Відреставрувати давню ікону. Змайструвати піч чи діжку. Створити портрет або пейзаж. Побудувати хату. Усе – власноруч. Володимир Люш – майстер, про яких кажуть: має золоті руки.

Поруч із нами живуть люди, про чиї таланти ми часом навіть не підозрюємо, або просто не помічаємо у суєті суєт. А спробуймо поглянути зблизька – і побачимо: нам є ким пишатися. Земля українська споконвіку струменіє обдаруваннями.
Божа Мати з Сином над Дніпром у Києві – це картина “Святий ранок” художника Володимира Люша. Коли її споглядаєш – зроджується надія навіть у безнадії.

Володимир Люш також є автором відомих художніх полотен “Тривожний ранок” (1996 рік), “Бабине літо” (1998 рік), “Лавра” (1998 рік), “Видубичі” (1998 рік), “Теплий вечір” (1998), “Осінь” (2001), “Весна” (2005 рік), “Надія” (2001 рік).

Із 1990 року працює на кафедрі техніки та реставрації творів мистецтва Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури. Викладає дисципліни “Реставрація станкового живопису” та “Копіювання станкового живопису”. Творчі роботи зберігаються у приватних колекціях України, Ізраїлю, США.

Під час голоду навесні 1947-го діти збирали на полі непророслі горошини

Портрет Володимира Васильовича Люша

Володимиру Васильовичу судилося прийти у світ 27 липня вікопомного 1945 року на Бухаловщині – присілку села Липок, що у Попільнянському районі на Житомирщині . Там навесні так шалено буяють яблуневі сади, чарують різнобарв’ям високі лугові трави, оживають у весняному леготі старі верби і вільхи, що і сам Бог велів народжуватися поетам. Або художникам. Як Володимир Люш.

Він був третьою – наймолодшою – дитиною в родині. Дитиною війни, (статус, який сучасні чиновники успішно анулювали). Мав на десять років старшу сестру Віру і на шість років старшого брата Івана. Ледве Володимиру виповнилося два роки – Україну накрив голод 1947 року – третій за ліком після 1921 та 1933 років.

“Коли настала голодовка 1947 року, мене, дворічного, старші взяли на руки, і пішли на колгоспне поле, – пригадує Володимир Васильович. – Я ще не ходив. Діти ж збирали ще не пророслі горошини. Нагодився об’їждчик, дітвора злякалася, поклали мене, малого, просто на землю і почали втікати. Я лежав на боці й дитяча пам’ять цю картинку зафіксувала: чорна рілля і пророслі паростки гороху. Досі в очах стоїть…”.

“Це Володя намалював, чи хтось тут був?”

Перші чотири класи Володимир Люш закінчив на станції Скочище (колись там ще і школа була). Наступні чотири класи навчався у Липківській середній школі. Малювати теж почав змалечку.

“У старших брата і сестри вже були читанки, зошити, олівці, – пригадує художник. – А я, ще дошкільня, одного разу лишився сам удома. І почав із читанки перемальовувати у зошити портрети письменників – штук дев’ять зобразив. Коли прийшли всі мої, – заховався, бо думав, що зробив шкоду. Чую голос сестри: “То це Володя таке намалював, чи хтось тут був? Це справді ти намалював?”. Я кажу: “А що ? Не будете мене бити? На той час магазинів поблизу не існувало, натомість щонеділі вирував базар у Ходоркові. І от мої рідні пішли в Ходорків та купили мені папір і олівці. Відтоді я малюю.

Після 8 класу рік працював на станції Скочище – вчився бондарювати. І став бондарем – можу скласти гарну діжку. Люблю стружку, дерево. Мене прилаштували на місяць до одного майстра з вісьмома дітьми. Коли трохи навчився справі – вони мене гуртом погутали на бочці й так посвятили у бондарі. За зміну виготовляв півтори двохсотлітрові діжки. А потім і дві… А далі подався до Києва, вступив до будівельного училища. Вже працюючи на будівництві, паралельно закінчив вечірню школу. Згодом вступив до Художнього інституту, де шість років стаціонарно навчався на реставраційному відділенні факультету живопису. Я і зараз там викладаю на кафедрі реставрації живопису. Реставрую все, що потрібно. 1989 року вступив до Спілки художників ( нині – Національна Спілка Художників України), а перед тим брав участь у численних художніх виставках. Були й персональні експозиції. Мої картини представлені, наприклад, у щорічних збірних Різдвяних виставках у столичному Будинку художників.

Траплялося у моїм житті й творче затишшя. Коли будував оселю на Бухаловщині – трохи відійшов був від мистецтва. Але повернувся, як мовиться, на круги своя: позаторік брав участь у чотирьох виставках, торік – у трьох. Будувався ж більше 10 років, починаючи з кінця дев’яностих, все робив на вихідні та під час відпусток. Так постала неподалік від батьківської хати ще й моя власна хатина.

До речі, поєднувати фізичну і творчу працю мені важко. Траплялося, що півдня собі на Бухаловщині влаштовував пленер. Але не довше. Бо фізична праця чекає. Для творчості потрібен особливий настрій. Коли ми з колегами – художниками їдемо на вакації, то упродовж першого тижня просто відпочиваємо, а вже потім настає той стан, коли можна творити. А так щоб кинув сапу чи лопату і взяв кисть – не те. Переламати себе не можу. І ось я вже 30 років викладаю, навчаю студентів премудрощам реставрації – від другого курсу до захисту дипломів”.

“Коли реставрував розписи – уявив тих розстріляних монахів”

Серед реставрованих Володимиром Люшем робіт – розписи на стінах собору Святого Пантелеймона жіночого монастиря у Феофанії.

Фото з родинної колекції Володимира Люша
Картина “Святий ранок”

“У середині дев’яностих мене попросили відреставрувати старі розписи головної церкви у Феофанії, – розповідає Володимир Васильович. – У радянські часи той храм був мішенню для артилеристів – по ньому стріляли, всередині випробовували силу удару. Знущалися. На парусах дивом уціліло трішки живопису, який я й відтворював. Розповідали, що цей собор будували самотужки і розписували семеро монахів. Почали зі стелі, дійшли до парусів. А 1918 року приїхала червона кіннота, зламали двері, просто у храм увірвалися на конях. І до монахів: “Злазьте!”. А вони кажуть: “Ні, ми дали обітницю Богу, що доки не завершимо розпис – не зліземо. Їх усіх і постріляли – попадали згори мертвими. Я бачив сліди від куль. Коли реставрував розписи, уявив тих монахів. Я ніби розмовляв з їхніми душами. Імен я не знав, але ж бачив ті роботи. І відтворив їх у головному храмі жіночого монастиря.

А от коли сам намагався писати ікони – не пішло. Можливо, то не моє. Хоча 2000 року створив картину “Святий ранок”, де Божа Мати з Сином зображена на Володимирській гірці, над Дніпром. Таку Божу Матір я уявив, написав картину. І вона мене дуже береже”.

Вийшла заміж за “куркуля”, а потім – за голову колгоспу. Обом чоловікам радянська влада вкоротила віку

Варто бодай трохи заглибитися в реальну життєву історію чи не кожної української родини, – відкривається невідретушована, драматична історія всього українського народу, який на кілька століть опинився під п’ятою Московської імперії. Та крізь морок часу чітко проступають незбагненні, невидимі ниточки Божого промислу, який у найкарколомніших обставинах оберігав рід і націю.

“Мама моя – Ганна Григорівна – з липківського роду Балюків: народилася 1906 року у багатодітній сім’ї, – заглиблюється в родинну історію Володимир Васильович. – Життя їй судилося – куди тому трилеру. Розповідала, як ще дівчиною разом із однолітками ходила пасти коней до річки Ірпінь. Це називалося “нічне”: збиралися біля багаття. І бував із ними ще тоді невідомий поет, земляк Микола Шпак ( Шпаківський ), читав вірші. Той самий, чиє ім’я носить Липківська школа.

Мати вперше вийшла заміж за наймолодшого з семи хлопців великої працьовитої родини (їх згодом назвали куркулями, бо мали кілька коней ). Тобто вийшла заміж за куркуля. Перед війною всю цю родину “куркулів” – сімох синів, батька і матір – репресували, виселили невідомо куди. Звідти ніхто не повернувся. Тільки Ганна врятувалася – її по дорозі чи то випустили, чи втекла. Приїхала на Бухаловщину в одному платтячку. А тут її рідна сестра померла при пологах і залишила немовля – дівчинку Оксану. От моя мама її ростила як рідну, а дитя підросло і стало її мамою називати. Хоча була тіткою.

Батько ж мій – Василь Сакович Люш – спершу був одружений на тій померлій сестрі. Позаяк Ганна вже стала прийомною матір’ю для його доньки, запропонував їй стати йому й дружиною. А він уже був на той час головою колгоспу. Мати казала: “Уже за куркуля вийшла. А тепер – за голову колгоспу”. Батько говорив: “Я ж голова колгоспу, то ти повинна бути зразковою жінкою і показувати всім приклад”. Доводилося працювати безпросвітно. Навіть сина Івана народила просто на полі, коли жали жито: жінки рвали на собі сорочки та пеленали дитя.

Та й батькова доля – ціла епопея. Коли почалася Друга світова війна, йому виповнився 41 рік, тож призвали не одразу. Але невдовзі опинився артилеристом під Сталінградом. Отримав три осколкові поранення. Дивом залишився живим. Після бою збирачі замерзлих трупів помітили, що цей не захолов на морозі. Повезли його – єдиного – до санчастини і він ожив. Більш не воював. Був під Харковом у госпіталі.

Фото з родинної колекції Володимира Люша

А мати з дітьми тим часом втікала від фронту: їй дали воза і двоє коней. Дивом дісталася до Харківської області. Там, у якомусь селі, де зупинилася, раптово з’явилися німецькі мотоциклісти з автоматами. Місцева жінка привела німців до моєї матері з двома дітьми і каже: “Це – сім’я комуніста. Розстріляйте її”. Але німець відмовився, мовляв, ми – регулярна армія, мирних не стріляємо, за нами йде гестапо, нехай розбираються”. Мати кинулася далі втікати.

За збігом обставин дізналася, де лікується її Василь і забрала чоловіка звідти. Привезла його на Бухаловщину у тій самій одежі, в якій і призвали – сорочка згнила так, що розлазилася під руками. Коней і воза здала в колгосп. Але в її хаті вже жили дві чужі сім’ї, які потім все ж таки звільнили оселю.

А батько привіз із фронту гвинтівку і повісив на стіні в хаті, – продовжує свою оповідь Володимир Васильович. – Мати мені завжди показувала дирочку в дверях і казала: “Це – моя смерть”. Трапився випадок: якось до хати кум зайшов, а мати саме щось варила на плиті, метушилася. Кум і каже буцімто жартома: “Кума, я тебе зараз застрелю”. Взяв гвинтівку, прицілився і … натиснув на спуск. Пролунав постріл. Але є Господь! На плиті в той момент щось закипіло, мати туди кинулась, і ця мить вберегла її від кулі. Потім вони закопали ту гвинтівку десь на Бухаловщині”.

Конфіскація і вісім років тюрми

Якщо комусь замало фактів про “безхмарне” життя наших дідів-прадідів під час панування російсько-радянської влади над Україною, то ознайомтеся з наступними подіями біографії голови колгоспу, комуніста Василя Саковича Люша з Бухаловщини.

“Батько після війни став інвалідом другої групи і знову очолив колгосп, – веде оповідь далі Володимир Васильович. – І от настав голодний 1947 рік. Як голова колгоспу він якось упіймав селянина, який ніс в’язку гнилої соломи від скирди. Склав протокол та й поклав у шухляду (контора була тут же, на вигоні). Аж нагодилася перевірка, знайшли той папірець і приписали батькові “покривательство”, бо ходу не дав записці. “Найсправедливіший” радянський суд присудив моєму батькові, інвалідові війни, 8 років в’язниці й конфіскацію майна.

Фото з родинної колекції Володимира Люша

Мати розповідала, що саме отелилася корова, а її прийшли забирати. Жінка просила дозволити хоча б молозива дітям націдити – не дали. Конфіскували корову і навіть курей. Ганна залишилася сама з трьома дітьми. Батько відсидів 6 років: коли помер Сталін – його реабілітували. Прийшов восени 1953 року. Тобто я 6 років ріс безбатченком. І всі ці роки мати виживала з трьома дітьми: завела знову корову, свиней, та ще й у ланку на поле ходила. Закінчила у Фастові курси крою і шиття, обшивала всіх – і це нас рятувало. У мене є фото, де я стою з братом у всьому самошитому. До самої пенсії працювала в колгоспній ланці. Я теж не раз допомагав матері чистити, виривати та вантажити цукрові буряки.

Батькові ще пощастило зустріти у таборах для ув’язнених нашого сусіда – сина коваля Миколу Прокоповича Поліщука. Вони вночі тулилися один до одного, щоб не замерзнути в люті морози. Бо в’язні замерзали щоночі, всю зиму трупи лежали штабелями, аж улітку їх закопували. Батько пригадував, як ще 1948 року у тих таборах навіть не було роздільних бараків для жінок і чоловіків – усі разом гибіли. Це вже потім їх розділили. Не знаю, які стосильні жили були у моїх батьків, щоб все це витримати.

Мати у 51 рік залишилася вдовою, прожила 82 роки (померла 1989 року). А батькові випало жити лише 57 років. Деталь: у нашій хаті на покуті, скільки себе пам’ятаю, стояла єдина ікона із зображенням Ісуса Христа. Як вона убереглася, звідки з’явилася – не знаю. Завжди хотів допитатися, хто то є на старих фото – батьки не зізнавалися. Можливо родичі, які померли в голодомор.