Волонтерка з Маріуполя: Місто, яке обороняється, ворог не захопить

Понад три роки тому українська армія звільнила Маріуполь від спроби окупації міста російськими бойовиками та їх поплічниками. Унікальним є те, що значну роль у боротьбі проти ворога зіграли волонтери та звичайні маріупольці, які фактично “живим щитом” стали на захист свого рідного дому. Як народжувався волонтерський рух в Маріуполі? Як маріупольським патріотам України вдалось зупинити поширення окупації на решту території України? У чому особливості українців сходу та заходу України? На ці питання “Українському інтересу” відверто відповіла керівниця волонтерської організації “Новий Маріуполь”, викладач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного університету Марія Подибайло.

– Як розпочиналась Революція Гідності на сході, зокрема, у Маріуполі?

– Коли почались студентські акції на Майдані в Києві 21 листопада 2013 року, мені зателефонували студенти і сказали, що хочуть також вийти на акцію протесту проти зміни зовнішньополітичного курсу України. У Маріуполі такі акції не могли минути безслідно, через те, що місто перебувало під тотальним політичним і силовим ковпаком регіоналів. Про що я попередила студентів, аби зважили наслідки. Бо методами регіоналів і підконтрольних їм так званих “правоохоронців” були провокації з вчиненим, ніби-то, порушенням правопорядку: биття вітрин, крадіжки, бійки тощо. Наслідками цього могли стати переслідування чи звільнення з університету. Проте, молодь була непохитною, чим неймовірно надихала нас, дорослих. Тому, розуміючи всі наслідки, ми разом пішли на площу з плакатами, прапорами України і Євросоюзу.

Найважливішим було не мовчати. А найстрашнішим, що доводило до відчаю часом – вважатись маргіналами – нас було осіб 50, що виглядало непереконливо на тлі величезної площі. Тому більшість з нас, не маючи можливості протистояти в місті, їздили на Майдан до Києва, або до Донецька. Натомість, ешелонами, поїздами, автобусами людей вивозили на Антимайдан. Відмінністю між нами і вимушеновивезеними робітниками комунальних підприємств та заводів було те, що ми “проривались” у Київ. Нас висаджували з потягів, не продавали квитків в касах, проводили “профбесіди”, залякували, намагались звільняти, але ми все одно прагнули були поряд з мільйонами українців на Майдані.

Коли почались кримські події, ми зрозуміли, що такий самий сценарій йде до нас. Відчувалась якась приреченість, нібито Крим здали, а тому і нас не захистять. Ми бачили автобуси з політичними туристами з Ростова, які сотнями приїздили на підтримку мітингів, ініційованих комуністами, мали сотні новеньких російських прапорів, хоча ще до цього, за розповідями одного із замів мера, російського прапора не було навіть у “русской общины Мариуполя”. А тут раптом з’явились. Також було зрозуміло, що люди немісцеві, тому що вони навіть не орієнтувались у місті. Запитують, де Драматичний театр, стоячи поруч з ним.

У нас тоді не було жодних організацій, партій чи лідерів, які могли б повести за собою і вигнати ту наволоч із міста, зупинити те, що системно накручувалось в місті. Тому ми, фактично, тільки знайомились, шукали один одного, вчились протидіяти. Цікаво, що найбільш активними та зорганізованими виявились молоді люди: ультрас, школярі, студенти. Через соцмережі ми списувались і виходили на “флешмоби” – короткотривалі акції з українською символікою. Ми не готувались до війни з РФ, міліція не захищала, СБУ не реагувала. По місту почали з’являтись розмальовані дерева, стіни з проросійською символікою. Це викликало панічний відчай. Адже розумієш, що це символіка ворога, яку нестерпно бачити.

– І ви вирішили взяти ситуацію у свої руки. З чого розпочинали? Чи страшно було?

– Ми спочатку вирішили показати маріупольчанам, присутність у місті України і тих, хто бореться за неї: зафарбовували проросійську і “денеерівську” символіку і замальовували синьо-жовтими кольорами; друкували і розповсюджували листівки, партизанськими методами їх розсовували по квартирах. Відчувався відчай, тому що у Донецьку, де тисячі людей, виходили на Майдан, не могли подолати цей наступ, що вже казати про Маріуполь, де нас не було так багато?

У квітні 2014 року ми вирішили провести власні соцопитування аби зрозуміти, якими насправді є настрої маріупольчан. 75% опитаних показали прагнення залишитись в Україні! Унітарній, децентралізованій, реформованій, але в Україні. 12% висловились за РФ, 8% – за федералізацію (згодом – ідея трансформувалась в “ДНР”). І лише 5% не визначились. Мені, як політологу, яка багато працювала з соціальною комунікацією, стало зрозумілим, хто є з ким та заради кого працювати!

Пам’ятаючи про те, що тут люди готові піти за сильним лідером, ми вирішили, що маємо спочатку хоч би демонструвати силу, активність, грати в сильних, діяти як сильні. До того ж, у нас події розвивались на два-три дні пізніше від подій у Донецьку, там все відбувалось швидше за рахунок того, що туди були кинуті більші сили супротивників. І ми вже бачили, що буде.

Тож сподіватись могли лише на військових. У нашому регіоні не було жодного з військових підрозділів. Тому, коли в березні 2014 в районі Нової Ялти з’явилась 72 бригада, ми зібрали все, що могли на той час: продукти, одяг, теплі речі і поїхали шукати їх. Ми хотіли показати хлопцям, що хочемо аби вони тут були, щоб вони зрозуміли, що тут є кого захищати. Ми зробили ставку не на олігархів, не просили у них допомоги, люди все зробили самі. Ми підставили військовим плече. А вони вперше тоді отримали моральну підтримку від місцевого населення.

– Як ви починали волонтерський рух у Маріуполі?

– Постійно підкреслюю, що нормальних людей у нас набагато більше, ніж може здатись. Я зрозуміла, що багато є тих, хто хоче допомогти, але не знає як. Тому ми почали пояснювати, що допоможе кожна банка варення, вареники, пара шкарпеток, теплий одяг, будь-що. Кожен із наших активістів на роботі зробив невеличкий штаб, куди люди групками все приносили. Це було подвигом, тому що навіть такі невинні дії або озвучення своїх українських настроїв було небезпечним для життя.

Тож необхідне було єдине місце для штабу. І нам пан Михайло, власник колишньої опозиційної газети, яку знищили кілька років тому, виділив підвал, де ми й облаштували наш волонтерський штаб із величезною вивіскою на фоні синьо-жовтого прапора “Новий Маріуполь”. Туди почали приходити люди сотнями протягом кожного дня. Інформацію поширювали через соцмережі. Люди боялись, але приходили. Швидко приносили і йшли, щоб ніхто зайвий їх не помітив.

Потім почали самі готувати для наших військових – були випадки, коли їх труїли – тому ми за допомогою паролів, через надійних людей передавали гарячу їжу. Потім після Іловайська, Амросіївки з’явились перші поранені, ми особисто почали проходити курси медичної допомоги. Тоді зупинився бізнес у місті, усі магазини та аптеки були порожні. Я тоді реально бачила янголів, коли люди сідали на свої машини і вивозили бійців з оточення. Везли ліки звідусіль. Чергували в госпіталі, миючи, перевязуючи та годуючи поранених.

Коли був дефіцит крові, ми кидали клич, що у такий-то період часу буде збір крові, не треба їсти-пити смаженого, жирного, алкоголю. Люди в четвертій годині ранку займали черги, не встигали, телефонували, просили домовитись, аби їх прийняли… Казали, що для них це важливо, тому що більше нічого не можуть дати, аби врятувати військових. Словом, станом на серпень 2014 року Маріуполь став містом-волонтером.

– А розкажіть історію про те, як ви самотужки копали окопи?

– З 24 серпня 2014 почався повномасштабний наступ російських військ і від Новоазовська до Маріуполя здавались наші позиції. Східний масив, де я живу, був крайньою територією, яку контролювали українські війська, фактично. І нема ні окопів, ні укріплень. Запитуємо у командирів, чому немає укріплень? Місто, велике індустріальне півмільйонне місто не дає техніки. Заводи, власниками яких є Ахметов, не дає техніки для будівництва лінії оборони. Ми самі винаймали техніку або купували пальне, щоб копати окопи. 28 серпня був для нас часом Ч. Ми практично не спали, величезна кількість поранених, ворог наступав, але ми вирішили нікуди не їхати. Хоча військові готували нас, що вони тимчасово підуть із міста. Ми молились, тому що більше нічого не залишалось робити. Мені телефонує знайома журналістка Аня Мурликіна, питає: “Марічко, невже це все?”. Телефонують військові, просять вибачення, що мають піти на відновлення, але обіцяли повернутись… Їх виводили, щоб окупанти не стріляли по місту…

Але ми з цією журналісткою вирішили зібратись, як і на Майдані, скликати хоча б людей 30-40, наостанок постояти з прапорами, показати, що ми тут є. І ми ЗА Україну. І, якщо місто окупують, то щоб зафіксувати, озвучити наш намір боротись за нього в підпіллі.

Так от, минуло години чотири з часу озвученого на моїй сторінці в Facebook і на сайті 0629 акції. Приходжу на місце, площа пуста, сумно, включаємо музику під супровід “Градів”. І тут з навколишніх будинків та вулиць починають сходитись люди. Це було неймовірно! Ці кадри облетіли потім весь світ. Нас було до семи тисяч людей, всі красиві, стривожені, але натхненні боротись за своє українське місто! Це було справжнє диво. У результаті на два дні зупиняється наступ російських військ. А нам повернули наших військових. Це було на Успіння Пресвятої Богородиці. Місто, назване іменем Богородиці, було врятоване справжнім дивом, містянами і нашими захисниками…

Тоді, на тому мітингу ми почали масовий запис до Самооборони Маріуполя. Потім військові почали нас вчити вогневої, тактичної, мінно-підривної і медичної підготовки. Ми керувались принципом: “Місто, яке обороняється, ворог не захопить”.

На тому ж мітингу ми закликали вийти і копати вручну окопи. І вже наступного дня тисячі жінок, дітей, чоловіків, скупивши всі лопати в місті, власноручно, у перервах між обстрілами, вийшли будувати лінію оборони. Місто почало оборонятись. А далі було багато важливих подій. Окрім щоденної волонтерської роботи, тисячі патріотів у вишиванках вийшли живий щитом на захист міста.

– Тобто саме місцеві відвоювали місто?

– Ні, Маріуполь дійсно відстояли військові, ЗСУ, добровольці, але важливо, що за підтримки населення! Наприклад, у них не було агентурної мережі, а ми, через наших родичів, друзів на окупованих територіях, координували пересування ворожої техніки. Жителі допомагали орієнтуватись на місцевості, розбиратись у ландшафті. Простий сільський хлопець з підвалу у Безіменному виглядав, оцінював ситуацію і далі по телефону розказував де, хто, куди переїхав з іншого боку. І таких історій безліч.

На моє переконання, біди б не було, якби багато речей були зроблені по-іншому. Зокрема, якби в нас на той момент була організована територіальна оборона. Ми, по-суті, самотужки почали її створювати в 2014 році. І зараз там, де немає війни, цей факт не в достатній мірі враховують. А в Маріуполі самі громадяни стежать зараз за тим, аби не повторились такі спроби розхитати ситуацію. Тому, на відміну від інших міст, ви не побачите в нас так званих “сєпарських шабашів”. Ми їх випереджаємо і не дозволяємо. Бо чітко розуміємо, що могли втратити. І не хочемо більше переживати таке.

– Яка зараз ситуація у місті? Які настрої в Маріуполі?

– У “ДНР” ніхто не хоче, але, водночас, не у захваті від нинішньої української влади, тому що за всі ці три роки війни люди хочуть чогось зрозумілого. Вони можуть критикувати владу, але при цьому люблять Україну. Це означає, що в нас будується дійсно демократичне суспільство. Люди, перш за все, хочуть миру. Дуже важливо, що в Маріуполі народилось громадянське суспільство. Зараз у нас є відповідальність за місто. Раніше місто вважалось периферійним, а зараз Маріуполь став центром, велика увага до нього, вирує культурне життя. Звичайно, змінилась й економічна ситуація в місті.

– Так, все ж таки, чи існує відмінність між мешканцями східних та західних регіонів України?

– Відмінність між західноукраїнськими та східноукраїнськими спільнотами є. На сході не гірші не кращі, просто інші. Наша держава занадто велика, аби бути однорідною. Тому що на заході країни переважає монокультурність, моноетнічність, автохтонне населення поєднане багатовіковою спільною історією протистояння ворогам, поєднані перемогами і поразками… А на сході – полікультурність, відносно нові міста, що урбанізувались в декілька хвиль протягом, фактично 20-го століття. Сюди з’їжджались люди з різних регіонів російської і радянської імперії. Загалом ці території і суспільства, колонізовані на українських степах, уперше увійшли до складу національної української державності лише з 1991 року. Також у східних регіонах люди схильні до конформізму, основна маса народу працює на заводах – пролетаріат, не власники, і вони дуже залежать від керівника підприємства. Тому тут варто бути сильними, щоб суспільство підтримало. Будемо сильними ми – підуть за нами. Якщо ні – за тим, хто виявиться сильнішим.

Найбільшою бідою сходу є інтегральний монополізм в економіці, а тому – в політиці і соціокультурній сфері. Олігархи, єдина політична партія, корпоративні ЗМІ, що належать власникам бізнесу і політелітам. Іншим не давали розвиватись, будь-який опозиційний паросток витискався. Це варто змінювати на перших порах через державну політику. З врахуванням наявних особливостей. Сприяючи розвитку малого бізнесу і нових політичних еліт. Нам варто тут виростити господаря на своїй землі. І війна дала поштовх до того, що в Маріуполі таке громадянське суспільство, об’єднане спільною вже історією боротьби і перемоги, зародилось. Це надихає!

– На вашу думку, у чому полягає український інтерес?

– Український інтерес полягає в тому, що ми повинні стати сильними, і ми можемо такими стати. Як це зробити? Донеччина зараз – територія можливостей. У нас немає системи, все керується вручну. Сама ця система не запрацює, ми її маємо запустити. Ми не можемо зрадити тих хлопців, які поклали свої життя заради нашого майбутнього. Бо ніщо не марно!

Розмовляла Юлія Далецька