24 серпня, у День Незалежності України у Литві, в ефірі національного суспільного мовника LRT відбулась прем’єра документальної стрічки “Промберги. Симфонія сірої зони”. Як говорить автор та режисер стрічки, Віктор Чернишук, фільм створений, у першу чергу, для іноземного глядача. За його словами, він намагався показати Європі, що в Україні йде справжня війна. Війна поряд, вона близько, на цій війні вбивають людей.

Віктор Чернишук – журналіст, автор програми “Трембіта” про Україну для українців на литовському телебаченні. Із Києва до Вільнюса переїхав одразу після Чорнобильської трагедії. Дружина – литовка, за фахом – теж журналістка.

“Український інтерес” поспілкувався з Віктором Чернишуком та попросив розповісти про фільм і його зйомки.

Розкажіть про фільм. Про що він?

Я звик до цього питання. Взагалі – чому він? Мотивація до того фільму – то нагадати ще один раз, може – декілька разів, про це постійно треба нагадувати, що в Україні і взагалі – в Європі, зараз відбувається війна. Наприкінці фільму я і кажу так – як би ми не називали події, що відбуваються на сході України – АТО, конфлікт, можна вибрати іншу назву – суть від того не міняється. Люди гинуть. І це є війна.

Я готувався до зйомок півроку, поки в голові не стало зрозуміло – що і як я маю відзняти і що показати у фільмі людям – людям, які там ніколи не були і не уявляють, що таке війна взагалі. В Європі все спокійно, в Києві все спокійно, у Львові все спокійно. Навіть, в порівнянні з тим, що відбувається в Авдіївці, в Краматорську все спокійно. Відносно, скажімо так, але спокійно. А в Авдіївці, наприклад, відчувається, що ти вже на війні. Не тому, що там дуже багато техніки. Очі інші. Люди інші. Діти інші, розумієте?

Вперше я задумався, коли їхав знімати фільм. Я їхав у касці, у бронежилеті. Було, що й порушували ці правила – знімали це все. Бо в окопах у цій амуніції пересуватися неможливо. Але я про інше. Коли ми їхали там, то бачили, як – ліворуч, праворуч – бавляться діти. І вони не мають ні касок, ні бронежилетів. І ніхто не знає, що відбудеться наступної миті. До того ж – знаєте дітей – вони знаходять там якісь речі, особливо пацани. І вони розкручують це все!

Я не хочу, звісно, щоб люди постійно думали про цю війну. Але щоб пам’ятали, що є неспокійна зона майже в центрі Європи, що одна європейська країна напала на іншу європейську країну і вона несе смерть, і дуже добре працює промисловість, яка виробляє танки, кулі і таке інше… Я, коли туди приїхав, перше, що почув – це був свист куль. Це є ознакою того, що ти є на війні. Бо ні в Києві, ні у Львові того не почуєш. А там – відразу. І потім я вже зрозумів, що війни треба боятись. Бо коли ми там знімали, ми не знали, що це таке. І оці звуки, коли щось свистить… Ці звуки для телевізійника є дуже добрий фон. А який вже фон, то інше. Бо, коли мені сказали – “лягай”, я ще шукав – де ж мені так покраще лягти? – поки той співрозмовець, військовий, не смикнув мене донизу. І накричав: “Якщо я кажу “лягай”, то треба падати!”.

Після того лише ти вже якось розумієш, що це погані штуки, бо куля саме для того і створена, щоб вбивати. Іншого призначення в неї нема. Вона летить для того, щоб нести смерть. І ось це я і почув. Один з ветеранів – тому ветерану років вдвічі менше, ніж мені, але він ветеран вже, розумієте! – то він зустрів мене і каже: “Ну що – почув свист смерті?”. Він точно дуже сказав. Оце те, що відповідає дійсності, що там точно відбувається. З дітьми, з жінками, з чоловіками, з військовими. Про це ми розповідаємо.

Віктор Чернишук: В Україні і в Європі зараз відбувається війна. Фото “Український інтерес”/Макс Ковальов

Я пам’ятаю початок 2014 року, як наша армія, вірніше – її залишки, йшли на схід. Які вони були обдерті, яка страшна була та техніка. Що зараз? Змінилось щось чи мають рацію ті, хто кричить про “зраду” і те, що воювати нічим? Як зараз? Армія схожа на армію?

Зараз – і це не лише моя думка, це думка 99% добровольців, з якими я спілкувався і розмовляв саме на цю тему, – є армія. Україна має армію, чого не можна було казати два-три роки тому. І це дуже добре. І це ми побачили. Все не можна розповідати, що ми побачили. Але ми побачили справді армію. Є мотивація, є фаховий склад, є доволі добра техніка, все ж таки, спроможна захистити, взагалі – вона відповідає всім умовам сучасної війни.

Про “їсти нічого” – я можу сказати лише одне: нас годували “як на убой”, як кажуть. Вони просили одне – щоб їм не везли їжі. Бо її дуже багато. Ось це я можу всім сказати. Може, волонтерам не варто відмовлятись від поїздок повністю, бо, як кажуть хлопці – “вкусненького хочется”. Але завжди треба запитати – вони вам скажуть, чого хочуть. Вони справді все мають. Дехто із загонів взагалі відмовляється від державного забезпечення – те, що привозять волонтери за списком, того повністю вистачає. А дехто – такі умови там служби – навпаки, потребує армійських сухпайків.

До речі, за сухпайки. Пару років тому мені волонтери один подарували. Його вміст відмовились їсти собаки на дачі. Як зараз?

Ні, зараз дуже смачні. Це правда.

Ви жили на передовій, серед наших хлопців. Який там у них побут? Як вони живуть? Людина ж не може жити лише війною?

Ну, наприклад, один живе в бронетранспортері. Каже, що це найбезпечніше і найзручніше – в разі чого – завів і поїхав. Ми жили в такій хатинці, вони називають її казармою. Це колишня дача чиясь, мені здається. Може, і чиясь хата. Вона вже переобладнана. А декілька метрів – вже ці передові позиції, куди хлопці ідуть і там вони служать. Вони там працюють, захищають нас. Трішечки за цим є техніка, хлопці на передовій – вони коригувальники фактично. Вони є розвідниками, вони слідкують за цим всім. Ось така робота…

І так, вони там живуть. Нормальним це життя не назвеш – це життя на війні, але живуть. Абсолютно все в цьому житті є – вони спілкуються з місцевими жителями, запитують, що їм потрібно. Є розваги, є дозвілля. Там “не позавідуєш” нікому, але життя триває.

А як там живуть місцеві?

Я навіть не знаю, як їх назвати. Ті, що залишились. Вони багато чого не мають. Якщо раніше в них було господарство, городи, які їх годували, то зараз цього нема. Вони бояться зараз вийти на город. Вони садять там якусь картоплю, капустку, але вони бояться. Вони не такі сміливі, і це нормально, як наші бійці. Бійці навчені, як врятувати своє життя і як врятувати свого друга.

А хто залишився? Напевно, старі?

Ні, ви знаєте – там різні. Там є один хлопець, 21 рік йому, нема ні батька, ні матері. Мати загинула від сепарського снаряду, а батько помер від серцевого нападу, коли це побачив, через півгодини. Він все життя любив цю жінку. І залишилося три дитини – одному двадцять один, а два інші маленькі зовсім. То старший взяв тих маленьких, залишився в тій сірій зоні і якось виживає з ними. Це Кам’янка, він там працює.

А де працює? На нашій стороні десь?

Він живе в тій зоні, яка “сіра” абсолютно. Вона ніким не контролюється. Від останнього українського блок-посту до першого сєпарського – це “супер сіра зона”, якщо можна так сказати. Там нема хліба, нема світла, нема якоїсь торгівлі, нема роботи. Нічого там нема. Люди там напризволяще кинуті. Хтось поїхав, втік. А той хлопець залишився. Нема куди з дітьми. І якось він там щось вирощує, ще й продає, є на що купити хліба, молока дітям. І він за ці три роки, коли мати й батько загинули, він відбудував напівзруйнований будинок, там можна жити. Ось так там люди й живуть…

Ви говорили, що брали участь у гасінні пожеж?

Віктор Чернишук: В Україні і в Європі зараз відбувається війна. Фото “Український інтерес”/Макс Ковальов

А ці пожежі – це вже зараз. Ми з тим фільмом поїхали – мені ж треба було перевірити, чи я не набрехав – до солдатів, які є його героями. То оці хлопці, які тут є на фотокартках в мене, вони ж співавтори цього фільму, герої цього фільму. Коли живеш там, на передовій, ти не можеш не бути частиною цього колективу. Маленького військового загону чи роти. І звісно, що коли ми там ночували, то почули вночі, знаєте, як нечисту силу. Там все оживає вночі. Вдень може бути спокійно, дуже тихо. Вдень там була величезна спека, плюс сорок. А вночі – тридцять-тридцять два – вже можна жити. І коли ми вже втомилися, збирались відпочивати, то я почув “тук-тук-тук-тук” – це автомати, а потім – я вперше почув такі дивні звуки, вночі все чітко чутно – то хлопці мені кажуть: це пішли танки. І ось з того і почалося. Тобто танки – вони ж не просто так їдуть, вони їдуть вбивати, вони стріляють. І від тих пострілів – пожежі, там дуже сухо. І почало горіти масово – від Луганська аж до Маріуполя, по всьому фронту. А стріляли скрізь. Відразу хлопець загинув один, з того сектору, де ми були. Горіла вся “промка” Авдіївська. І ми не могли не брати в тому участь. Бо ми вже були частиною того всього. Почули жіночі крики “рятуйте!”…

Там дві чи три хати все ж згоріло, але село, яке там в двадцяти метрах від тої бази, все ж таки вдалося врятувати. Ще допоміг вітер, який різко повернувся в інший бік від того села. Щось не вдалося врятувати. Ще не вдалося потрапити на іншу презентацію – в штаб АТО – але я думаю, що вони простять нас. В нас була важливіша справа.

Пожежників там нема, гасити нікому. Ось лише наші хлопці можуть це робити. Тому місцеві жителі знають, до кого бігти. Там знаєте, як – ось тут наші позиції, українські, там – метрів п’ятсот – уже сепарські, можна й туди бігти, але сюди вони біжать. Це теж показник.

Давайте повернемось до фільму. Що за мелодія звучить у фільмі?

Я цікавився свого часу історією ацтеків. І в них була така музика, вона так і називалась – “Мелодія смерті”. Це не якась траурна мелодія. Вони лякали ворогів тою музикою. І музика ця не була музикою смерті ацтеків. Це була мелодія смерті, яку ацтеки несли своїм ворогам. А вони боролися за свою незалежність. І я подумав, що той мотив був би доречний у моєму фільмі. І, коли я почав шукати в інтернеті, я відразу її знайшов, вона у відкритому доступі. Вона відразу вписалася у фільм. А потім дочка мені підказала, що є дуже цікава група “Онука”». У них є композиція – “Світанок”, ці дві мелодії якось дивно схожі, вони, мені здається, пов’язані. Я їх спробував з’єднати. І це вийшло. В музичному плані доволі цікавий експеримент – середньовічна ацтекська мелодія смерті і “Світанок” “Онуки”… Вони дуже співпадають по настрою, музичному ритму.

Для кого цей фільм?

Передусім цей фільм все ж таки для закордонного глядача. Для українців він теж дещо несподіваний, бо, як казав мій співрозмовник “Санта”, один з героїв фільму, – щоб зрозуміти, що там відбувається, треба там побути. Але ми спробували розповісти глядачеві специфіку всього того, біду того. Бо це біда. Але все ж таки, це для закордонного глядача, який – я кажу кожного разу – не просинається, не засинає з думкою про Україну.

Ми говоримо з Вами у річницю підписання Пакту Молотова-Ріббентропа. Ви не бачите цієї аналогії у ставленні Європи до нашої війни? Тоді так само спали і нічого не бачили ж.

В мене особисто та аналогія була навіть коли з’явилися “зелені чоловічки” в Криму. І що Європа? Спостерігали. Захід спостерігав. Коли свого часу нацистська Німеччина і більшовицька Росія почали ділити Європу, було та саме… За цим пактом були відірвані Балтійські країни, остаточно окупована Україна, Молдова, Польща. Спостерігали…

Спостерігати і заяви робити гучні – це дуже зручна позиція. Комфортна. Але, знаєте, нема повної аналогії. Роки пройшли і є історія, яка все-таки вчить.

В Європі хоч трохи хтось розуміє, що це треба зупиняти, що це не лише українська проблема?

Трохи розуміють. Звісно, що більше розуміє політична еліта. Люди не думають про Україну, нема прямої асоціації, що все це відбувається і в них. Тому потрібні такі фільми. Які б збуджували таке напівсонне існування європейських буржуа. Просто спостерігати неможливо.

Як був той випадок, коли бомбили і російські танки полосували через всю Грузію, а приїхав Фійон, здається, з Саркозі на кордон Абхазії і так, з такою іронією сказав: “Ну є рейки, поїзди ходять, значить – все гаразд”. Не можна так. Коли агресія очевидна, не можна так, з такою іронією це казати.

Віктор Чернишук: В Україні і в Європі зараз відбувається війна. Фото “Український інтерес”/Макс Ковальов

А тут – все ж таки – навіть не Грузинська трагедія. Масштаб не той. Коли десять тисяч людей вже в землі і невідомо, скільки ще буде… Там є дуже багато медиків, зупиняєш машину з червоним хрестом і розмовляєш. І вони визнають – я не хочу вам говорити, навіть, в якому місці, не хочу підвести людей – що не всіх фіксують, не всі смерті. Значить – набагато більше, ніж десять тисяч? А я вірю медикам, а не статистиці.

Цей фільм для Європи. У нас навіть люди не живуть постійно війною, це логічно, не можна нею весь час жити. Але з усіх ЗМІ ця тема звучить, ми це чуємо щоденно. А наскільки в Європі цим цікавляться?

В цьому фільмі є такий підмотив, або підтема, якщо можна так сказати, щоб різного фаху люди – політики, журналісти, експерти, вчителі і таке інше – вони все ж таки мали на увазі, що десь іде війна. Не обов’язково думати постійно – це неможливо. Як один з героїв фільму сказав: “Не для того ми тут стоїмо і вмираємо, аби скрізь відчували це”. Треба, щоб люди і сміялись, ми і там сміялися. І грали в футбол, там є багато таких розваг, які потрібні людям. Бо не можна постійно дивитися на світ через приціл.

Але, розумієте, все ж таки, щоб, особливо – журналісти, щоб завжди мали на увазі, що десь іде війна, і через той ракурс, і через ту думку, і через той небачений підтекст вони все абсолютно робили: про розваги, Інтербачення, Євробачення, через якісь там історії про політиків, про електронне декларування, щоб через для цього всього таким фоном, невидимим, прозорим, були ось ці смерті і ці героїчні люди, які там стоять.

Треба, щоб журналіст, який про це все пише, мав війну на увазі, щоб це “довбало голову”. А ти можеш писати будь про що. І тоді це буде якісна журналістика. Він хоче, чи не хоче, але буде продукувати якісну журналістику. Бо це буде від серця, від чесності. А сумління ще ніхто не відміняв у нашій з Вами роботі.

Віктор Чернишук: В Україні і в Європі зараз відбувається війна. Фото “Український інтерес”/Макс Ковальов

Ми зняли набагато більше матеріалу, ніж у фільм це увійшло. І я найстрашніші кадри просто викинув. Може, вони б на людину більше впливали. Але це було моє рішення – я не маю права лякати людей. Є інші способи, можна довести через коментар, через те, як людина розповідає, через – ви побачите – залізо. Яке ти спочатку не розумієш – чи то залізо, чи то взагалі ландшафт іншої планети. Можна все показати через алегорії. Не обов’язково відрубані голови і руки. Таке теж там є, але у фільмі ви того не побачите.

Де буде показано фільм? У яких країнах?

24 серпня, фільм буде показано в Литві (розмова з автором відбувалась 23 серпня – ред.), на суспільному телебаченні – це найпопулярніше у нас телебачення. Потім ми хочемо домовитись про показ того фільму з Україною. В першу чергу тому, що один з експертів, котрі займаються злочинами проти людяності, сказав – Гаазький суд з задоволенням прийняв би його в якості доказу. Бо ми зняли свідоцтва цих злочинів. Але це має робити держава Україна, офіційним, юридичним чином. Бо все у фільмі – оригінал. Ми розмовляли там українською мовою, я вже потім перекладав литовською. Тут фільм ви побачите українською, я робив це спеціально для вас, для України. Є ще варіант англійською. Будемо пропонувати його Латвії, Естонії, Німеччині.

І, насамкінець, традиційне запитання: – що таке, на Ваш погляд, український інтерес?

Якби була така формула “українського інтересу”, це було б дуже здорово. Але все ж таки український інтерес полягає в тому щоб забезпечити достойне існування українській нації, українському народу, жителям України. Щоб не було таких, наприклад, слів, які я чув і на фронті, і десь в Києві: “ось в цьому винна держава”. Хто – держава, цікаво? Це не ви? “А ось такий-сякий Порошенко!”. Порошенко хто? Людина, яку обрали люди. Громадяни, які мають право голосу. Ви вибрали, ви незадоволені. Але, дорогі мої, ви обрали, так будьте ласкаві – беріть на себе частину відповідальності.

Тобто, у людей в демократичному суспільстві є дві складові. Життя – політичне, економічне – складається з двох частин: з права і обов’язку. Так будьте ласкаві, візьміть все ж таки на себе відповідальність за те, що відбувається в країні.

Не треба постійно плакати. Лемент – він буває дуже комфортним. Але боротьба не закінчена. З Майданом вона лише почалася. Знаєте, я брав участь в трьох майданах – свого часу, я ще жив тут, у Революції на граніті 90-го року, я ще зовсім молодий був.

Я брав участь як спостерігач Європейського Союзу в Помаранчевій революції. Я все бачив. І бачив хитрість Тимошенко, хай вона не ображається на мене. І бачив підступні течії і Кучми і Януковича. Оцих політиків, які прийшли з старої-старої системи.

На третьому Майдані – я взагалі на нього випадково потрапив, постійно не був, кілька разів приїздив до Києва – я бачив моторошні картини. Але погано те, що кажуть вже про якийсь третій, четвертий Майдан. Мабуть – Помаранчевий, Революція гідності – третій буде правильніше. Але я вважаю, що Україна його просто не переживе. Має бути еволюція. Справа цих двох майданів через еволюційний рух, через дуже швидкі реформи має змінити Україну. Це моя думка. Мені дехто каже – ти там живеш у спокійній і комфортній Європі, тобі легко так казати, а в нас бабусям не вистачає на хліб.

Віктор Чернишук: В Україні і в Європі зараз відбувається війна. Фото “Український інтерес”/Макс Ковальов

Але знаєте, я свого часу працював головним редактором Балтійського телебачення. І я хочу Вам сказати чесно, я не соромлюся цього – я виходив з приміщення нашого телебачення, головний редактор цього телебачення, не маленького, не п’ять людей там працювало, велика організація. І я думав – ось зараз в мене є така сума грошей. Мені вистачить на проїзд в тролейбусі або купити хліба дитині. Такі були часи. Ми теж пережили блокаду, коли ніхто нічого не міг нам поставляти. Росія країну ізолювала повністю. І ніхто не допомагав тоді. Абсолютно. Ми випускали якісь гроші, які “вагнорками” називали, прем’єр був Вагнорюс, і називали так ці гроші, ними можна було за щось розраховуватись. Але їх не було. І не було чим і що купляти.

Тобто не можна казати, що – ось, відразу там “Саюдіс” прийшов і той Акт про незалежність підписали і як в раю жили. Литовці пройшли довгий шлях до мрії. Та мрія ще не до кінця реалізувалася.

І мрія Майдану українського – вона лише почала реалізовуватися. Оте відродження України, за яким люди йшли на Майдан… Вони ж не йшли, якщо чесно казати лише проти Януковича. Їм обридла ось та стара еліта, як вони себе називали, а взагалі це – зграя, точніше сказати, яка оббирає, обкрадає українців, Україну, позбавляє дітей майбутнього. І ось ці діти вийшли на Майдан. Студенти, бо це діти. Для мене – це діти мої.

Але… Ну вистачить, дорогий мій друже, вистачить вже цих майданів. Знаєте, я розмовляв з хлопцями з “Правого сектору” там, – жодної людини не було, яка б сказала, що він піде не третій Майдан. Жодного. Лише еволюція.

Єдине наприкінець я хочу сказати. Треба відрізняти радикалізм від рішучості. Різниця в деяких моментах буває дуже незрозуміла. Але треба відрізняти. Треба, щоб нові люди прийшли взагалі до влади. А прийшла стара система. Не кажу, що та чи інша людина персонально погана чи добра, ні. На цей період, мабуть, люди на своїх місцях. Бо їх обрали люди. Але іншими вони зараз не можуть бути тому, що нема нової системи, нема пропозиції, нема, щоб фахівці з Майдану взяли відповідальність на себе. Це погано. Це те, що Майдан не завершив, не продовжив. Коли кажуть – “не в цьому було завдання Майдану”, невірно. І в цьому теж. Не просто викинути з Межигір’я цього володаря золотих унітазів. Але і змінити систему. Щоб ми пишалися всі Україною.

Литовські журналісти: Більшість литовців налаштовані проукраїнськи

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]