Своєю діяльністю вона репрезентує оновлену Україну. Україну милосердних, доброзичливих, щедрих, закоханих у свою країну особистостей. Громадяни такої країни переймаються долею оточуючих. Вони ладні віддати останнє, вони готові працювати понаднормово. Україною таких людей хочеться поділитися з усім світом. За умови, що світ поважатиме нашу суверенність, незалежність, свободу та, передусім, мир.

Олеся Наумовська – із тих волонтерів, які вибудували навколо себе та усіх, хто долучається до волонтерської діяльності, простір довіри, любові, турботи про українців, що знаходяться в епіцентрі проведення АТО.

Волонтерство – одна із запорук розвитку здорового суспільства, в цьому проявилась наша українськість… Але чи не розслабляє це наших чиновників?

Ми отримали війну у той час, коли у нас була абсолютно зруйнована армія. І перші, хто туди йшов, були «голі-босі-й-у-вінку», як кажуть в народі. Та поступово ситуація вирівнюється. Я не розумію, як це відбувається в умовах війни, надто, враховуючи те, що один день протистояння коштує близько 80 млн. гривень. Бо це і бензин, і дизель, і зброя, і одяг, і продукти, і платня воякам…Це скажені гроші. Але разом з тим, армія чим далі, тим стає краще забезпеченою. На початку війни ми постійно готували супові набори та набори для борщів. Зараз вже такої нагальної потреби у цьому немає…ні в одягові, ні в харчах.

Сьогодні наша допомога – це насамперед душевна турбота. З іншого боку, те, що зараз у народі називають смаколиками. Тобто, та ж капуста квашена – для них смаколики, рибка солона – для них смаколики. Хоча необхідне для того, аби вижити і прохарчуватися, у них є.

Так само й із одягом. Раніше ми купували військову форму постійно. Сьогодні ми здебільшого купуємо такі речі для добровольців. Тобто для тих, хто не увійшов до ЗСУ. Наприклад, Українська добровольча армія, якій ми допомагали, не має взагалі ніякого забезпечення.

На початку війни ми щотижня надсилали 400 – 600 кг продуктів на фронт.

А як щодо системи заохочення у волонтерстві? Досвід Європи, наприклад, підтримує цю ініціативу. В окремих країнах волонтери, які займаються цією діяльністю на постійній основі, отримують 30 євро добових, за які не мають звітувати. Чи потрібно впроваджувати такий досвід в Україні?

Волонтерство – для мене це хобі. Я ніде офіційно не оформлена. Проте не підтримую позиції тих волонтерів, які забирають собі 10% з коштів, надісланих для фронту. Можливо, виключення мають складати люди, що займаються цією діяльністю цілодобово. Волонтерство – це справа серця, поклик душі, але не справа заробітків та прибутків. Я не звітую перед великим начальством, проте звітую перед людьми. Люди надсилають кошти, проте всі кошти без виключення йдуть на потреби фронту. Пальне для поїздок, пов’язаних із волонтерською діяльністю, я оплачую із заробітної плати. Якщо ти отримуєш за таку діяльність прибуток, це вже не волонтерство, а робота.

Унікальні випадки допомоги фронту? Наскільки часто таке зустрічається?

Ледве не щодня трапляються ситуації унікальної допомоги. До прикладу, викладачка нашого університету Оксана Бас-Кононенко. Вона спільно з батьками постійно допомагає хлопцям рукавицями для снайперів, шкарпетками, шарфами, бафами, які вони в’яжуть усією сім’єю. Батьки Оксани вже доволі старенькі, проте від початку прагнули стати в нагоді, допомогти. Зазначу, що їм вже й ходити досить складно. Проте й Оксана, і її мама в’яжуть, а тато слугує манекеном. Я не уявляю, коли вони сплять, не уявляю, як знаходять час на перепочинок…Відчуття, що вони в’яжуть постійно.

Дівчатка з Деміїївки (прим. – продавчині Деміївського ринку) систематично упродовж усієї війни передають сало для фронту… У середньому по 40 кг. Бували випадки, що й по 100. Я привезла для них прапори, які хлопці спеціально підписали. Тепер стіни на Деміївському базарі завішані прапорами з фронту.

Окремо варто знов згадати студентів. Коли хтось зі студентів надсилає мені 50 грн, я розумію, що це для нього(неї) чи не більш вартісне, аніж для тих, хто має змогу надіслати 1000 грн.

Розкажу історію Ельвіри Усеїнової – студентки нашої кафедри, кримської татарки. Вона відсвяткувала свій шкільний випускний у жовто-блакитній сукні із гаслом «Слава Україні» в час, коли вже відбулася анексія Криму. Ельвіра залишила домівку, приїхала до Києва, ночувала на вокзалі, у хостелах… Словом, дівчинка пережила справжню скруту. Та її заповітна мрія здійснилася й Ельвіра стала студенткою нашої кафедри. Вона – кримська татарка, проте вивчає українську фольклористику українською мовою. Вона розмовляє українською не гірше за етнічних українців, а подекуди навіть краще.

Ельвіра знайшла роботу у ресторані кримської кухні «Мусафір». Наскільки мені відомо, у цьому ресторані майже всі, хто працює, – кримськотатарські біженці.

Її допомога фронту почалася з того, що спочатку вони з мамою напекли 100 кримськотатарських пиріжків із м’ясом, а згодом вона підключила до волонтерства і колег з ресторану.

Наймолодші волонтерчики, які долучилися до підтримки…

Насправді їх дуже багато. Мабуть, наймолодшою помічницею варто назвати дочку нашої Олени Івановської (прим. – Олена Івановська – завідувач кафедри фольклористики Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка). Вона вже у віці трьох років допомагала мамі пекти печиво для фронту та створювала малюнки підтримки. А загалом дітки різні, різного віку, але усі радо сприймають можливість підтримати наших хлопців на фронті.

Днями я приїхала в одну зі шкіл, що на Оболоні (ліцей №157). Приїхала, бо знала, що школярі чекають, хочуть передати листи для фронту. Проте я не очікувала побачити те, що побачила. Я приїхала у светрі, джинсах, а вони підготувалися – зустріли мене у вишиванках, у віночках, з короваями. І вірші читали, і пісні співали… Повирізали біленьких голубів, і на кожному з них написали окремі звернення до воїнів. Крім того, навантажили мені повну машину торбами з одягом, шкарпетками, кавою, цукерками.

Потім подзвонили мені друзі зі Львова і повідомили, що дітки організували вертеп. Вони ходили з цим вертепом і назбирали 3000 грн, аби перерахувати їх для фронту. А ще ці ж діти передали листи для фронту. Я читала ці листи і плакала. Знаєте, коли хлопчик у другому класі пише: «Слава нації – смерть російській федерації» (як він делікатно зауважив, «”російської” – принципово з малої літери»)…Словом, я закохана в цих дітей.

Це щодо наймолодших помічників. Бо долучаються всі. І найстарші, ясна річ, також. Наприклад, днями мама мого чоловіка написала лист для хлопців на 15 сторінок.

Моральна підтримка (на кшталт листів) є безумовно важливою – як для хлопців на фронті, так і для дітей та дорослих, які з ними листуються. Діти, з якими я зустрічаюсь, так пишаються тим, що вони мене знають. Адже я контактую з героями України! Юні помічники дуже чекають на слово відповіді з передової. Тому я попросила, і наші воїни пообіцяли підписати для малечі прапори. Ще одне завдання на сьогодні – купити прапори, аби передати на фронт, а потім – до шкіл.

Часу на сон, думаю, залишається зовсім мало…

Ми спимо, звичайно. Зараз спимо під запах рибки, наприклад. Я засолила рибу. Проте на балкон її переносити не стали, аби не замерзла. У нас в спальні стоїть 30 кг солоної риби. Так, запах у мене в квартирі дуже гарний… Рибка хунтівська, шкварки бандерівські, сало – це детектор українськості…

До речі, коли війна тільки розпочалася, я поставила у під’їзді дві коробки. Одна для продуктів для фронту, інша – під речі. І, знаєте, щодня я щось там знаходила. Таким чином познайомилася ближче зі своїми сусідами…Один чоловік – надзвичайно делікатна людина – якось прийшов і розказав, що хотів купити цигарок для фронту, проте дружина заборонила, «позаяк це шкідливо для здоров’я», тому він приніс печиво…

Іншого разу приніс стоси журналів про рибальство…Потім були гумові чоботи. Тобто, розумієте, людина віддавала найдорожче. Але практика з коробками у під’їзді закінчилася, коли у будинку почали жити біженці. Я почала знаходити сміття в цих ящиках, позривали написи. Кілька разів я намагалася реабілітувати це все, продовжити, але потім зрозуміла, що в цьому немає сенсу.

Як Ви думаєте, чому так відбувається?

Розкажу історію про воїна зі Сходу з українськими переконаннями. Він відстоював Україну спочатку на передовій, а після поранення їздив на фронт волонтером. Від нього відцуралися найрідніші. І мама – також. Якось під час боїв вони зовсім близько підійшли до його рідного дому – залишалось двадцять кілометрів. Він мріяв: ще трошки, він зайде до рідної домівки і скаже: «Здрастуй, мамо». Він щиро прагне порозумітися. Проте їм сказали відступати, і примирення не відбулося. Принаймні, поки що…

Проте, дякувати Богу, хороших людей більше. І я систематично в цьому впевнююсь. Зізнаюсь, я в житті стільки не сміялась, стільки не плакала, як за час війни. Сміюсь, бо постійно зустрічаю неймовірних людей, трапляються різні комічні історії. Плачу від трагізму ситуації та від зворушення. Взагалі я не розумію, як можна повернутися додому з роботи і нічого не робити, усвідомлюючи, що йде війна. Як?

Розмовляла Ксенія Вишнівська, “Український інтерес”

Олеся Наумовська: Волонтерство – детектор українськості (частина 1)

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram