“Український інтерес” поспілкувався з Ядвігою Хмельовською – головним редактором “Śląskiego Kuriera WNET”, опозиціонеркою з часів Польської Народної Республіки, співголовою Східного автономного відділу “Солідарності, що бореться” (Solidarność Walcząca), генеральним секретарем спілки польських журналістів, експертом Державної ради радіо та телебачення (KRRiT) про перспективи польско-українських відносин, можливості розв’язання російсько-українського конфлікту, а також про теперішню ситуацію в Україні. Сьогодні ми публікуємо першу частину великого інтерв’ю.

У 80-х роках ви займалися визволенням політичних в’язнів. Сьогодні ця тема дуже актуальна в Україні. Які поради нашим правозахисникам ви можете дати? На що насамперед треба звернути увагу, щоб звільнити в’язнів Кремля?

Переконана, що тільки міжнародна позиція може вплинути на владу тоталітарних країн. Так було у 80-х роках XX століття у Польщі і так є сьогодні. На жаль, путінську Росію дуже часто зображають як єдину державу, яка може чинити опір параноїдальним задумам західних еліт. Кремль виділяє колосальні гроші на імідж Путіна як захисника європейських цінностей християнської цивілізації, а також на інформаційну війну (тисячі штатних хакерів, комп’ютерників, тролів). Вважаю, що потрібно інформувати про порушення Росією прав людини, оголювати її терористично-імперіалістичний характер. Необхідні конкретні кроки – у цьому випадку позови до міжнародних судів.

Також вважаю, що в часи гібридних воєн, коли найефективнішим інструментом є інформація, вона, щоб ліпше доходила до виборців Путіна, має писатися російською. Обов’язок Європейського союзу – виділяти реальні кошти на інформаційну боротьбу проти дезінформації, яка плине з Кремля. На сьогодні в Брюсселі цією справою займаються близько 20 посадовців – проти кількох тисяч інформаційних солдат Путіна. Це знущання.

Також існує питання заручників, які знаходяться у неволі у бойовиків на Донбасі. Як можна їх звільнити?

Я прихильниця силових рішень. Своїх потрібно звільняти. Для цього є вишколені спецпідрозділи. Армія Крайова відбивала своїх з рук німецьких та радянських катів, хоча під час окупації було складніше. Я взагалі не розумію, чому така велика держава як Україна має проблеми у Донецьку та Луганську. Незрозуміло чи то агресія Росії, чи боротьба з локальними терористами. Те, що сталося у Криму – це результат помилкової політики, що проводиться з 90-х років XX століття. Київ недостатньо підтримував татарів, не дав можливості усім татарам повернутися у Крим, не передав у руки Меджлісу владу над татарською автономією. Україна можливо тільки зараз отримує контроль над керівництвом своєї армії.

Як ви можете охарактеризувати нинішні польсько-українські стосунки у світлі нещодавніх рішень польських політиків, на приклад щодо криміналізації бандеризму?

Я звісно підтримую поправки до закону про Інститут національної пам’яті (IPN), бо вони протидіють німецький пропаганді, яка намагається скинути відповідальність за Голокост, або її частину, на поляків (йдеться про формулювання “польські концентраційні табори”). Спочатку тлумачилося, що цей термін вказує лише на географічне розташування табору Аушвіц, але вони стають все сміливішими. Далі усюди йдеться про якихось містичних “нацистів”, а не про німців, які величезною більшістю (понад 90%) обрали за демократичною процедурою Гітлера.

Поляки усвідомлюють, що тільки приналежність України до НАТО може на довго гарантувати безпеку всього нашого регіону.

Однак запис про Україну в тій поправці є (і не тільки на мою думку) типовим “вбросом” Кремля. Чимало польських публіцистів звернули увагу, що “український пункт” з’явився в останній момент, наприкінці 2016 року. Понад рік тривало затишшя, і раптом 25 січня 2018 року в Сеймі відбулося друге читання. Офіційно, як операцію, що контролюється росіянами, її оцінив екс-прем’єр правого уряду, захисник політв’язнів та опозиціонер у Польській Народній Республіці – адвокат Ян Ольшевський. Його зустріла величезна атака проросійських кіл.

Як на мене, цей запис, втиснутий національними колами та Рухом Kukiz’15, мав призупинити дію закону та скомпрометувати його. Визначення терміну бандерівських злочинів 1925-1950 років дискваліфікує авторів цього формулювання. У 1925 році Бандері було 16 років, і ще не було жодних бандерівців. ОУН виникла в 1929 році, а на межі 1940-1941 років розпалася на дві групи – мельніківців та бандерівців.

Депутат Томаш Жимковський з Kukiz’15 привів до комісії Сейму трьох експертів по Україні – професорів Володимира Осадчого, Чеслава Партача та Войцеха Мушиньського з IPN. Той останній повинен знати історію. Думаю, його завданням було легітимізувати інших.

Професор Партач займається польсько-українськими стосунками. У 2015 році скористався запрошенням російської влади та взяв участь у конференції в Ялті. У такий спосіб він признав російську анексію Криму. Також Партач виступав на Sputnik – головній пропагандистський мережі Росії. Отже, він приєднався до зрадників польських інтересів. Скандал у тому, що така людина має вплив на законотворчість у Польщі.

У Криму в лютому 2015 року також був Адам Щмех з клубу “Завжди вірні Республіці”. Це суто антисемітська та проросійська група, яка втілює політику Путіна.

Армія Крайова і УПА запекло воювали. Після втручання Совєтів вони почали співпрацювати перед лицем спільного ворога. Так повинно бути і зараз

Зі свого боку професор Володимир Осадчий – член воєводської влади Асоціації Польща–Схід, або колишнього Товариства польсько-радянської дружби. Минулого року пани Осадчий і Партач організували конференцію з черговим проросійським діячем у Польщі – Запаловським, який відомий просуванням роз’єднання України. Професор Осадчий лякає, що українці, які працюють у Польщі, в якийсь момент кинуться на поляків і будуть вбивати, як бандерівці. Отже, знаючи авторів цієї “української поправки”, я смію стверджувати, що вона була створена в тісному співробітництві з російським посольством або навіть на Луб’янці.

Довести до найбільшого напруження в стосунках України з Польщею – пріоритет Росії. Ми всі пам’ятаємо як радів Майдан колосальній підтримці поляків, чи боротьбу українців за незалежність! Поляки усвідомлюють, що тільки приналежність України до НАТО може на довго гарантувати безпеку всього нашого регіону – від Талліна та Варшави до Єревану, Софії і Афін – держав Міжмор’я.

Тому вважаю діяльність проросійської агентури в Польщі, яка нацьковує на українців, так само шкідливою, як і діяльність пана В’ятровича з українського Інституту національної пам’яті. Він героїзує злочинців з тієї частини УПА, яка дійсно влаштовувала бійні. Для поляків та українців найголовніше правда, аби плач над трунами не затулив нам свободу. Аби москалі знову не взяли гору. Бо вбивства поляків організовував і Берлін, і Кремль. І хоча Бандера був у німецькому таборі, підлеглі йому українці вбивали поляків в ім’я його націоналістичної ідеології.

Також необхідно пам’ятати, що деякі ватажки УПА були проти різанини поляків, наприклад Тарас Бульба-Боровець.

Що ви думаєте про таких контроверсійних моментах нашої спільної історії, як Волинська трагедія? Суперечки продовжуються досі. Чи є якісь шанси, щоб наші країни нарешті порозумілися?

Усі ті справи потрібно спокійно вивчати, ретельно описувати, проводити ексгумації, ставити пам’ятники тощо. Пам’ятаймо, що в Грубешеві, хоч Армія Крайова і УПА запекло воювали, намагаючись приборкати селища, то після втручання Совєтів почали співпрацювати перед лицем спільного ворога. Так повинно бути і зараз. Тільки співпраця Польщі й України дозволить нам зберегти свободу.

Левко Лук'яненко та Олесь Шевченко вручають Ядвізі Хмельовській диплом почесного члена Української Гельсінської групи під час відзначення 20-річчя з дня створення УГГ. Київ, 2008 рік. Фото з архіву Петра Хлєбовича
Левко Лук’яненко (по центру) та Олесь Шевченко (праворуч) вручають Ядвізі Хмельовській (ліворуч) диплом почесного члена Української Гельсінської групи під час відзначення 20-річчя з дня створення УГГ. Київ, 2008 рік. Фото з архіву Петра Хлєбовича надані ним “Українському інтересу”

Ми повинні з’ясувати причини злодіянь, які охопили Волинь і частину тогочасної Західної Малопольщі, не тільки тим, хто загинув, але також і собі, і майбутнім поколінням. Та історія для всіх українців і поляків має бути застереженням від того, що відбувається, коли ми не підтримуємо один одного. Протягом століть об’єднані війська литовські, русинські та польські не тільки перемогли росіян, але і здобули Кремль. Натомість чвари між побратимами призвели до того, що ми опинилися в рабстві. Отже, чи подобається це нам, чи ні, ми приречені на співпрацю, якщо хочемо бути вільними.

Якщо хтось, будучи поляком, ненавидить Україну більше ніж любить Польщу, то він готовий підкоритися російському пануванню. Те саме стосується і українців. Необхідно також усвідомити, що Росія веде інформаційну війну, мета якої – розсварити народи.

Війна на Донбасі триває вже чотири роки. Актуальне наразі питання щодо миротворчої місії ООН. На вашу думку, чи ця ініціатива може допомогти у розв’язанні конфлікту?

Залежить, хто у тих миротворчих військах мав би знаходитися. Бо якщо російські “миротворці”, то така місія загрожувала б незалежності України. Якщо солдати інших держав, то вони повинні стати на українсько-російському кордоні, щоб унеможливити проникнення російських військових та зброї. Тоді це має сенс. Якщо натомість такі війська будуть відгороджувати окуповані території від решти країни, то це б зміцнило позиції самозваної проросійської окупаційної влади. Ефект буде зворотній від задуманого.

Ви тісно співпрацюєте з кримськотатарським рухом. У чому полягає ця співпраця та чого вже вдалося досягнути?

Разом з колегами зі Східного автономного відділу “Солідарності, що бореться” від 1989 року співпрацювали з ОКНД (Організація кримськотатарського національного руху), а потім з Меджлісом та Світовим конгресом кримським татар. З Петром Хлєбовичем часто приїжджала до Криму. Разом із колом друзів допомагали татарам повертатися на півострів. Намагалися прояснити у світі ситуацію народу повністю депортованого Сталіним. Із 400 тисяч осіб вивезених 18 травня 1944 року вижила половина. Велика частина загинула під час депортації.

На жаль, Україна не підтримувала належно повернення татарів до Криму. Вони мали викуповувати власне майно – будинки та землю, які протягом століть належали їхнім предкам. До Криму повернулася лише половина депортованої Совєтами популяції цього народу. Український уряд, замість того, щоб полегшити повернення усіх кримських татарів з Узбекистану та інших місць заслання, щоб відсотково зменшити кількість росіян у Криму – робили зворотну річ – усілякими методами ускладнювали їхній приїзд. Класичне заподіяння шкоди самому собі. Це вони – татари – мають керувати Кримом. Однак дурість влади України призвела до того, що Київ постійно тримав дистанцію у цій справі.

Акція підтримки кримських татарів під консульством України у Варшаві. Фото з архіву Петра Хлєбовича надані ним "Українському інтересу"
Акція підтримки кримських татарів під консульством України у Варшаві. Фото з архіву Петра Хлєбовича надані ним “Українському інтересу”

Я сама чула, як лунали дивні заклики, що “росіяни – це слов’яни та християни, а татари – турецькомовні мусульмани”. Популяризували думку, що краще віддати Крим Росії, ніж дозволити створення кримськотатарської автономії і загрозу “ісламського фундаменталізму”. Так висловлювалися різні політологи та українські політики, і будь ласка – ефектом їх розмов стала анексія. І хоч українські політики отримали урок, боюся, що навіть ця окупація не сильно їх навчила. Українські війська здали Крим без жодного пострілу! Суд визнав винних у здачі Криму? Адже хтось був відповідальний за ті або інші рішення по Криму у 2014 році.

Кримські татари це шляхетна та освічена нація. Ті з них, хто осів на землях давньої Речі Посполитої (початок заселення – кінець XIV століття), отримали шляхетські титули. Вони завжди були вірні своїй новій Батьківщині. До сьогодні ні литовці, ні поляки не мають з татарами жодних суперечок. Я не знаю про жодний етнічний або релігійний конфлікт в Україні за участі кримських татар. Це Україна зрадила татарів, а не татари Україні.

Сьогодні в Криму татари зазнають гонінь. Ми намагалися інформувати польських та закордонних журналістів щодо репресій по відношенню до лідерів кримських татарів. Росія неодноразово намагалася оскаржити татарів у мусульманському фундаменталізму. На щастя майже ніхто в це не вірить. Уже минуло чотири роки від анексії та окупації, а уряд України разом із президентом майже нічого не зробив. Є туманні обіцянки татарської культурної автономії (!) в Криму, Україна приймає біженців з окупованого півострову, однак проблеми залишаються.

Далі буде…

Спілкувався Владислав Недашківський, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.