Про політику, літературу та жінок сьогодні розмовляємо з Володимиром Даниленком. Це відомий український прозаїк, представник Житомирської прозової школи, автор книжок повістей та оповідань “Місто Тіровиван”, “Сон із дзьоба стрижа”, “Тіні в маєтку Тарновських”, есеїстики й критики “Лісоруб у пустелі”, хронік “Грози над Туровцем”, романів “Газелі бідного Ремзі”, “Кохання в стилі бароко”, “Капелюх Сікорського”, “Клуб “Старий Пегас”. Лавреат багатьох літературних премій. Його твори перекладені різними мовами.

Нарив від непрофесійної роботи влади може лопнути

Пане Володимире, рік тому в Україні відбулося перезавантаження влади. Як би ви охарактеризували психологічний стан сьогоднішньої України? Що символізує нинішній духовний стан українського суспільства?

Під час революції 2014 року народ повалив радянські пам’ятники, але не зруйнував постаментів. Символічно він не зруйнував основ, на яких трималися імперські й радянські комплекси, корупція і весь пострадянський досвід життя. По всій Україні стоять порожні постаменти, які влада боїться зносити. Страх перед фундаментальними змінами паралізує всі гілки влади.

Після революції українське суспільство зробило кілька кроків до західної цивілізації, до розриву з Росією, але далі не рушило. Україна не відкотилася назад, бо нинішня влада боїться майданів, а майдани в українських містах контролюються правими організаціями та рухами, які детонують суспільство. На нинішню владу суспільство не покладає особливих надій, а хоче, щоб вона хоча б не знищила завоювань революції і не повернула країну назад в обійми російського світу. У цій ситуації влада не може різко рухатися до Росії, бо нарив, який набрякає від непрофесійної роботи всіх гілок влади – падіння економіки, зубожіння людей, дрібного й середнього бізнесу, неефективної зовнішньої політики, помножені на пандемію коронавірусу, – лопне, праві організації, футбольні ультрас, волонтери, громадські активісти, солдати, які воювали на Донбасі вийдуть на майдан, а за ними інтелігенція й усі незадоволені нинішнім життям. Влада це розуміє, вона заручниця постреволюційної ситуації, тому змушена рухатися або за інерцією, яку задала революція, або топтатися на місці й вдавати діяльність. Українська влада боїться суспільства, а суспільство – влади. Вони не довіряють одне одному. І це найбільша проблема нашого часу.

Перетворення письменника на медіагероя

Куди і як, на ваш погляд, рухаються у своєму розвитку сучасна українська та зарубіжна література? Чим унікальний нинішній відтинок часу в красному письменстві?

У 2015 році я був свідком дискусії польських критиків на поетичному фестивалі у Познані. Лейтмотивом розмови була думка, що в інформаційному суспільстві проблема якості літератури відійшла на задній план. Вихід книжки почав сприйматися не як художнє явище, а як одна з подій у стрічці новин. Інтернет і соціальні мережі надали шанс розмістити на одному інформаційному порталі відверто бездарний і талановитий твори. Критика з ролі судді перейшла в категорію реклами. Естетичним гурманом і критиком стає кожен читач, але далеко не кожен читач може розібратися в тисячах авторів, які видаються в різних країнах. Головною умовою сучасної людини є потреба стати професійним читачем, що може знайти свого автора. Література інформаційного суспільства має необмежені можливості розвитку, але водночас ця особливість перетворює паперові й електронні видання у величезні інформаційні звалища, які неможливо розгребти, щоб перечитати й скласти про них оцінку. Якщо до появи Інтернету з’являлися оригінальні літературні материки, то з появою Інтернету й соціальних мереж інформація стала відкритою, а національні літератури уніфікувалися й вийшли приблизно на один рівень розвитку.

Після розпаду Радянського Союзу на пострадянському просторі з’явився тип письменника-медіагероя, який безперервно дає інтерв’ю, щось коментує, бере участь у різних видовищах. Це характерно тільки для пострадянського країн, чи для всього світу?

Література США та Західної Європи розвивалася за іншими законами, ніж література Східної Європи. Якщо в західних країнах ключовою фігурою художньої літератури був автор, то в Східній Європі – письменник. І справа не лише в різних словах. В авторі бачили виробника літературних творів, у письменнику – пророка, лідера громадської думки, виразника волі колективного духу і тільки потім виробника текстів. Тоталітарна система була монополістом в інформаційній політиці. І коли розвалився Радянський Союз у письменнику перестали вбачати шамана, він опинився без інформаційного ресурсу й відразу “побіг” вести свою передачу на телебаченні, коментувати події і перетворився на медіагероя.

Після розпаду Радянського Союзу в 90-ті роки ХХ століття в Східній Європі література перестала бути засобом духовного розвитку суспільства. Вона втратила свою традиційну місію та перестала бути вчителем і джерелом духовності й моралі. У ті роки завершилася епоха літературоцентризму. Утвердилася нова інформаційна модель суспільства, в якому на формування світогляду найбільше почало впливати не художнє слово, а телебачення, кіно, масові видовища. Література перестала бути королевою мистецтв, а перетворилася на актрису в театрі щоденних розваг, причому не на зірку, а на актрису другого й третього плану після політиків, громадських активістів, співаків, спортсменів.

У постмодерній реальності від читача вимагалося насамперед стежити за медійною поведінкою письменника, а вже потім читати його твори. Літературна творчість стала вторинною у житті письменника. Читач дозволяє собі не читати їхні твори, а купувати книжки, щоб узяти автограф, зробити селфі з автором-медіаперсонажем і поставити книжку на полицю. У західних країнах не відбулося таких метаморфоз, бо там залишилися традиційна форма просування книжки й автора – реклама.

Національні комплекси в літературі Європи

Чи існує нині така національна європейська література, що перебуває на підйомі?

У Європі є цікаві автори. Мені подобається, як розвивається польська література. Вона дійсно на підйомі, бо на підйомі польське суспільство. Нарешті збулася польська мрія, Польща остаточно відірвалася від Росії, від жаху трьох поділів і стала частиною Євросоюзу. Але в польській літературі серйозні комплекси ущербності. Наприклад, у романі Януша-Леона Вишневського “Самотність у мережі” комплекс національної неповноцінності виражений у соромі, що Польща – гірша частина європейського континенту, що звідти тікають у багатші країни. У старших польських письменників цей комплекс проявляється в тому, що поляки пізніше за США та Західну Європу долучені до благ західної цивілізації.

Цікаво проаналізувати національні комплекси також в інших європейських літературах.

У кожної літератури є свої національні комплекси. Наприклад, у романі Бернгадта Шлінка “Читець” та книжці його оповідань “Інший чоловік” викладено один із фундаментальних німецьких комплексів – вина німців за концтабори та знищення інших народів, зокрема вина за Голокост. Англійські колоніальні комплекси простежуються в романі Зеді Сміт “Білі зуби”.

А які комплекси в українській літературі ви виокремилюєте?

В українській літературі національні комплекси виявляються в доведенні того, що Україна, мовлячи словами Леоніда Кучми, – не Росія, що ми – географічний центр Європи, який так і не став частиною політичної і культурної Європи, що в українській літературі немає Нобелівських лавреатів, що в нас ще достатньо міцна радянська інерція.

Ваш останній роман “Клуб “Старий Пегас” увійшов до фінального списку кращих книжок 2019 року як поєднання сатиричного й любовного жанрів. Ви чотири роки керували Київською організацією Національної спілки письменників України. Наскільки художній образ літературного клубу є відображенням реальної НСПУ?

Національна спілка письменників насправді стала прототипом клубу “Старий Пегас”. Це уламок радянської системи, в якій законсервувалися люди, що в радянські часи писали про Леніна, партію, боролися з українським буржуазним націоналізмом, а зараз пишуть про Бандеру, Шухевича, Петлюру. Це організація, в якій доживає свого віку законсервована в часі українська радянська література, що досі сповідує принципи соцреалізму. Такі письменники продовжують створювати плакатний світ, що не має жодної естетичної цінності. Вони живуть у собі, нагороджують один одного, хвалять один одного, вдаючи, що їхня творчість важлива для суспільства.

Тип жінки-нарциски заполонив телевізори, інтернет і глянцеві журнали

У критиків викликали великий інтерес жіночі образи вашого роману, яким присвячені відеоблог Олени Юрчук, рецензії Оксани Бондаренко “Між гламуром і деспотизмом: Жінки в романі Володимира Даниленка “Клуб “Старий Пегас”, Ярослава Поліщука “Втеча Старого Пегаса”, Євгенії Кононенко “Архетипи жінок у романі Володимира Даниленка “Клуб “Старий Пегас”, Софії Ткач “Образ психопатки в романі Володимира Даниленка “Клуб “Старий Пегас”. Та найбільше читачів і критиків зацікавив образ головної героїні роману Ганни Жебрій, в якій є ознаки психічної патології. Це жінка, яка паразитує на чоловіках. На вашу думку, наскільки такий тип жінки присутній у нашому часі?

Ганна Жебрій – жінка з психічною патологією, яка називається нарцисизмом. Жінка-нарцис приваблива, артистична, емоційна, вміє захопити увагу чоловіка, і головний герой роману Юлій Солодчук в неї закохується. Нарциси не прив’язуються до людей, не можуть любити, співчувати, відчувати чужий біль. Це люди з розладом особистості. Вони егоцентрики й маніпулятори. Жінка-нарцис інфантильна, лінива та виживає, користуючись чоловіками. Вона знаходить жертву, атакує, захоплює, підкоряє її, робить залежною, використовує ресурс і видаляє зі свого життя, коли в неї на гачку з’являється нова жертва зі своїм ресурсом.

У своїх романах я створюю різні образи фатальної жінки, або жінки-смерті. У нас час цей тип жінки заполонив телевізори, Інтернет і глянцеві журнали. Нарциски стають дружинами й коханками політиків, депутатів, бізнесменів. Ганна Жебрій – один із образів жінки-смерті.

А як описує жінку-нарциса світова література?

Жінки з психічними патологіями яскраві, непередбачувані, тому їх цікаво описувати та знімати про них фільми. Це деструктивні особистості, які знищують всіх, хто потрапляє до них у залежність. Класичним зразком такої патологічної особистості є образ Кармен із новели Проспера Меріме. Вона маніпулює Хосе й робить зі зразкового офіцера солдата, а потім розбійника. Хосе потрапляє в любовну залежність від Кармен, яка його використовує. Він – інструмент для досягнення її планів. Це жінка-паразит, яскрава, екзотична, яка добре володіє технологіями спокуси, бо в нарциса відсутня мораль.

Над чим працюєте наразі?

Щойно закінчив роман “Заклинання бобра”, в якому поєднано детективний і містичний жанри. Це роман про підлітка, який уявив себе месією, що маніпулює людьми й страхом, щоб навернути їх до Бога. Цьогоріч роман з’явиться в українських книгарнях.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram