Нашого цвіту по всьому світу – цей вислів найточніше характеризує українську діаспору в різних країнах. “Український інтерес” із задоволенням розшукує талановитих вихідців із України та розповідає про їхні успіхи. Вони залишають Україну у свідомому віці, або ж народжуються за кордоном, але нашу ідентичність неможливо приховати.

Ми поспілкувалися з американською театральною режисеркою з українським корінням, письменницею, культурною діячкою, поетесою, перекладачкою української поезії, керівницею Yara Arts Group при театрі Ля-Ма Ма в Нью-Йорку Вірляною Ткач. Вона розповіла про співпрацю із Сергієм Жаданом й Олегом Лишегою, про Леся Курбаса як натхненника її театрального життя й українську мову.

Пані Вірляно, розкажіть про ваше походження та родину.

Я народилася в Ньюарку (Нью-Джерсі). Там була українська громада. Мама та дідусь працювали вчителями – викладали українську літературу в українських школах. Дід замість казок увечері читав Тичину (сміється). Тому я дуже полюбила поезію – її потрібно слухати. Також дідусь дуже любив модернізм, тому він став стандартним для мене, адже була дуже мала, коли чула ці речі. Як і всі діти, спочатку була дуже цим всім захоплена.

Пізніше, вже в Беннінґтон коледж у Вермонті, взагалі не було українців. Я звикла спілкуватися вдома українською, на вулиці та в школі – англійською. Тоді я три-чотири роки не розмовляла українською взагалі, лише коли додому приїжджала на свята. Потім зустріла однодумців, які також були зацікавлені модерною українською літературою. Тоді ж я зацікавилася театром, але хотіла бути частиною саме американського театру, навіть не думала про щось українське.

Коли повернулася до Нью-Йорка, почала працювати в Theatre Genesis, там, де працював Сем Шепард. Згодом в університеті Колумбії я ставила Юджина О’Нілла “Усім дітям Божим дано крила”. Мені сказали, що я мушу щось написати про режисера, тому що я обрала таку величезну виставу. Порадили знайти щось українське, адже з мого імені всі розуміли, звідки я. Пішла до бібліотеки й згадала про Курбаса. Знайшла лише дві книжки й подумала – фантастично! Мій дід навіть знав його, але він давно помер. Коли була мала, то не цікавилася цим.

Ви ідентифікуєте себе українкою?

Я себе найбільше ідентифікую навіть не як американку, а як ньюйоркчанку. Я живу в Східному селі в Нью-Йорку. Це місце, де сходяться експериментальні театри, поезія й українське село. Це все в кількох кварталах.

Спілкуєтеся з українською діаспорою?

Тут дуже багато діаспор. Лише в Нью-Йорку – 25 громад. Гуртуються від тих, хто приїхав кілька тижнів тому, до тих, чиї діди сюди поприїжджали, від комуністів до бандерівців, від католиків до православних. Сказати, що це одна діаспора не можна. До мене багато приятелів з України приїжджають – я ж у Нью-Йорку (сміється). Хоча маю маленьке помешкання, але дуже радо зустрічаю гостей. Дуже багато їздила в Україну. Окрім вистав, маю справи з українськими письменниками, музикантами та дизайнерами. Загалом дуже багато співпрацюю з українцями. Свого часу з Ніною Матвієнко працювала. Потім почала роботу з бурятами, акторами із Сибіру. Багато працювала в Киргизстані. Дуже зацікавилася епосами й розробила кілька вистав на їхній основі. Спочатку український фольклор не цікавив, тоді був період де ставила багато традиційного матеріалу, а тепер вже більше з поезією працюю. Кожна моя постановка починається з вірша.

Не всі українці в Україні так добре володіють українською мовою, як ви. Як ви вивчали її у США?

Ну, вдома, тоді на українознавстві в суботній школі, а далі відвідувала курси при Гарварді. Пізніше, коли мене запрошували розповідати про Леся Курбаса, то почала багато читати. Тоді мене все цікавила поезія. Одного дня Еллен Стюарт, основноположниця театру Ла-Ма Ма, а вона афроамериканка, запитала в мене дещо – що ставитиму наступного року. На той момент я вже кілька років ставила вистави з індіаноамериканцями, поляками, китайцями й японцями. Того літа я ставила постановку з українськими студентами в Гарварді, тому відповіла, що в планах – українська поезія. Вона відповіла: “Ну нарешті – а як називається постановка?”. Тоді я ще не вигадала нічого конкретного, але відповіла “Світло із заходу”. І вона запропонувала дату – 9 березня. Навіть я знала, що означає 9 березня – день народження Тараса Шевченка. Уперше в житті прочитала весь “Кобзар” від початку до кінця. Найбільше мені три вірші сподобалися, які можна поставити. Такі мініатюри. Наприклад, “За сонцем хмаронька пливе” й “І небо невмите”.

Тоді я довідалася, що Курбас ставив ці вірші Шевченка. Працювала з молодими американцями, і ми не могли знайти п’єси, щоб ставити. Згодом згадала про співпрацю з Пінг Чонгом – він великий американський режисер. Колись допомагала йому збирати тексти для вистав. І я сказала акторам написати про себе, про свої мрії в театрі. Їхні власні мрії були схожі на те, що писали актори Курбаса у 20-х роках. Тоді ж вони теж були двадцятирічними – це мрії молодих людей в театрі.

Ми зробили таку п’єсу, де актори грали себе в трішки підвищеному комедійному тоні, і також акторів Курбаса у 1919 році, що мої писали про себе, це асоціювалося з мріями акторів Курбаса. Було дуже цікаво. Після того, ми отримали чудові відгуки від рецензентів у Нью-Йорку, нас запросили в Україну. Так я вперше потрапила сюди наприкінці 1990 року. Ніхто не знав, що там буде. Це сталося в грудні – було дуже темно. У Харкові я зустріла Романа Черкашина з дружиною, які працювали в “Березілі”. Тоді все дуже дивний мало вигляд, але він розумів про що я говорила, а я розуміла його. Ми справді знайшли спільну мову. Тоді я почала уявляти тих молодих українських акторів, з якими хотіла би працювати.

Фото надане героїнею матеріалу

Подумала, якщо американці приїдуть ставити англійською виставу про Курбаса в Україні – то дурне. У Ла-Ма Ма є така практика – двомовні вистави. Потрібно було знайти місцевих, які не бояться грати з партнером, який говорить іншою мовою, та ще й молодих. І ми знайшли дуже файних людей. Олексій Богданович з театру Франка, Степан Пасічник з Харкова, а також – Микола Шкарабан. Пізніше ми з ним багато співпрацювали. Олега Лишегу я теж зустріла десь у той період. Я і
Ванда Фіппс (афроамериканська поетеса) почали перекладати, розпочали з Шевченка та Тичини, які були в постановці. Мої переклади спрямовані на те, щоб природно звучали з уст американських акторів. Вони досить точні, звучать, як американська поезія. Навіщо робити переклад, який звучить старомодно? Моєю ціллю є не видати книжку, а мати матеріал для моїх постановок.

Українські поети – як ви дійшли до перекладів їхніх творів? Є фаворити?

“Лісова пісня” – фантастичний твір. А ще Микола Рябчук дав мені книжку “Вісімдесятники. Українська поезія”. Мені сподобалося кілька віршів звідти: Оксани Забужко та Олега Лишеги. Зокрема його “Пісня 212”, де згадується Елла Фітцджеральд, джаз, море. Тим паче, що “212” – це телефонний код Нью-Йорка. Я й подумала, що то вірш про Нью-Йорк. Почала шукати більше віршів Лишеги. Хотіла пізнати ще українських урбаністичних речей. Знайшла першу його книжку. Там справді дивний світ: коні говорять, старі гуцулки являються правдиві судді Франка – це фантастично. Почали його перекладати. Я тоді зачиталася авангардистами 1920-х та сучасними поезіями 90-х. Дуже багато читала, щоб обрати й пов’язати це, зробити виставу.

Почала частіше їздити в Україну. Була постановка про Чорнобиль, зробили “Яри Лісову пісню”. Робили постановку в театрі Курбаса у Львові, в центрі Курбаса в Києві, були в Харкові. Коли шукала для вистави “Ворон” якогось другого мужицького голосу, познайомила Миколу Шкарабана з Ендрю Колто – вийшло цікаво, вони добре порозумілися. Ларису Руснак побачила у виставі, коли вона грала Фріду Кало. Разом їхали в поїзді якраз на зустріч з Олегом Лишегою, з яким і робили “Ворона”. Ми розговорилися – я запросила її у виставу.

Читайте також: “Наш Лишега”: незабаром відбудеться лекція про видатного українського поета

Творчість Олега Лишеги – чим вона захопила вас?

Лишега – одинокий поет, який читається як американський, через те, що його вірші побудовані на образах, а не на грі слів. Мова вірша дуже важлива, але його суть полягає в образах та історіях. Через це з ними є що робити на сцені. Як є лише гра слів – насамперед, до перекладу не все цікаво, по-друге, воно тоді радше схоже на звуковий театр, а не театр постановок. Коли прочитала його твори – овва, то було щось. Навіть із його коротких віршів можна уявити частинки на сцені. Його голос англійською добре звучав у наших перекладах. Він сам спілкувався англійською – міг допомогти нам підправити щось. Таке дуже рідко буває. Пам’ятаю смішну історію. Він запитав: “Вірляно, а які там курки? ”. Кажу, що півники. Я тоді не знала, що іриси – це півники.

Ви одна із засновниць Міжнародного товариства Леся Курбаса, не одна ваша праця пов’язана з ним. Його творчість відбилася на вашому становленні як режисерки?

Я була й кураторкою низки виставок про Курбаса як режисера. Багато людей думають – зібрати програмки й плакати і виставка про Курбаса готова. Що є суттю показаного на цих виставка? Це мене дуже зацікавило. Я спробувала відкрити концепції постановок, що є головне про Курбаса та його поняття про театр в кожній виставі. Ми обрали шість постановок: три “Мистецького об’єднання Березіль” у Києві й три з “Театру Березіль” у Харкові. У Києві він цікавився експериментом, а у Харкові творенням сучасного українського репертуару. Вони розповідали про створення модерної української театральної культури. Курбас дуже важливий для мене в плані театру.

Зараз продовжуєте перекладати?

Продовжую ставити вистави. Цьогоріч були віртуальні постановки. Багато співпрацювала із Сергієм Жаданом, зокрема над виставою “1917-2017: Тичина, Жадан і Собаки”. Була дуже чудова вистава у 2017 році. Вона про війну. Я мала ставити виставу в Донецьку в 2013 році. Ми робили її із Жаданом про мрії молодих донеччан. То була дуже цікава річ, пов’язана з історією Донецька. Ми були в “Ізоляції” в масштабній будівлі завoду. Молоді люди оповідали нам свої мрії – ми записували їх. Жадан написав кілька сцен, що рухалися за історією Донецька: колись називався Сталіно, а до того розповідалося, що то Юзівка, було й про Половців. Я хотіла щось про динозаврів, але вони сказали: були б динозаври була би нафта, а в нас вугілля. Тому все зійшлося на деревах. Була сильна візуальна складова вистави. Це ми робили наприкінці жовтня 2013 року.

Нас запросили в Донецьк у 2014-му показати цю виставу до 200-річчя з Дня народження засновника міста Джона Юза. Ми вже приїхали до Києва, а мені сказали далі не їхати, бо там сепаратисти. Ми навіть не знали, що це слово означає. Потім зустрілися з командою з Донецька – вони всі були перелякані, а я розізлилася, що не привезли навіть фото. Пізніше в тому місці, де мала бути вистава, такі звірства діялися, вони навіть тримали там заручників. Влітку 2014-го ми зробили цю виставу в центрі Курбаса в Києві. Згодом знайшли номери телефонів тих молодих людей, яких записували, вони почали такі жахи оповідати… Вирішили нову виставу зробити – про жах, який коїться в Донецьку.

Сучасне мистецтво має кордони?

Кордони в театрі починаються там, де закінчується уява. Я дуже рада, що співпрацюю з українськими митцями. Немає такого: це – американське, а це – українське. Немає американців, немає українців. Є люди, які ходять в театр Франка, є ті, хто полюбляє оперу, ті, хто ходить до Курбаса тощо. Люди, які ходять до театру Ля-Ма Ма – все роблю для них. Перед виставами я розповідаю про проєкт, наприклад, “ми починаємо з вірша українського…”. Розповідаю 5-10 хвилин як ми це зробили й хто залучений. Воно так підготовляє людей, щоб зрозуміти, що буде далі.

Що таке український інтерес?

Український інтерес полягає в тому, щоб розвивати культурну дипломатію.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram