Колишній воїн-розвідник Андрій Музиченко тепер більше відомий під псевдонімом Андрій Живущий. Він пережив війну на Донбасі, повернувся і заново відродив свою душу за допомогою творчості. Талановитий майстер виготовляє яскраві шедеври з бісеру та шкіри за унікальною технікою індіанців Уїчолі.

Кореспонденту “Українського інтересу” Андрій розповів про загадкове плем’я Уїчолі, свою творчість та війну, що назавжди змінила його життя.

Будинок людини – її фортеця, у якій можна заховатися подалі від юрби, створити власний затишний куточок у кам’яному світі столиці. Кожна домівка – унікальна, схожа лише на свого господаря.

Зараз я розумію це, як ніколи. Я заходжу у звичайну багатоповерхівку в спальному районі Києва, підіймаюсь на дванадцятий поверх в абсолютно непримітному ліфті, стукаю у двері. Коли хазяїн домівки запрошує мене у квартиру – потрапляю в інший вимір. У ньому – сотні скляночок із бісером різних кольорів, етнічні вироби та прикраси, індіанські атрибути. Цей світ – майстерня Андрія Живущого.

У майстерні Андрія Живущого. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

Андрій народився та виріс у Києві. Його мати була бухгалтером, а тато – військовим. Саме це і вплинуло на майбутній фах Андрія.

“Спочатку я вступив до Київського вищого інженерного радіотехнічного училища протиповітряної оборони, згодом закінчив бухгалтерські курси. Я працював бухгалтером на будівництві понад вісім років”, – розповідає майстер.

Важко уявити творчу людину, яка працює з цифрами. Андрій пояснює, що у школі він дуже любив математику. Щодо творчості, то спочатку вона була лише дитячим захопленням.

Інкрустацією бісером Андрій зацікавився, коли йому було тринадцять років. Тоді він, звичайний бешкетник, знайшов у мами різнокольорові намистинки.

“Тихцем сів і почав вишивати бісером, а потім закрутилось і “понеслося”, – згадує Живущий.

Згодом його роботи побачила шкільна вчителька.

“Вже не пригадую її ім’я, – зізнається Андрій. – Пам’ятаю лише, що вона дала надзвичайний поштовх для моєї творчості, показала, які наробив помилки, та порадила не покидати справу. За це я їй надзвичайно вдячний”.

Процес створення нового виробу починається з пошуку предмету, що потребує другого життя. Старі фігурки, які потім перетворяться на незвичайні сувеніри, Андрій купує на “блошиних” риночках. Матеріали використовує особливі – клей для бісеру митець шукав понад три роки.

“Ви навіть не уявляєте, скільки бісеру пропало, допоки я не знайшов потрібний клей. Він чекав на мене аж у Німеччині! У мережі я побачив роботи зі скла німецької майстрині. Вона радила, як правильно працювати з цим матеріалом. А бісер, то ж є скло”, – каже Живущий.

Майстер упевнений, що роботи із бісеру чарівні.

“Бісер – зі скла, а скло виконує функцію гірського кришталю. Воно накопичує енергію й здатне її передавати. Коли я створюю новий виріб для певної людини, то думаю про неї тільки позитивно, адже потім добра енергетика перейде до власника мого творіння”.

Саме тому, каже Андрій, перед початком роботи він обов’язково знайомиться із замовником, “промацує” його.

“Кожна людина має неповторну ауру та власні кольори. Раніше я міг бачити кольори. Війна, щоправда, забрала цей дар. Я використовував ті кольори, яких було мало у людини. Наприклад, якщо в аурі було мінімум голубого, то я його додавав якомога більше. Таким способом я збалансовував душу людини”, – пояснює Андрій.

Клієнтів у Андрія чимало, більшість із них – українці. Проте є замовники з Ізраїлю, Чехії, Італії, Америки та країн африканського континенту.

“Колись одна жінка попросила мене прикрасити її туфлі бісером. Я погодився. Тепер туфлі від Живущого “гуляють” вулицями Нью-Йорка”, – трохи з гумором, але й із гордістю промовляє митець.

Свої роботи Андрій презентує у “Майстерні Живущого” на Facebook. Руки майстра створюють жіночі прикраси, картини з бісеру, різнобарвні статуетки, взуття, сумочки та клатчі з натуральної шкірки. Проте найбільше Андрій пишається фігурою оленя, оздобленою намистинками.

“Найчастіше згадую саме оленя з бісеру. Я працював над ним понад три місяці. Зараз він живе в іншого господаря. Але перед тим, як поїхати до нової домівки, олень дуже допоміг мені. Його купила жінка ще тоді, коли я був на реабілітації після війни. Вторговані кошти пішли на моє лікування”.

Олень із бісеру – гордість Андрія. Фото з архіву Живущого

Раніше Андрій Музиченко проводив майстер-класи з інкрустації бісером.

“Були у мене учні, але мало хто з них витримував роботу з бісером. Якщо одна людина з сімох до кінця проходила школу Живущого, то це вже було добре. Тут потрібно мати посидючість та силу волі. Тільки на перший погляд видається, що вправлятись із голкою та намистинками просто. Проте це аж ніяк не механічна праця. Ти сидиш, а в голові юрмляться тисячі думок та фантазій”.

Андрій зізнається, що всі його роботи – це вільний політ думок. Він не накидає ескізів, адже, хоч як це дивно, малювати майстер не вміє. Живущий творить “тут і зараз”. Бісеринка до бісеринки – і вигадливі орнаменти, наче пазл, стають докупи.

Вироби Андрій створює за технікою мексиканців із племені Уїчолі. Культурою індіанців чоловік захопився у 2005 році. Спочатку він просто побачив світлини робіт таємничого племені, а потім занурився у вивчення їхньої історії.

“Уїчолі живуть у Мексиці. Вони не войовничі. Більшість людей племені – лікарі або шамани. Головна особливість їх полягає в тому, що працювати з бісером у них мають право лише чоловіки. Якщо чоловік присвятив створенню прикрас понад п’ятнадцяти років, то він отримує спеціальний браслет. Для них браслети – показники рангу людини, чим їх більше, тим поважніший їхній власник”.

Як розповідає Андрій, уїчолі дуже тісно спілкувались із духами. Для цього вони вживали кактус пейот, що викликав галюцинації та переносив індіанців у інші світи. Там вони зустрічали богів, отримували від них поради. Щоб відплатити духам за допомогу, уїчолі виготовляли прикраси та залишали їх на тотемах. Тоді, розповідає Андрій, бісеру ще не існувало. Тому уїчолі свої вироби створювали з сушених ягід, зерняток та камінців.

“Візерунки уїчолі дуже схожі на українські орнаменти. Наприклад, традиційні буковинські малюнки неймовірно подібні до мексиканських. І там, і там переважає символіка природи: олені, птахи та інші звірі”.

Андрій вірить у те, що українські козаки могли колись зустрічатись із мексиканськими індіанцями.

“Все реально. Адже не секрет, що навіть у Новій Зеландії є тотем, схожий на козака з чубом. Давні українці могли на своїх “чайках” запливати далі, ніж сьогодні розповідають історики”.

Сам Андрій зі справжніми уїчолі познайомився у Києві.

“Індіанці прилетіли в Україну, щоб показати свої роботи з бісеру. Їхня виставка розмістилася у Києво-Печерській лаврі. Я познайомився з представниками племені й показав свої творіння. Вони спочатку не вірили, що я зробив це сам. Думали, що купив прикраси у Мексиці”.

Колись Андрій був учасником руху індіаністів України. Він разом з іншими прихильниками племен влаштовували тематичні зустрічі, іноді виїжджали у ліс на кілька місяців, де жили подібно індіанцям: полювали, проводили тематичні обряди. Українські “індіанці” навіть засвітились у фільмі Михайла Іллєнка “Той, хто пройшов крізь вогонь”. Серед акторів – Андрій Музиченко.

Проте сьогодні, каже Андрій, спільнота розкололась. І причина тому – війна.

“Війна все докорінно змінила. Я й досі поважаю індіанців та їхні традиції. Але розумію, що маю свій народ із його самобутньою історією. Нині українці переживають важкі часи, до нас прийшли окупанти. Тому головне завдання – звільнити свою країну”.

На війну Андрій пішов у 2015 році.

“Коли вже мав їхати на Донбас, то мені наснився сон: я побачив свого діда, з яким у житті дуже мало спілкувався. Він пережив війну, був тяжко поранений, але вижив. Повернувшись із фронту, мій дід не любив розповідати про війну. А тут прийшов і повідав, що я матиму таку долю, як і у нього: потраплю у пекло, але залишусь живим, довго лікуватимусь. Дід наказав мені не боятись нічого, і я йому повірив”.

Боронив країну Андрій разом із 93-ю механізованою бригадою. На війні індіанець Живущий став бійцем з позивним “Дикий прапор”.

“Війна як війна, я був до того готовий. Постійні виїзди на завдання. Не було такого, що ми просто сиділи й чогось чекали. Разом зі своїми побратимами я пройшов Піски, Водяне, Опитне”, –згадує “Дикий прапор”.

Воював Андрій три місяці. Фатальний день, коли бойове завдання закінчилось нападом ворога, пам’ятає у деталях, але воліє забути.

“Десь за два тижні до поранення я відчув, щось зі мною має статися. Одного дня ми з солдатами їхали на завдання. Там, поблизу Опитного, нас і підірвало. З вісьмох троє відразу загинуло. Я не міг ходити – були перебиті ноги. Мене на плечах витягнув лейтенант “Летьоха”: у нього було обгоріле обличчя, тому я йому розказував, куди йти, а він ніс мене на спині. Потім ми з ним ще довго лежали у болоті та чекали, поки закінчаться обстріли”.

Після війни на Андрія чекав довгий та виснажливий курс реабілітації: лікували зламаний хребет, контузію та перебиту ногу. А головне – лікували душу.

“Я повернувся з війни вже давно, а зі шпиталю вкотре виписався лише два тижні тому. Ба більше, навіть у Сполучені Штати літав на реабілітацію. У Чикаго я мав відновлюватись півроку, але витримав тільки три місяці. Повернувся, бо вдома і стіни лікують”.

Найтяжче, зізнається Андрій, відновитись духовно. Спина, каже воїн, болить, але того намагаєшся не помічати. Найстрашніших ран – не видно.

“Скажу чесно, після війни переосмислив своє існування, змінив всі контакти. З побратимами й досі спілкуюсь, вони мене розуміють. Ми зустрічаємось, коли “накриває”, підтримуємо одне одного. Підтримка дуже важлива, насправді. Мені боляче дивитись на хлопців, які після війни так і не можуть повернутись до нормального життя. Але, що дуже важливо, не потрібно лізти в душу тим, хто бачив війну. Просто будьте поруч. Людина, яка хоче відкритися, – відкриється. Важливо лише підтримувати, не залишати її”.

Андрій Музиченко: Найстрашніших ран – не видно. Фото з архіву Живущого

Андрій це розуміє, як ніхто інший. Адже також спочатку тижнями сидів вдома, нікуди не виходив. Його відрадою була творчість.

“Коли ти твориш, то потрапляєш у нірвану, заспокоюєшся. Моя творчість, можна сказати, поставила мене на ноги: ще коли у шпиталі лежав, то до мене приходили волонтери, купували вироби. Так я заробив собі на реабілітацію”.

Сьогодні Андрій частину коштів, вторгованих від продажу своїх творінь, віддає на потреби українських воїнів.

“Я не розумію, чому кожна людина цього не робить. Ви ж живі, за вас там помирають! Страшно не там, страшно тут. Там все просто: є чорне, є біле. А тут…Коли я тільки виписався зі шпиталю, то, за звичкою, пішов у формі до магазину. Я не чекав на “червону доріжку”, але коли відчув ворожість від людей, то був шокований. Неймовірно боляче розуміти, що ти там проливав кров за кожного з них, а вони того навіть не цінують. Ми ж один народ, ми маємо підтримувати одне одного!” – закликає Живущий.

Протягом усієї розмови з Андрієм за нами спостерігає плямиста пухнаста киця. Живущий лагідно називає її “потворкою” та кличе до себе.

З улюбленицею Лакі. Фото: Український інтерес/Маруся Лагута

“А це Лакі. Вона завжди поряд зі мною, рятує мене. Лакі мені подарував військовий побратим. Одного дня він зателефонував і попросив вийти на вулицю. Я вийшов, а він тримає чотирьох кошенят і каже: “Вибирай будь-яке”. Я її не сам обрав, просто виставив долоню, а один із пухнастиків заскочив на неї. Так кішка опинилась у мене вдома”.

Щодо клички для киці Андрій довго не думав.

“Я колись читав книжку, у якій сімейна пара вирішила завести собаку. Вони назвали її Мані. Коли чогось дуже хочеш, кажуть, то треба це кликати. Вони постійно гукали свою собаку “Мані, Мані, Мані” і у них з’явились гроші. А мені грошей не треба, я прошу лише, щоб у житті була вдача. Тому я постійно кличу Лакі”.

Спілкувалась Маруся Лагута, “Український інтерес”

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]