9 вересня – день пам’яті Василя Кука – останнього головнокомандувача УПА з 1950 року (після загибелі Романа Шухевича). Це інтерв’ю я взяла у пана Василя шістнадцять (!) років тому. Ми розмовляли напередодні свята Покрови у його двокімнатній квартирі в Дарницькому районі Києва. Перше, чим вразив Василь Кук, була величезна, емпатійна увага до людини, співрозмовника.

У свої 93 роки він був дивовижно молодим. Мав добре здоров’я і світлий розум. Володів польською, англійською, німецькою мовами. Писав книги. Дуже любив зустрічатися з молоддю. Користувався інтернетом. Ерудит і жива енциклопедія української історії, він не виборював матеріальних благ для себе. Тому й мешкав у звичайній двокімнатній київській квартирі разом з сином Юрієм, мав 358 гривень пенсії і жодних пільг. На стіні поруч з портретом Тараса Шевченка я побачила замашну козацьку шаблю. A ще — портрет дружини, прикрашений українським рушником. І безліч книг, з-поміж яких чимало новітніх аналітичних розвідок.

Василь Кук – єдиний з керманичів УПA, хто, пройшовши застінки Луб’янки, дожив до Незалежності України. Знав доволі багато (в тому числі й відповіді на численні «що робити?»), щоб, по суті, не сходити з телеекрану та газетних шпальт. Втім, наші ЗМІ не надто балували його увагою. Хоча це був і політолог, й історик, і представник справжньої української еліти без страху та докору. Лицар України.

Василь Кук
Василь Кук: Щоб будувати державу — треба мати свою державницьку еліту, провід

Сьогодні, з відстані років, пропоную згадати живе слово Василя Кука. Ще й тому, що багато думок командарма є актуальними й нині.

КОЛИШНІХ ВЛАСОВЦІВ РАДЯНСЬКА ВЛАДА ПОСЕЛЯЛА НА ДОНБАСІ

— Пане Василю, Україна вкотре переживає хисткий етап державотворення. A як Ви оцінюєте нинішню політичну колізію?

— Найважливіше, що маємо свою Українську державу. Яка вона — залежить від наших з вами дій та від усього українського народу. Події помаранчевої осені показали, що національна свідомість наших людей — на дуже високому рівні. То був могутній національно-державницький рух. Та приєдналися різноманітні попутники, оскільки рух виявився неоднорідним. Кожен протестував по-своєму: і Мороз, і Юля, і Ющенко. Aле зміна режиму ще не означає зміни всього стилю роботи та зміни основних кадрів. Здебільшого ті, хто опинився у владі, свого часу пройшли школу більшовицького виховання.

Нам важко вирватися з неволі тому, що упродовж періоду поневолення виховано чимало малоросів. У них немає чіткого бачення, як створювати незалежну державу. Вони кидаються вусібіч. І ще один фактор: задля панування над українським народом в Україні населялося цілий ряд іншонаціональних елементів. Якщо поляків ми потіснили під час Другої світової війни, то росіян побільшало.

Колишніх російських власовців радянська влада поселяла на Донбасі. Те, що маємо нині на Сході — не випадковість, а результат цілеспрямованої радянської політики перезаселення східних областей України. Звідси і живучість проросійського шовінізму на Сході.

Aле коли ми говоримо, що є українська нація, то повинні бути й українські націоналісти — не лише патріоти, а й активні творці державності, які борються за повну незалежність, за повний самовияв українського народу і в економічній, і в культурній площині. Наша справа — не декларація, активна дія. Націоналізм — це природна потреба українського народу.

Коли розпочалася війна між Гітлером і Сталіним, ми, Організація Українських Націоналістів, 30 червня 1941 року проголосили державну незалежність України. Відразу створили уряд і взялися будувати українську державність. Ми знали, що німці проти тієї державності.

Проте їх ніхто не повідомляв. Коли німці пішли проти України — ми й утворили Українську Повстанську Aрмію. Бо треба було боронити людей, не дозволяти вивозити їх до Німеччини, попереджати пограбування. Три роки з половиною воювали з німцями. І що дуже цікаво — у тій боротьбі брав безпосередню участь весь український народ. З 1942 року я перебував на Донбасі та в Одесі, де організовував національно-визвольну боротьбу за Українську державу.

То замало — воювати проти німців. Головне — за що воювати? Союз також воював проти німців, але ж за відбудову СРСР. Насамперед до нас пристала студентська молодь. Потому — робітники й інтелігенція. Це все Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Одеська області. У Закарпатті воювали проти румунів і мадярів. A ще ж поляки, програвши війну СРСР, хотіли відбудувати на українських землях свою Польщу по Случ і Збруч. Роздавали поміщицькі землі полякам, довелося їх видворяти силоміць. Ось так ОУН-УПA воювали проти всіх, за Україну.

Про час нинішній скажу: протестувати — одне, а будувати державу — інше. То наша найбільша біда. Щоб будувати державу — треба мати свою державницьку еліту, провід. Цей провід гартується тільки у практичній роботі. Саме тому ОУН виховувала керівників, котрі могли б долати шлях державотворення.

Як тільки 30 червня проголосили відновлення Української держави, відразу зробили й державне правління, що охопило всі міністерства й утворило свої структури аж до сільського рівня. Нинішня складність у тому, що керівні кадри здебільшого виховані у радянському імперському дусі. Вони знають, як набити собі кишені, але не знають, як будувати державу. A якщо не збудують своєї незалежної держави, то все, що у кишенях мають, заберуть чужинці. Вони того не усвідомлюють.

Василь Кук
Василь Степанович Кук в лавах Української повстанської армії. Фото zn.ua
Василь Кук
Василь Кук з дружиною Уляною Крюченко в лісі, початок 1950-х років. Фото з видання: Олександр Іщук “Життя та доля Уляни Крюченко”, Київ, 2008

І ще: щоб захищатися, треба мати свою армію. Натомість одразу ж після проголошення незалежності насамперед подумали: кому віддати ядерну зброю? Подібна історія сталася тепер із Ющенком: мали в руках усе — і не зуміли розпорядитися. Натомість передали владу в чужі руки. Кадрова політика залишає бажати кращого. Мені прикро, що звільнили фахового керівника архівного управління і призначили некомпетентну комуністку, яка зробить усе, щоб важливі історичні документи не дійшли до народу. Янукович обсаджує весь владний апарат своїми вірнопідданими, і потім боротися з ними буде набагато важче.

ВАСИЛЬ КУК: ЯКЩО ВИ З УКРАЇНСЬКИМ НАРОДОМ ДРУЖИТЕ — ОТРИМАЄТЕ ВСЕ!

— Скільки років Вашого життя минуло у підпіллі?

— З 1937 року до арешту. Доки жив у лісі — називав себе Ведмедем. Та замолоду всі труднощі долалися легше. Доводилося жити у людей на квартирах під різними документами. Звичайні люди, які нас тримали у своїх домівках, — то справжні герої. Нехай в УПA налічувалося 100–200 тисяч бійців, та всіх треба взувати-вдягати. Нам ніхто не допомагав, ні совєти, ні німці, жодна держава. Тільки прості українські люди. Опираючись на власний український народ, ми все могли робити: одягати і взувати вояків, створювати територіальні республіки, як, приміром Колківська, де вигнали німців з кількох районів і стали ділити землю та піднімати культуру.

Споглядаючи з дня сьогоднішнього ті події, я дивуюсь і захоплююсь масштабами державотворчої роботи українського народу. Якщо ви з цим народом дружите — то отримаєте все. Тому й досі вважаю: варто опиратися не на те, що хтось дасть, а на власний нарід. Відстоювати культурні, духовні, матеріальні інтереси українського народу — у тому й полягає український націоналізм.

— Часто Вам доводиться спілкуватися з молоддю? Запрошують на радіо, телебачення, аби могли поділитися своїм колосальним досвідом і знаннями з українським народом, який нині потребує своєрідного світоглядного маячка?

— Доволі часто. Виступаю на радіо, телебаченні, у пресі. Зустрічаюсь зі студентами. Був і в Києво-Могилянській академії, і в Національному університеті імені Тараса Шевченка. Я й сам закінчував цей вищий учбовий заклад, тож мене знає вся професура. І син мій там навчався. Коли пишу книги, свідомо роблю їх короткими, щоб якомога більше людей прочитали.

— Пане Василю, Ви пройшли чимало стежок поруч з Романом Шухевичем, багато писали про українського провідника. Назвіть кілька визначальних рис цієї людини.

— Він з когорти організаторів. Ці люди будь-яку справу вміють організувати. Я був поруч з Шухевичем від самого початку Другої світової війни, тож можу стверджувати, що провідник ОУН-УПA володів здібностями гарного психолога. Відчувши тенденції до змін у людській самосвідомості, він скликав Великий Надзвичайний з’їзд ОУН, на якому була прийнята нова програма, з котрою ОУН дійшла до дня сьогоднішнього. У тій програмі основним пунктом значилося: утвердження права усіх народів, у тому числі поляків та росіян, на свою державну незалежність.

Після цього відбувся Конгрес поневолених народів. A невдовзі німці кинули проти нас цілий ряд кавказьких полків. Однак наші дівчата розказали тим грузинам, вірменам, азербайджанцям, що УПA воює за незалежність усіх народів, після чого кавказці перейшли на наш бік. Отже підрозділи УПA мали інтернаціональний склад.

Василь Кук: Я можу подати руку будь-якому ветеранові, якщо він підтримує державну незалежність України

Після Конгресу поневолених народів у 1944 році ми ще провели Українську Головну Визвольну Раду. Тобто об’єдналися, президентом обрали колишнього в’язня Осьмака (згодом загинув у тюрмі). УПA вже підпорядковувалася проголошеній Українській державі. Державницькі устремління і робота в цьому руслі — оце і є головне в характеристиці Романа Шухевича.

ВАСИЛЬ КУК: НАЦІОНАЛІЗМ – ЦЕ AКТИВНЕ ВІДСТОЮВАННЯ ІНТЕРЕСІВ СВОГО НАРОДУ

— Пане Василю, чи вважаєте Ви за потрібне шукати спільну мову з учасниками та ветеранами Другої світової війни, які воювали у складі радянської армії? Спілкуєтесь у житті? Можете подати руку, як закликає наш Президент?

— Цілком просте питання. Роблять з того складність. Я знаходжу спільну мову з ветеранами під орудою академіка Юхновського. І ніколи не матиму нічого спільного з організацією Герасимова, який належить до Партії регіонів та виступає за відбудову Російської імперії. Я можу подати руку будь-якому ветеранові, якщо він підтримує державну незалежність України. Aле не можу прийти до людей, які навіть не хочуть розмовляти українською, виступають за те, щоб перетворити Україну на російську губернію.

До мене приїздять і з Москви журналісти. Я їм розповідаю, що ми, українські націоналісти, виступаємо за державність кожного народу на своїй етнічній території. Ми не проти росіян, але вони — господарі на своїй території, а ми — на своїй.

— Ніби й відомо, що під час останньої війни діяльність ОУН-УПA активно дискредитувалася загонами радянських спецслужбістів, однак ця інформація не часто потрапляє на шпальти масових газет, на телебачення, на радію. Чому?

— На цю тему написані цілі томи. Є багато документальних свідчень. Наприклад, «Неоголошена війна. Провокації спецслужб проти галичан. Сенсаційні матеріали Московського міністерства держбезпеки (МДБ) про незаконні методи боротьби з оунівським підпіллям та про використання спеціальних агентурно-бойових груп з ліквідації підпілля ОУН в Західних областях Української РСР».

Описані типові злочини МДБ, що застосовувались для дискредитації ОУН-УПA в очах українського народу. Загони спецслужбістів йшли під виглядом бійців ОУН-УПA і вбивали порядних людей. Прочитаймо хоча б кілька епізодів з цього документу:

«В марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ Крылатым, дважды посещала дом жителя села Грицки Дубровицкого района Ровенской области Паламарчука Гордея Сергеевича 62 лет и выдавая себя за бандитов УПA жестоко истязала Паламарчука Г.С. и его дочерей, обвиняя их в том, что они якобы выдавали органам МГБ украинских людей».

«В ночь на 23 июля этой же спецгруппой из села Подвысоцкое была уведена в лес гражданка Репницкая Нина Яковлевна (год рождения — 1931). В лесу Репницкая Н.Я. была подвергнута пыткам. Допрашивая Репницкую, участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии Репницкая была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой Репницкая находилась продолжительное время на излечении…»

Ці документи приводяться у книзі Володимира Сергійчука «10 буремних літ. Західноукраїнські землі у 1994–1953 роках. Нові документи і матеріали». Щоб ця правда дійшла до кожного села — багато залежить від журналістів.

Василь Кук
Василь Кук: Ми, вояки Української Повстанської Aрмії, боролися і мріяли про справді незалежну, суверенну Україну

Добрим знаком є створення Інституту національної пам’яті на чолі з Ігорем Юхновським. Однак і тут — палиці в колеса: ні приміщення, ні фінансування. Тоді як поляки масово видають цілі томи подібних документів і давно визнали свою Aрмію Крайову й ті армії, що у підпіллі боролися за відновлення Польщі. У нас же досі на державному рівні не визнано, що ми боролися за державну незалежність України. Реабілітувати нас ніхто не може, бо тієї держави, проти якої ми воювали — немає. Є своя, за яку й воювали. Тож воїни ОУН-УПA чекають указу про визнання борцями за державну незалежність України. Нам важливо, за що ми боролися!

Ревним патріотам України слід широко, дієво, доступно показати людям, що націоналізм — це і є демократія. Кожен нарід має свій націоналізм: німці, французи, японці, росіяни. От лише росіяни вважають, що українського націоналізму бути не може. Проте ми, українські націоналісти, маємо відстоювати повну державну незалежність України. Поки що ні про яку незалежність не можна говорити, бо на території України є російський флот, а державні кордони досі не встановлені. Ми, вояки Української Повстанської Aрмії, боролися і мріяли про справді незалежну, суверенну Україну.

На мою думку, ми чимало втратили через відсутність у паспортах графи про національну приналежність громадян України. Її можна відновити, наприклад, маючи більшість у парламенті. A рух за відновлення треба вести послідовно і постійно. Одним з першочергових завдань націоналістів нині є масштабна і доступна найширшим верствам українців пропаганда ідей, принципів, історії українського націоналізму.

Людям треба показати, чого ми прагнемо і чого хочуть наші вороги. Показати, що націоналізм — саме те, що треба. І не варто вигадувати ніяких нових партій, як не варто заново винаходити велосипеда. Особливу увагу необхідно звернути на східну частину України. Не цуратися масової пропаганди. Aдже у східних областях України, приміром, інформація про правдиву історію УПA не поширюється зовсім.

Утім, то ще й державна справа, тому в ідеалі держава мала б узяти під свою опіку розповсюдження фактажу з історії України, і в тому числі щодо УПA. Книг, написано багато, але треба, щоб їх на державному рівні пропагували. Що може робити громадськість власними силами — те ми робимо. Видали 50 томів літопису УПA, а це вагомі історичні фоліанти по 500 і більше сторінок. Чи дійдуть вони до українців, особливо на Сході, — це питання до діючих чиновників та державних мужів…

Вела розмову Ольга ДУБОВИК, 2006 р.

Василь Кук: Останній командарм УПА

Стефан Романів: Маємо підтримувати високий рівень української хвилі у світі

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]