Україна – країна суперечностей. Ми так часто говоримо про свою багату культурну спадщину, але так мало робимо для її збереження та популяризації. Звісно, кожна держава має найупізнаваніші символи. Але Україна й відрізняється тим, що на показ виставила лише дрібку надбань, а чимало цікавого залишилося в затінку історії. На щастя, є люди, які зберігають традиції, а є й ті, хто досліджує та популяризує їх, користуючись інколи ідеєю та ентузіазмом. “Український інтерес” поспілкувався з директоркою Вишгородського історико-культурного заповідника, кандидаткою історичних наук Владою Литовченко та дізнався, як тема бортництва може зацікавити молодь, і як наразі виживають заклади культури.

Розпочнемо з наймолодшого й найактуальнішого проєкту “Бортництво Полісся: архаїчна традиція в сучасному вимірі”. Чому саме бортництво?

Це незвична тема. Багато людей не розуміють про що йдеться, чому бортництво таке важливе, чому це грантовий проєкт Українського культурного фонду.

Насамперед, бортництво – архаїчний метод видобутку меду, фактично лісове бджільництво. Те, як наші пращури видобували мед. Якщо уявити, що перший вулик був зроблений у 1814 році українським дослідником і науковцем, відомим бджолярем Петром Прокоповичем, то тема революції в бджільництві виникла лише в ХІХ столітті. Але мед люди вживали завжди. Також суміжні продукти меду – віск, навіть були своєрідною валютою в часи Руси-України – цінність меду була колосальною. У першій збірці законів того періоду – “Руській правді” – сім статей присвячені саме меду, бортництву та бортним деревам.

Раніше бджоли відкладали мед у дупла сухих дерев. Згодом люди зрозуміли наскільки потрібним, корисним, цікавим і солодким є цей продукт і почали його видобувати. Це непросто – дупла були надто високо, що дуже травматично, до того ж без захисту. Так люди вирішили адаптувати стовбур дерева під себе – робили з його частин так звану колоду. Вона була як вертикальною, так і горизонтальною. У глосарії ремісників воно називається “стояк” або “лежак”, який ставлять на висоту від трьох до шести метрів.

Тут також була проблема – справжнє дерево доволі важке. Я бачила чимало колод від 150 до 900 кілограмів. Ясно, що підняти таку вагу на висоту бодай трьох метрів дуже важко. Тому паралельно з еволюцією бортництва починала розвиватися тема знаряддя бортників і спеціальних засобів, щоб видобувати мед. Бортник же працює наосліп: є отвір, який називають “око”. Туди залітають бджоли, а бортник певними інструментами видобуває звідти мед.

Важливим елементом для розуміння є те, що справжній бортник, який дбає про бджіл, природу та майбутнє, не має права забрати весь “взяток” – він має залишити щось бджолам для зимівлі, щоб рій мав змогу чимось харчуватися й вижити до весни та розпочати новий рік для збору меду. Наразі, з урахуванням сучасних інструментів та способів видобутку, за сезон один вулик дає від 35 до 60 кілограмів меду. Серед різновидів меду: весняний, з акації, липовий, гречаний, соняшниковий, різнотрав’я, дикий, високогірний тощо. На Івано-Франківщині я бачила навіть чорний мед.

Мед збирається раз на сезон: або на Пречисту (21 вересня), або ранньою весною – це залежить від технології та філософії збирачів. Одна борть дає від 3 до 5 кілограмів меду. Він не рідкий, тому його не викачують, а зрізають у сотах – саме так він і вживається. Можна уявити цінність цього меду – він концентрований від першої весняної рослини до осінньої. Мені вдалося спробувати такий мед – це не просто ласощі, це делікатес, смак якого не порівняти ні з чим. Для людей, які бачили унікальну перспективу у створенні цього продукту, саме бортний мед – візитівка того чи іншого регіону. Саме тому цей проєкт покликаний насамперед популяризувати архаїчний елемент нематеріальної культурної спадщини.

Тут, власне, йдеться не про продукцію, а про спадок нашої держави, на жаль недооцінений і недостатньо знаний серед населення. Я спілкувалася з пасічниками – більшість із них навіть не знає, що таке бортництво. А перші згадки про це ремесло сягають тисяч років зафіксованої історії. Мені як людині, яка опікується охороною та збереженням історично-культурної спадщини не лише Київщини, а й України, було дуже цікаво, як за невеликий термін упровадження проєкту – розпочали 15 червня, а повний звіт чекають уже 31 жовтня, – ще й в умовах пандемії зробити бортництво зрозумілим, ефективним і прийнятним для частини населення, наскільки молоді буде цікаво дізнатися про те, як жили наші пращури, їхні традиції, а також, що такого незвичного було в житті їхніх однолітків того часу.

Щоб актуалізувати й реалізувати цей проєкт, ми з командою вирішили створити перший в Україні віртуальний музей бортництва, який є цифровою платформою, але з віртуальними філіями. Загалом їх вісім: музейні заклади, в експозиціях яких є бортництво та предмети бджільництва, зокрема Національний музей народної архітектури та побуту України (Пирогів), Національний історико-етнографічний заповідник “Переяслав”, Вишгородський історико-культурний заповідник, Житомирський обласний краєзнавчий музей, Рівненський обласний краєзнавчий музей, Сарненський історико-етнографічний музей, Олевський краєзнавчий музей й етнографічний музей “Українське село” (Києво-Святошинський район).

На їхніх територіях встановлять інформаційні таблички, де розповідатиметься про проєкт та описуватиметься експозиція. Усі таблички будуть інтерактивними, з QR-кодами. Щонайменше, таке рішення має привабити молоду авдиторію, яка захоче відсканувати цей код. Дуже важливим елементом для розуміння цього процесу буде створення 3D-моделі бортей. Загалом їх буде дев’ять. Там покажуть серцевину борті, щоб людина зрозуміла, як відбувається процес відкладання меду, як живе бджолиний рій та як вони між собою взаємодіють.

Музейно-архівний фотопроєкт національного проєкту “Бортицтво Полісся” відбувається разом із Державною архівною службою України: вони знайшли архівні фотографії, які ми відцифруємо й представимо в державному архіві-музеї літератури та мистецтва України, що на території Національного заповідника “Софія Київська”. Проєкт цікавий тим, що показує бортництво в еволюційному процесі. Проведена велика робота з добору фотоматеріалу, до того ж – він із музейною формою подачі. Окрім світлин, експозиція міститиме певну кількість бортей із різних регіонів. Вони майже не відрізняються, але виготовлені з різних порід дерев: вільхи, дуба та сосни. Найпопулярніша та найзатребуваніша серед бджіл – сосна – пахуча, легка, суха. Дуб – гарне дерево, але він набирає вологу й бджолам тяжко зимувати.

Дуже приємно, що цей проєкт підтримав третій президент України Віктор Ющенко. Він як ніхто розуміє важливість існування бджоли в біорізноманітті. Ми – люди, які живуть у мегаполісі та за своїми повсякденними проблемами, не замислюємося над тим величним, що створив Бог і Природа, що існувало багато тисяч років. На Поліссі кажуть, що бджола – це комаха з чола Бога, феномен якої досі до кінця не вивчений.

Віктор Ющенко та Влада Литовченко

Процес видобутку меду унікальний сам собою, адже це дуже чіткий та злагоджений механізм. Знайомий бортник з Іванківського району сказав: “Якби люди вміли так працювати й створювати системну працю, як бджоли, то ми би жили в державі, яка процвітає”.

Варто зазначити, що з 360 видів бджіл, які існують у світі, всього один медоносний. Також бджолиний рій має чітку ієрархію: робітники, охоронці, медики, королева-матка, трутень. Наприклад, охоронці не дають бджолам із інших сімей чи різним комахам потрапити до вулика. Усе настільки чітко вибудувано, що залишається тільки захоплюватися системою й процесом.

Нещодавно завершилася науково-дослідницька експедиція на Житомирщину. Із чим ви повернулися?

Це була експедиція в межах проєкту: коли ми почали готувати активності, зокрема науково-популярний альбом – перший в Україні щодо бортництва зі статтями та малюнками, інтерактивними позначками. Тоді почали готувати фотопроєкти й зрозуміли, що нам не вистачає сучасного матеріалу. Так, у дослідників є, але не завжди формат відповідає вимогам друку. Мені як куратору також потрібно було переконатися, що традиція є та не зникає, що загрози для бортництва як елемента нематеріальної культурної спадщини немає. Поспілкувалася також із колегами. Окрім перерахованих завдань, проєкт має на меті розвиток міжрегіональної співпраці в контексті збереження нематеріальної культурної спадщини, а саме бортництва на території трьох областей: Київської, Рівненської та Житомирської. Варто зазначити, що голови обласних адміністрацій охоче долучалися до реалізації наших задумів.

Якщо подивитися в реєстрі, то бортництво є в Рівненській та Житомирській областях. Але є історичні факти, які засвідчують існування цього ремесла й на території сучасної Київщини. Навіть є записи, що київські князі ходили їсти мед та спостерігати за бджолами. Усі ресурси були задіяні, щоб знайти осередки бортництва в регіоні, але висновки були невтішними. Я засмутилася, але в науці навіть негативний результат – теж результат. За умов урбанізації, розбудови, зменшення сільської місцевості зникло й бортництво. Але, якщо чогось дуже прагнеш, то отримуєш. Мені зателефонувала колега – директорка Київського обласного центру народної творчості Олена Завальська: хтось їй сказав, що в Іванківському районі є два бортники й треба терміново до них їхати. Те, що ми побачили, не є бортництвом у його архаїчному прояві, як це існує на Житомирщині: в лісах, хащах, багаторічних дубах. Це формат бортних пасік. Менше з тим, ключовою є традиція, яка не зникає.

Одним із довгострокових планів нашої програми є розширення ареалу існування бортництва в Київській області. Як це робиться: заповнюється облікова картка, яку потім подають на розгляд експертної ради з нематеріальної культурної спадщини при міністерстві культури й інформаційної політики України. Потім відомство дає дозвіл на розширення. Я впевнена, що впродовж пів року – щонайбільше рік ареал бортництва в регіоні розшириться.

Те, що ми побачили на Житомирщині та Рівненщині – два абсолютно різних краї. Рівненщина вразила унікальним історичним, культурним і природним потенціалом – це край туристичної Мекки, автентичної, різнопланової, але в дуже гарному стані збереження. Приємно, що тамтешня ОДА докладає багато зусиль та програм розвитку, щоб зробити з регіону туристичний осередок. Один із нещодавніх їхніх проєктів – туристичне брендування Рівненщини. Так само працює й управління культури Житомирської ОДА – вони опікуються й охороняють бортництво. Це широко представлено також і в музейних експозиціях.

Коли спілкуюся з журналістами, найпопулярніші запитання: “А як ви це знайшли?”, “А що це дасть”, – я бачу, що тема цікава, але дуже багато втрачено в просвітницькому та популяризаційному напрямках. Це має бути одна з головних місій держави. У світі багато країн, які висвітлюють цей аспект, як один із наріжних каменів, важливий елемент іміджевої політики. У нас в державі все перекинулося на якісь політичні розбірки, економічні та корупційні процеси. За цією дріб’язковістю й трагізмом того, що відбувається, ми не бачимо головного: що ми успадкували та маємо зберегти й передати нащадкам. Саме це гасло прописане в статуті Організації Об’єднаних Націй із питань освіти та культури ЮНЕСКО.

Вишгородський історико-культурний заповідник один із найінноваційніших в Україні. Особливо завдяки QR-кодам – на якому етапі втілення туристичних маршрутів із ними?

Проєкт QR-кодизації відбувався у 2019 році. Це також був грантовий проєкт. Якщо бортництво – національний, то коди – індивідуальний. Ініціатива була покликана промаркувати історичні, культурні й археологічні пам’ятки Вишгородського історико-культурного заповідника. Загалом їх було 22: дев’ятнадцять у Вишгороді та три в Межигір’ї. Назва цього проєкту – “Історико-культурна спадщина Вишгородщини: QR-кодування, моніторинг, апробація й популяризація”. Дуже важливим моментом було не лише дослідити та визначити ці пам’ятки, а й створити ці коди, встановити таблички на потрібних місцях і дослідити, як маркування пам’яток із інноваційними технологіями впливає на приваблення туристів. Це була програма “Культурний моніторинг” – ми свою місію виконали. Результат суттєво спрощує все для туристів, якщо ті не мають поруч екскурсовода, але хочуть дізнатися більше. До того ж таблички мають сучасний дизайн помітний для людей.

Проєкти, пов’язані з культурною спадщиною, потребують чимало грошей. Яку роль у цьому відіграє держава? Чи достатньо цієї допомоги та наскільки зацікавлена країна в таких ініціативах?

Країна повинна бути не лише зацікавлена. Україна вже чимало втратила на цьому шляху. Утім, багато об’єктів культурної спадщини були висвітлені міжнародними каналами, зокрема ЮНЕСКО про дерев’яні церкви. А також об’єкти нематеріальної спадщини: Петриківський розпис, козацькі пісні Дніпропетровщини, Косівська кераміка тощо. Але фінансування було настільки обмежено, що заклади культури, як правило, виживали. Я можу про це впевнено казати, адже представляю не національний музей із певним бюджетом, а комунальний заклад Київської обласної ради з мінімальним бюджетом. Зрозуміло, що оплата праці робітників не є мотивацією.

Наприклад, проєкти “Великого будівництва”, зокрема стратегія влади по розбудові доріг повинні мати чітку дестинацію. Куди ведуть ці дороги? Ці шляхи мають вести до храмів, музеїв, бібліотек, будинків культури, шкіл, лікарень тощо. Хоча бачу зрушення: нинішній очільник міністерства культури Олександр Ткаченко як топменеджер великого масштабу все розуміє – виділятимуться кошти досить серйозного обсягу для реставрації історичних будівель, особливо, якщо це пам’ятки національного значення. Також важливо, щоб не забувався регіональний рівень – ситуація в державі є кричущою.

Усе-таки закон про меценатство – добре, що його розглянули. На мій погляд, це дасть змогу фінансувати заклади культури та певні проєкти в широкому форматі. Наразі в бюджеті немає закладених коштів на проведення досліджень й експедицій. Повинні відбуватися археологічні експедиції в містах із величезною спадщиною. Наприклад, на Київщині є Вишгород, Ржищів із осередком Трипілля, Обухів, Межигір’я – це повинні бути ґрутновні, повномасштабні, серйозні, не однорічні археологічні дослідження. Але коштів немає – порятунок потопельників, справа самих потопельників. Якщо є зацікавлені люди з можливостями, із часом і здоров’ям, то, як правило, організатори цього процесу й підписують гранти, щоби зірвати якусь копійку на проведення часткового дослідження. Чим більше процес дослідження дробиться, тим менше можливості знайти й дослідити щось унікальне.

Вітчизняний бізнес допомагає? Як ви ставитеся до ідеї приватних музеїв, заповідників та інших об’єктів культурної спадщини?

Створюються приватні заповідники, музеї, навіть парки історичної реконструкції. Наприклад, приватний музей “Українське село”, розташований у Києво-Святошинському районі – вдалий приклад автентики зі смаком, “Київська Русь”, який пропонує велику кількість послуг, де кожен охочий може поринути в атмосферу Русі. Ремесла, побут, одяг – все виготовлено на історичній основі. Їм велика шана. Державні заклади в жодному разі не можуть мати автономії. Насамперед, згідно нашого положення, ми є неприбутковими й некомерційними. Ті заклики наших колишніх очільників області, що музеї повинні самостійно заробляти на існування, втілення програм розвитку й зарплати, на мій погляд, є загрозою. Я би запропонувала приватно-дрежавницьку форму партнерства, коли би підприємці чи установи цієї землі допомагали б музеям чи закладам культури, робили свій внесок. Це давало б змогу закладу на розширення і нові дослідження відповідно. Але знову ж таки: втручається життя. Зараз пандемія, вибори тощо.

Відколи резиденція президента-втікача Януковича повернулася до держави, ВІКЗ, так би мовити, опікується нею?

Ми перебуваємо в одному осередку. Тема охорони, збереження, популяризації історико-культурного надбання є нашим ключовим завданням. Наприклад, Спасо-Преображенський монастир, історичний парк “Межигір’я”, “Дзвінкова криниця” є дуже важливими для нас у контексті руйнування узагальненої точки зору та брендування цієї території як “музею корупції” чи “резиденції Януковича”. Я би хотіла, щоб ця територія називалася “Національний історичний парк “Межигір’я” з комплексом певних об’єктів. Це територія, на якій є щонайменше п’ять пам’яток місцевого значення, які є важливими для вивчення історії, мистецтва, культури своєї України. Таких пам’яток там велика кількість. Але є чудова перевага парку в тому, що він чудово збережений, доглянутий та ще й приваблює таку кількість відвідувачів. Будь-який музейний заклад може просто позаздрити, що попри доволі високу вартість квитка, як правило, там натовпи й у робочі дні. Щоб відбулося злиття двох установ, потрібен статус та розпорядження.

Робота ВІКЗ більше зосереджена на привабленні авдиторії чи науковій діяльності?

Згідно нашого статуту, ми є науковою установою. Насамперед повинні займатися дослідженнями, моніторингом і контролем тих пам’яток історії, археології та мистецтва, які перебувають на території Вишгородського історико-культурного заповідника.

Що таке український інтерес?

Наразі моєю місією є збереження й популяризація історико-культурного надбання України. Український інтерес – це та багатюща спадщина, яка супроводжує всі історичні процеси, що відбуваються в Україні. Я особисто займатимуся цією справою, робитиму все від мене залежне, щоб про нашу спадщину знали не лише в Україні, а й у світі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram