Її звуть Олеся Наумовська. Вона – кандидат філологічних наук, доцент кафедри фольклористики Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. І вона – волонтер, яка не могла лишатися осторонь. Ні під час Революції Гідності, надто – з початком війни на Сході.

Її волонтерська діяльність – це не тільки допомога необхідними речами, продуктами. Це ще й налагодження комунікації між українцями, котрі обороняють країну від агресора та гарантують нам мирний сон, й українцями, котрі своєю підтримкою прагнуть запевнити наше військо на Сході: нам, тут, де не чути пострілів, нам не байдуже – ми вас пам’ятаємо, ми Вам вдячні.

Пані Олесю, з чого розпочалася ваша волонтерська діяльність?

Почалося все з днів Майдану. Чудово пам’ятаю день, коли прокинулася вранці і почула, що відбулося побиття студентів. Ми й раніше приходили на Майдан, однак відтоді були там щодня і щоночі. І, власне, це був такий період, коли ми ходили туди, як на роботу. В кожного там була уже своя справа. Щодня ввечері ми розходилися кожен у свій бік, але щоразу прощалися, як назавжди. Ми не знали, чим це закінчиться.

Олеся Наумовська: Волонтерство – детектор українскості. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Часом все виглядало дуже гостро. Наприклад, я дізналася, що потрібні були ковдри і матраси. Усі наші знайомі підключилися. Зрештою, допоміг кум мого чоловіка, власник «Дніпровської Рів’єри». Ми з лаборанткою нашої кафедри Іванною Шталь поїхали на берег Дніпра, на Жуків острів. Там нам завантажили машину так, що не помітити та не зрозуміти, що і куди ми веземо, було складно – виглядало все дуже яскраво. Це було ще за деякий час до перемоги Майдану, тому я хвилювалася за Іванну, бо розуміла: якщо нас зупинить поліція, долю цієї дівчини буде зламано.

Наразі у групі підтримки учасників АТО «Хто чим може – фронту допоможе» декілька тисяч учасників. Постійно з’являються нові люди, які прагнуть допомогти. Яким чином Ви мотивуєте людей? Як налагоджували цю систему допомоги?

Після Майдану було відчуття: щось ще має трапитись. І, звичайно, коли розпочалася війна, сидіти бездіяльно було просто неможливо.

Ми почали шукати спосіб стати в нагоді хлопцям. Спершу їздили в різні волонтерські організації, допомагали там, плели маскувальні сітки. Потім подумали – у нас є такий потужний ресурс! – є студентство. Я поговорила з директором Інституту філології Григорієм Семенюком. Він дозволив поставити конструкцію для маскувальної сітки у холі біля Актової зали. Розмір однієї з таких сіток, які сплели студенти, склав 14 на 20 метрів.

Ви уявіть собі на секундочку цей обсяг роботи! Тобто це величезні сітки, на створення яких зазвичай дається один-два дні. Їх необхідно дуже швидко сплести, тому що хлопці чекають…це – конвеєр. Тому підключалися всі: студенти, викладачі, люди з вулиці.

А потім сталося так, що почалися канікули. Проте ми не могли просто відпочивати, розуміючи, що йде війна. Ми прагнули хоч краплинкою, хоч чимось підтримати це військо. У цей час я дізналася, що на фронті немає навіть хліба.

Це був складний період. Тоді не було можливості довезти хліб на передові позиції. Тобто хліб везли, але до першої лінії його доставити не могли. Окрім того, була зима, хліб швидко ставав черствим…

І я вирішила, що ми можемо сухарі посушити. У результаті створила сторінку у фейсбуці «Хто чим може – фронту допоможе». Долучила спочатку кількох знайомих, колег, студентів… Стільки сухарів я ще ніколи не бачила! У мене такі мозолі були на руках! Ми всією сім’єю постійно різали той хліб…Таким чином, поступово почали долучатися інші люди.

Олеся Наумовська: Волонтерство – детектор українскості. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Я знала, що хлопці сидять голодні-холодні, проте постійно чула: «Ну хіба що…декілька цукерочок, хіба що того…цього». Багато наших студентів пішли на фронт, багато фольклористів пішли добровольцями.

Випускниця-фольклористка нашого університету, «червона» дипломниця Тетяна Шеляг, по завершенні навчання у 2014 році пішла добровольцем в «Айдар» у часи найбільшої небезпеки і служила доти, доки не «звільнилася у декрет»…

Ще один студент Станіслав Григоренко служив у Гранітному, на першій лінії фронту. Проте його мама досі цієї правди не знає. Вона була впевнена, що він перебуває десь у районі Волновахи, де не настільки небезпечно.

Павло Мороз – наш студент – служить в «Азові». Він пішов туди добровольцем ще до повноліття. Павло намагався приховати цей факт. Окрім того, його стан здоров’я не дозволяв йому служити. Але він досяг свого. Казав: «Якщо не візьмуть до «Азова», піду в «Донбас» чи «Айдар»!»… Він і нині служить та продовжує навчання водночас: йому дають відпустку, він приїздить і складає сесії.

Олеся Наумовська: Волонтерство – детектор українскості. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Фольклорист Максим Вертюк – так само на фронті. Кореїст Антіпов Денис пішов добровольцем, коли став аспірантом університету. Денис – офіцер. Займався розвідкою, безпілотниками…йому ми так само почали допомагати…Ще – Марічка Іскровська (справжнє прізвище не буду називати, бо вона так само продовжує виборювати перемогу)… Тому люди постійно прагнуть допомагати. Їхні активність, милосердя не дають зупинятися. Я б і хотіла взяти вихідний, але як це зробити? До прикладу, я заходжу в під’їзд з пакунками для АТО, заходить чоловік. Я його бачу вперше, він мене бачить вперше, але питає: «Це не на фронт?». Я відповідаю, що на фронт. Він мовчки дає 500 грн. Ну як можна зупинитися?

І, попри те, що чим далі, тим важче, підключаються нові й нові люди. Звичайно, стомлюються. Але не припиняють допомагати.

Хто конкретно, які бригади можуть розраховувати на Вашу допомогу?

72, 28, 79, 54…56, 39, Звіробій, Азов, Правий сектор…Я їх зараз вже всіх і не згадаю. Перша Чернігівська танкова…

Юрій Задоя (один із воїнів, що демобілізувалися, а зараз якраз оформляє документи, щоб повернутися «до своїх» на фронт) якось сказав, що хлопцям потрібен зварювальний апарат. Я думала, що всі ці зварювальні апарати – однакові. Я заходжу до інтернету, а там цих апаратів – ціле різноманіття. Я потім запитую Юрія: «А який треба?» А він у відповідь: «Такий, щоб гармати заварювати». І ми шукали такий апарат…

Є одна історія. Одного прекрасного дня мені зателефонував чоловік…Микола Іванович, який напередодні зайшов на ринок, довго роздивлявся прапори, запитав у продавчинь, звідки вони, а коли дізнався, що то ми передали від хлопців, захотів долучитися до допомоги і передати для фронту солінь. Ми домовились з ним про зустріч і приїхали однієї зимової суботи…рік чи два тому.

Виявилось, що Микола Іванович – пенсіонер, колишній міліціонер, стояв на Майдані… Микола Іванович передав для фронту соління. І передав стільки! У мене чоловік спину зірвав, завантажуючи всі ті відра. До того всього, він ще віддав сто чи двісті гривень…

Білорус, що воює за Україну: Путін схожий на вуличного гопника (рос.)

Хто він такий? Хто я така?… З того часу Микола Іванович передає хлопцям соління періодично. А декілька днів тому Микола Іванович зателефонував та попросив, аби я дізналася, чи можна йому у його віці здати кров для хлопців. Бо допомогти хоче, але йому сказали, що вже застарий для донорства. І таких прикладів безліч.

Розмовляла Ксенія Вишнівська, “Український інтерес”

Волонтерство – детектор українськості (частина 2)

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram