і мовчали. Дрож пронизав його тіло… “

Острів з історії мандрівника. Фото: Андрій Бондаренко

Які ще були складні моменти?

На середині шляху почалися проблеми зі здоров’ям. Протягом двох тижнів ноги постійно були у воді – по 8, а то й по 10 годин. На них почали утворюватися виразки. Вже стемніло, я йшов Каховським водосховищем, за Нікополем. Був вимушений пристати до берега, а виявилося, що там немає причалів і нема де переночувати. Там маленька смужка суші – десь метр і все. Прямовисна стіна, обрив.

На цьому клаптику землі я перевернув свою дошку і ночував. А вночі прокидаюся від того, що щось крадеться. Виявилося, це камінці, які зверху потихеньку обсипалися. Було небезпечно – я боявся, що прилетить якийсь більший камінь. Але йти нікуди. До того ж, я дуже втомився, ще мав ці проблеми з ногами. Довелося чекати ранку, щоб звідти піти.

А ще небезпека – це відкрите море. Тим паче, без досвіду складно долати хвилі у півметра, а то й у 70 сантиметрів.

А ще вас заставали грім і блискавка.

Так, це було під Миколаєвом. Я хотів поставити намет, бо насувалася негода. Але абсолютно випадково знайшов притулок -помітив залізобетонну трубу, у якій і провів ніч, ховаючись від зливи.

Так що там з ногами. Вам надали медичну допомогу?

У цьому не було необхідності. Коли помітив цю проблему, почав консультуватися в інтернеті. Один з фахівців виписав пігулки та мазь, і вже наступного дня друзі мені їх привезли. І справа була не лише в ліках, а і в рідних людях. Ми посиділи, поспілкувалися. Наступного дня з’явилося більше сил, ноги почали гоїтися.

Як виходили в інтернет?

Я з початку планував широко висвітлювати мандрівку. Протягом усього шляху писав пости, робив фотографії. Дніпро – не настільки малонаселений район, тому не було особливих складнощів. Підзаряджався в містах та завдяки сонячної панелі, а інтернет практично скрізь був, за виключення деяких місць. Із собою також мав намет, аптечку, знаряддя для риболовлі та приготування страв, мінімум їжі та води.

Спорядження мандрівника. Фото: Андрій Бондаренко

Ви жартували, що в подорож мало не знадобився закордонний паспорт. Навіщо?

Я тримав курс на острів Березань, але подув сильний віджимний вітер та почав відносити мене у відкрите море. Хотів повернути SUP-борд, але вітер був надто сильний. Врешті це вдалося, і я вигріб. Тоді подумав: дякувати богу, узяв закордонний паспорт – якби прибило до іншого берега, зайвим не було б.

Як родичі поставилися до цього задуму?

Вони вже звикли – це ж не перша подорож. Мене завжди підтримували і, звичайно, я їм дуже вдячний за це. Це мій тил. І також підтримували люди, які траплялись мені на шляху. Мене бачили, раділи, намагалися запросити за стіл, дати з собою їжі, навіть налити.

Ви узяли лише 430 гривень. Чи вистачило?

Звичайно, при всьому бажанні, прожити за ці гроші 26 днів неможливо. Це, грубо, сходити двічі в магазин, придбати найнеобхідніше. Це та мінімальна допомога, яку держава виділяє соціально-незахищеному населенню. Я хотів привернути увагу і до цієї проблеми також. Грошей вистачило, але тільки завдяки гостинності українців.

Перед мандрівкою українець стояв на борді півроку. Фото: Андрій Бондаренко

Які емоції були наприкінці подорожі? Полегшення, ейфорія?

Ейфорія – ні. Скоріше, була тиха радість. Вона вже зароджувалася, коли я пройшов лише половину шляху, потім – коли минув Дніпро. Я фінішував шостого, а п’ятого у мене була остання ночівля на березі Чорного моря і я вже ввечері бачив вогні Одеси. Саме тоді я зрозумів, що дійшов, і проект добіг кінця.

А перша людина, яка мене зустріла – це прикордонник. Я вийшов на Очаків з Дніпровського лиману. Була негода, сильний вітер, хвилі. Холодно, дощ накрапав. Бачу – якийсь маяк стоїть. Я хотів спершу причалити до нього, а потім вирішив, що просто сфотографуюсь. Обійшов цей маяк, а там – міський пляж. Поки відпочивав, приїхали прикордонники.

Виявилося, що це прикордонна зона, там не можна перебувати. Відтоді прикордонники почали мене супроводжувати. Вони ледве не щогодини телефонували, питали, як я просуваюсь, попереджали про небезпеки, про негоду. Увесь шлях від Очакова до Одеси я був під покровом цієї служби, хоча бачив в обличчя тільки двох і ще одного – на мисі. Було дуже приємно.

Що було складніше – боротися зі стихією чи з самотністю?

Складніше боротися з самим собою, з лінощами, зі спокусами. Люди говорили: “зупинися, поїж”. Але я мав продовжувати. Одна з причин, чому я вирушаю в ці подорожі – побути у цьому стані самоти, стані мандрівника, коли ти сам на сам з Богом, з природою. З’являється можливість щось проаналізувати, поміркувати, навести у собі лад. У місті ж волею-неволею занурюєшся в суєту, яка часом накриває. Тому для мене важливо вирватися.

Самотність – перевага, а не недолік. Фото: Віталій Файний

Ви також пішки пройшли усю Монголію. Як це було?

Це була моя перша одиночна далека подорож – до цього ходив лише Україною. Ми з групою поїхали в гори Хамар Дабан між Байкалом і Монголією. Я подумав: чому б не поїхати кудись далі? Отже, три тижні ми мандрували горами. Група поїхала додому, а я – в Монголію через Бурятію. Подорож була комбінованою: мені був цікавий і громадський транспорт, і столиця, а зворотній шлях я вже минав пішки. Заходив в юрти, дізнавався, як живуть прості монголи.

Це країна кочівників, територією вона – як три України, а населення – 2,5 мільйона. Зрозуміло, що більшість людей живуть у містах, тому густота населення на іншій території низька. Деякі сім’ї живуть в юртах, і найближчий населений пункт чи навіть інша сім’я – у 50-100 кілометрах від них. Їжа майже вся – тваринного походження. Куди б я не прямував, всюди мене зустрічали гостинно.

Я спускаюся з гори в долину, аж бачу – вершник мчить. Він мене провів до свого житла, де мешкала молода дружина з дитиною. Люди там дуже прості, гостинні. Де я не бував, скрізь наливали монгольський національний напій – зелений чай з молоком. Туди іноді навіть жир додають.

У Монголії різко-континентальний клімат: вдень до +30, а вночі – мінусова температура. Але ж до цього я три тижні був у горах. Там ще складніше, тому і звик.

Яку подорож плануєте далі?

Я поки в роздумах. Взагалі мені цікаві різні способи пересування. Були мандрівки пішки, на велосипеді, на квадроциклах, на SUP-борді. Можливо, наступного разу буде щось нове. Час покаже.

Спілкувалась Ганна Пєшкова,
“Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.