Попри усю жіночність, ерудицію та граційність цієї жінки, за чотири роки війни – це її четвертий виїзд із зони Операції об’єднаних сил. Наталя Журбенко – переселенка із Луганська, котра не боїться своєї твердої проукраїнської позиції, уже четвертий рік живе у Станиці Луганській та активно займається волонтерством. На своїй рідній Луганщині її знає майже кожен. Пенсіонери приходять до неї за порадою, хлопці з передової – за материнським теплом, а школярі, щоб просто поговорити і поділитися своїми планами.

Про свій виїзд із Луганська, жахливі обстріли, життя на лінії розмежування й волонтерство “сталева” пані розповіла в інтерв’ю “Українському інтересу”.

“До війни я активно готувалася до старості”

Останні роки до окупації я більш за все чекала на пенсію й активно до неї готувалася: купила нові меблі в квартиру, відремонтувала дачу, поставила собі там лавки під кожним деревом. Я хотіла комфортну старість. Окрім того, я ще мала бізнес – підприємство, на якому працювали 170 людей. Тож, розраховувала зовсім на інше.

У серпні 2013-го у мене стався перелом хребта. Дев’ять місяців я була прикута до ліжка. Однак, у день “референдуму” влежати не змогла: вийшла на двір, щоб подивитися, хто на нього піде. Однією із таких виявилася моя сусідка.

Якось, ще до “референдуму”, вона прийшла до мене і говорить: “Я хочу, щоб була федералізація”. А я їй кажу: “Люд, ну ти розумієш, що буде… Це ж буде війна”. Потім я принесла їй Конституцію України і сказала: “Ось, читай. Із 69-ї по 74-ту статтю. Читай, як воно має бути”. А вона мені: “Що ти мені тут розповідаєш? От ти не розумієш… У нас буде, як в Криму. І взагалі, що ти зі мною сперечаєшся? У мене дві вищих освіти”. А я їй відповідаю: “Тобі явно не вистачає третьої!”. Сусідка грюкнула дверима і зачинила. З того моменту ми з нею не спілкувалися понад два місяці, поки перша міна не вибила їй шибки. Тоді вона й постукала до мене. Я їй відчиняю й отакої – бачу її закутану в український прапор. Стоїть і говорить мені: “Наталю, вибач мене, я ж не цього хотіла”. Я їй: “А чого ти хотіла? Давай розберемося. От у тебе є двокімнатна квартира. Я до тебе заходжу й кажу, що хочу вселитися в твою кімнату, бо вона мені подобається. Твоя реакція?”. Вона лише дивиться на мене. А я й відповідаю: “Особисто я – вижену, бо це моя домівка. А ти впустила…”

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Зараз про свій бізнес, як і про квартиру, я нічого не знаю. Від моїх планів мало, що залишилося: лавки на дачі згоріли, дерева мої пообрізали осколки снарядів, а посеред двору утворилася величезна яма – воронка від снаряду. Водночас, тепер є речі надто більш важливі…

“Моїй родині дали шість годин на виїзд”

Восьмого липня 2014-го уже йшли дуже сильні бої. Я навіть їх бачила з вікна. Оскільки наша родина мала дуже стійку проукраїнську позицію, лишатися у Луганську ми не могли. Нам дали шість годин на виїзд. Через травму хребта мені конче потрібна була реабілітація – треба було їхати туди, де є водоймище. Таким місцем виявилася дача моєї старшої доньки що поблизу Станиці Луганської. Тоді я ще не знала, що ми приїхали у пекло: із території Росії нас почали обстрілювати “Градами” і “Смерчами” – почалися жорстокі бої.

Коли ми виїжджали із міста, ніхто не думав, що це буде надовго. Сподівалися, що через пару місяців усе скінчиться і ми повернемося додому. Тож, я взяла з собою лише невеликий пакунок речей, документи й Конституцію України.

Дев’ять місяців ми жили без світла, навіть чай готували в самоварі. Для того, щоб комусь зателефонувати і сказати, що ти живий і здоровий, треба було лізти кудись нагору. Лише так можна було піймати мобільний зв’язок. Згодом, пристосувавшись до польових умов, я спіймала себе на думці, що у відсутності електроенергії є й позитивні сторони – замовк RussiaToday. Це ж посприяло й тому, що у прорадянського населення трішки змінилися погляди.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Серед місцевих бабусь я мала славу вчительки старших класів – гадали, що я все знаю. Я й подумала: ну і добре, значить буду їх вчити. Якось приходять і питають: “Павлівна, а як пенсію можна переоформити?”. Я їм й кажу: “Для вас зроблю усе, що захочете. Але спочатку я вам дам Конституцію – прочитайте з 69-ї по 74-ту статтю. Завтра зранку мені розкажете і я допоможу з пенсією”. Багато хто вчив зі злістю, комусь це було цікаво. Хтось це робив тільки для того, щоб я їх повезла у Сватово за пенсією.

“Бабусі боялися померти з голоду”

Якось я вийшла на вулицю і до мене підійшла моя сусідка – бабуся років за 80 – й говорить: “Павлівна, я так боюся померти від голоду”. А вона ще Другу світову пережила й знає, що таке війна! Коли я це почула, я подумала, що це ж не лише вона одна така – щось треба робити. Так, ми з онукою почали перебирати усі урядові телефони й шукати тих, хто допоможе таким, як моя сусідка. Зрештою, ми додзвонилися до якогось волонтера у Сватово й родиною поїхали туди.

Там нас зустрів кремезний чоловік у військовій формі. Спочатку він повіз мене переоформити пенсію, куди я потім сама возила пенсіонерів, а потім ми поїхали на склад за продуктами. Дали і борошно, і цукор, навіть туалетний папір. “А українські прапори у вас є?”, – питаю я його. Він мені: “Знаєте, Ви перша переселенка, хто спитав у мене про це”. Так, у Станицю Луганську я привезла перші десять прапорів. З цього і почалася моя волонтерська діяльність.

“Бійці плачуть на моїх плечах”

До бійців я приїжджаю щодня. Зараз армія стала набагато сильнішою, ніж була три-чотири роки тому. У хлопців є усе, що необхідно. Єдина проблема – якщо щось потрібно терміново сьогодні, то поки вони це отримають, пройдуть цілих два тижні. Тому у нас є резервний склад, де зберігається усе, що потрібно терміново.

Для військових дуже важливо, щоб місцеві жителі були патріотами – тоді у них піднімається бойовий дух. Також важливо, щоб на війні була жінка. Бувало хлопці плакали у мене на плечах. Хтось із них бачив у мені бабусю, хтось – маму, а хтось – просто друга.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Водночас необхідно працювати й з молоддю. Голова Станично-Луганської райдержадміністрації Юрій Золкін приділяє дітям дуже багато уваги. Він спілкується з ними, об’їжджає усі школи, проводить там цікаві уроки. Ми намагаємося зацікавити школярів у тому, що Україна починається з нас і ми самі можемо у ній щось змінити. А нещодавно ми створили цілий дитячий парламент при РДА – проект, що дає дітям можливість обирати самим, чого їм не вистачає у Станиці. Для цього вони пишуть програми, захищають їх, а депутати обирають, що найбільше потрібно місту. Онука моя, наприклад, таким чином змогла вибороти для школи автобус.

Найбільш важка частина моєї роботи – це інформаційний спротив. У нас не заглушений жоден російський канал! Усього їх – 24. І люди це дивляться уже п’ятий рік! Коли я їду до Станиці у машині, то ми включаємо місцеве сепаратистське “Казачєє радіо”. Й поки я доїжджаю, у мене волосся дибки стає від того, що вони верзуть.

Дуже важливо, щоб люди, які приїжджають у Станицю Луганську із окупованої території (а до нас щодня їдуть по 12 тисяч людей!), бачили тут жовто-блакитні кольори, українську символіку. Важливо, щоб вони бачили, що це – територія України. Щоб помічали це скрізь: починаючи від банерів, закінчуючи малюнками на вулиці.

“У Києві боялася отримати травму від байдужості”

Якось я спитала хлопця, який повернувся у Станицю після відпустки: “Як там поживає мирна Україна? Там про війну знають?”. А він й каже: “Ні, там про неї вже забули”. Через це коли я їхала у Київ, то боялася отримати психологічну травму від байдужості. Тож, щоб хоч якось тут перебувати у своєму просторі, я поселилася у волонтерів.

Приїхавши до столиці, я зайшла до супермаркету. “Овва!”, – подумала я. “Такої розкоші, як звичайний для місцевих супермаркет, там, на лінії розмежування, немає”. І я так захотіла викрикнути: “Люди! Цінуйте те, що ви маєте! Те, чого ви не помічаєте у своєму житті. Завтра цього може не стати”.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Війна мені дала розуміння того, що дорога до свободи повна помилок. Можливо ми не знаємо як цю свободу вибороти, може це робимо лише інтуїтивно, але йдемо до неї. І той, хто має тверду позицію – приречений на успіх.

“Український інтерес – це молодь”

Український інтерес – це, перш за все, молодь. Багато хто із української молоді, насправді, не переймається своєю країною, хоче виїхати закордон, бо там краще. Тому, наша задача – показати їм, що тут теж цікаво, що тут великі можливості.

По-друге, це – інформація. У зоні Операції об’єднаних сил щоб дізнатися новини із України, ми ставимо супутникові тарілки. У нас в Станиці живе колишній офіцер у відставці, чий будинок – це просто вагончик. Проте, його настільки цікавить, що відбувається в Україні, що навіть на нього він зміг встановити супутникову тарілку. Й коли хтось мені говорить, що ми програли інформаційну війну, я відповідаю: “Ні, ми не програли. Просто на інформаційне поле не вийшли наші гравці”.

Спілкувалася Аліна Коломієць, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.