Український волонтер з Італії: наше щастя залежить лише від нас

Юрій Янчишин – український волонтер з Італії, що співпрацює з БО “БФ Миротворці України”. У 2000-х поїхав шукати роботу за кордон. Згодом вирішив оселитися у Римі, де живе вже протягом останніх 17 років. До Революції Гідності був аполітичним, але події 2013 року змінили його погляди назавжди. Чоловік вирішив усіляко допомагати українцям. Так почалась його волонтерська діяльність.

Гість “Українського інтересу” розповів, як опинився в Італії, як українська діаспора нині допомагає бійцям на Донбасі, та як італійці сприймають російсько-українську війну та анексію Криму.

Розкажіть про себе: звідки ви родом та як опинились в Італії?

Я з міста Самбір, що на Львівщині. Там закінчив російську школу, однак старанно вивчав українську мову. Нині маю тільки середню освіту, 11 класів і все. Після школи пішов до армії, служба моя минула у Німеччині. Коли повернувся додому, став токарем на заводі. Через деякий час познайомився зі своєю майбутньою дружиною, відтоді разом вже 36 років, маємо двох синів та двох онуків.

Згодом почав працювати оператором на місцевому телебаченні, знімав різні заходи, весілля. Коли діти закінчували школу, знадобились гроші. У 2001 році дружина поїхала у Рим, вона мала перевірити, чи є там для нас робота. Коли вже особисто приїхав до Італії, почав працювати будівельником. Діти ще деякий час жили в Україні, але згодом також переїхали. В Італії вдалося трохи заробити та оселитися, ось тепер 17 років там прожив.

Що відчули, коли перебралися туди, яка різниця з Україною? За чим сумували поки були там?

Відчуття свободи, важко пояснити – це не значить “роби, що хочеш”, а просто почуваєш себе інакше. Також – посмішки, там люди посміхаються. От йдеш по наших вулицях – скрізь похмурі люди, а там такого нема. Я колись був у Москві, там взагалі жах, дивляться один на одного, наче вороги. А у Римі позитив, можливо, цей позитив хтось може сприйняти за фальш, але це набагато краще ніж якась настороженість чи агресія. Там найбільше сумував за сім’єю, але коли діти переїхали до Риму, стало трохи легше.

Коли ви вирішили допомагати Євромайдану, а згодом і нашим бійцям?

До початку революції я був аполітичний, не слідкував за тим куди прямує наша країна. Однак, коли я побачив той розгін (ніч на 30 листопада, – прим. ред.), коли поглянув, як якийсь хлопчина прапором відбивався від “Беркуту”, коли дівчина верещала від жаху – в мене мурашки по шкірі забігали. Я відчув, як болить тим дітям. Я зрозумів, що так само можуть бити мого онука, мою жінку, мого сусіда. Люди мирно мітингували, а вони прийшли і сказали: “ми влада і ви повинні робити те, що ми захочемо”. Цього я стерпіти не зміг.

Одразу після цього, наша діаспора влаштувала у центрі Риму маніфестацію, я вирішив до неї приєднатись. Деякі з нас вирішили приїхати до Києва, щоб побачити всі ті події на власні очі. Я теж вирішив їхати. Коли я побував на Майдані – просто закохався. Я зрозумів, що ту Україну, яка там була, я хочу бачити і у майбутньому – щиру, світлу, усміхнену та чисту.

Після повернення я вирішив зайнятися волонтерством. Українська діаспора створила “Оргкомітет Євромайдану у Римі”, який організовував нашу діяльність. Для Євромайдану ми почали передавати шоломи, респіратори, медикаменти, одяг, продукти – загалом усе необхідне. Згодом почали допомагати й армії.

Як там сприймають війну Росії проти України та анексію Криму?

Не можу казати за усіх італійців, але принаймні за тих, кого знаю. Спочатку було: “А Україна це де? Та віддайте їм те”. Ми почали людям усе розповідати, показувати, пояснювати, що Росія робить неправильно, не можна так забирати чуже. Вони не знають українців, я їм розповів, що ми як бджоли. Сидимо у своїй стороні, працюємо, але навіть не думай до нас лізти, не пхайте руки до нашого вулика.

Коли я почав привозити з фронту їм уламки снарядів, кулі, фотографії звідти, коли вони побачили наших поранених, що приїхали на протезування до Італії, у них почало з’являтись розуміння. Моє коло спілкування почало усвідомлювати наскільки все серйозно.

Розкажіть більше про допомогу нашим бійцям на сході. Чого не вистачало на початку війни, що потрібно зараз?

У 2014 році був дефіцит усього. На початку війни нашим військовим часто не вистачало навіть уніформи чи камуфляжу, ходили голі та босі. Тому перше, що було дуже потрібно на фронті – амуніція, бронежилети, одяг та взуття. Це все ми знаходили по базарах, скуповували усе, що було більш-менш схоже на військовий одяг. Далі передавали допомогу до волонтерських організацій в Україну, а ті вже віддавали особисто бійцям.

Згодом ми з БО “БФ Миротворці України” почали передавати військовим транспорт, який вони можуть використовувати на фронті. Крім автівок, на сході зараз також потрібне обладнання для снайперів, унікальні приціли, різноманітна амуніція. Також велика увага приділяється постачанню медикаментів, там це завжди потрібно.  Усі зібрані ліки ми відвозимо до шпиталів, де перебувають наші поранені бійці.

Зараз наші військовослужбовці забезпечені усім необхідним. Єдине, що мені не подобається це – побут. Інколи неможливо навіть нормально помитися, однак це лінія фронту, військові вже звикли. Варто пам’ятати, що увага для нашого бійця набагато цінніша за усілякі привезені речі чи смаколики.

Що для вас український інтерес?

Український інтерес для мене полягає у тому, щоб про Україну знали у цілому світі, як про гарну країну, як надійного друга та партнера, щоб нас знали лише з позитивного боку. Тепер українці почали себе більше поважати. Ми зрозуміли, що наше щастя залежить лише від нас самих, і ми самі обираємо, як нам краще жити. Головне, щоб люди зараз долучилися до будівництва держави. Зараз ми звели тільки її фундамент, треба працювати далі.

Спілкувався Артем Голуб, “Український інтерес”