На їхні концерти очікують з нетерпінням як в Україні, так і за кордоном. У незмінному складі майже 25 років їм вдалося закохати у свою симфонію голосів півсвіту. Вони підтвердили, що українська пісня є зрозумілою та цікавою не тільки на теренах України.

“Український інтерес” поспілкувався із художнім керівником і тенором вокальної формації “Піккардійська терція” Володимиром Якимцем напередодні ювілейного концертного туру.

– У вас “за плечима” 25 років активної творчості. Що надихало на усі 15 альбомів?

– По-перше, нас “перло” у кращому сенсі цього слова від тієї музики. Багато пісень ми написали самі для себе. Зокрема, я й Славко Нудик, або ж наші колеги, творчість яких популяризувалася на концертах “Піккардійської терції”. Це й Олександр Шевченко – автор пісні “Берег ріки” та “Старенький трамвай”, і Дзвінка Сумарук – автор слів “Пустельника”. Вони передавали нам більшість своїх творів.

По-друге, ми віримо у те, що робимо. Сьогодні молодим музикантам трохи бракує терпіння. Вони лише півроку попрацюють і, якщо щось не виходить, кидають це заняття, беруться до іншої роботи чи переходять в інший жанр. Та якщо ти у себе не віриш, то нічого у тебе не вийде. Адже ми перші 10 років також билися об стіну, аби нас побачили й почули… І не тільки у Львові та області. Ми твердо знали, чого прагнули.

Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

– А були такі ситуації, коли хотілося зупинитися, сказати “стоп”?

– Були. Але тоді спадало на думку, а що, якщо залишилося зробити ще один маленький крок, а ми все кинемо? Тоді, до 2000 року, ми не мали ще великих сімей, щоб було на кого витрачати. Звісно, можна було б знайти ще якийсь заробіток.  Але ми все-таки вірили у те, що робимо. Саме тоді нас почали  запрошувати до Польщі. Це нам багато в чому допомогло. Ми  відчули, що можна займатися музикою не тільки в Україні, а й за кордоном. Причому українську дуже добре розуміють у Польщі. А після неї вже й почалося – Німеччина та інші країни.

– Кожен ваш виступ – це “енергетична бомба”. Сьогодні більшість виконавців не несуть такої сили позитивної енергетики. Звідки ви берете її, щоб передавати своїм слухачам?

– Все дуже просто. Коли ти виходиш до людей, маєш бути бездоганно підготовлений, бо це твоя робота. Люди, які заплатили за квиток, чекають від тебе професійної роботи, а не “тяп-ляпу”. Ще ти маєш співати чи грати наживо. От наприклад, сьогодні ти хочеш заграти пісню швидше, бо у тебе настрій такий жавий, а запис на диску тягне “назад”. Ніякої енергетики у тому не буде. Ми свого часу зрозуміли, якщо ти співаєш наживо, то кожна пісня буде неповторна. Адже поганої публіки не буває, а є лише виконавці, які нарікають на публіку. У цьому разі ти – не музикант, а штучно зліплена “звьоздочка”. Коли на сцені ти сумлінно виконуєш свою роботу, то вже за третьою піснею зала віддячує своєю енергією. І починається так: ми вам – ви нам. Наприкінці концерту це переростає у такий “вибух”, що може зруйнувати стіни.

– Щодо пісні Скрябіна “Я шукав свій дім”, яку ви нещодавно презентували. Чому вибрали саме її, адже його репертуар вельми різноманітний?

– Власне через те, що його репертуар такий. Адже багато хто вже виконує його пісні. Ми шукали незаслужено забуту, яка не була оцінена за життя. Він написав її давно, це ж альбом “Озимі люди” (2002 рік). Якщо вслухатись уважно у слова, то місцями вона перегукується з нами. На той момент ми саме так почували себе після смерті Кузьми. Я дізнався про це зранку. Ми якраз повернулися з Києва поїздом. О 7-й ранку я був вдома і відкрив інтернет. Ні міг повірити. Це міг бути хто завгодно, але не Кузьма. Тільки ж недавно бачилися. Життя таке. Воно має не лише приємні сторони. Ми й пісню намагалися зробити у спокійному, розповідному стилі про те, що він хотів у ній розповісти.

– Які у вас критерії до вибору пісні?

– Щоб вона нас “чіпляла”, щоб подобалася музика й була зрозуміла ідея, і щоб це були слова, а не просто їх набір. Ми дуже скрупульозно ставимося до поезії. У сучасних піснях нині стільки “ширпотребу”, що люди забувають про поезію і тексти.

– Нещодавно в Україні ввели мовні квоти на телебаченні та радіомовленні, але українська мова досі в меншості. Як, на вашу думку, популяризувати українську мову в українському суспільстві?

– Я з вами не погоджуся. Я, як сімейний чоловік із середньостатистичної родини, інколи дивлюся телебачення. Більшість телевізійних програм вже перейшли на українську. На радіо також я чую багато цікавої української музики.

От приклад з життя. Багато хто нарікає, що новостворений дорожній патруль не знає статей законодавства, не володіє правилами дорожнього руху… То ви хочете, щоб він за три місяці пройшов п’ятирічний курс юрфаку? Все приходить поступово. Ми (в Україні – ред.) 26 років нічого не робили, а 70 років перед тим нам нав’язували російську мову. Не треба шукати лише негатив у житті. У нас зараз такий постреволюційний період. Усі відшукують погані сторони. Проте, відомо – що шукаєш, те й знайдеш. Якщо думати лише про негативи, то такі ситуації й траплятимуться. Я вважаю, що у житті треба шукати позитив. Був період, коли нас взагалі ніде по радіо не крутили, окрім Львова. Тоді ми поїхали з концертами по областях, по районах. І навіть гроші заробили, і про себе нагадали. У всьому можна знайти свої “плюси”.

Володимир Якимець. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

– Так що для вас є український інтерес?

– Я, як простий українець, роблю українську музику. Інший простий українець вміє добре робити українську табуретку. Кожен має займатися своїм. Якщо хтось є українцем, але він вирішив переїхати до Португалії, чи зник у нього український інтерес? Ні, бо він надсилає кошти в Україну. Давайте займатися тим, чим можемо. Пересічні люди, як мінімум, можуть не смітити, дотримуватися правил дорожнього руху, не сідати п’яним за кермо, вчити дітей правильно переходити дорогу. Український інтерес починається з малого – з себе.

Катя Пташка, кореспондент “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram