Голос Народної артистки України Світлани Мирводи чули і в штаті Флорида, і в Непалі, і на острові Сахалін. А головне – по всіх усюдах України. Співачка належить до численної когорти питомо українських виконавців, яких тому й не побачиш на олігархічних телеканалах, що вони є носіями саме українського культурного коду.

Цьогоріч – “високосного дня” 29 лютого – з нагоди власного ювілею співачка влаштувала грандіозний живий концерт у Будинку звукозапису Національної телерадіокомпанії України. Хто там побував – досі згадує розкішну атмосферу добра, любови, взаєморозуміння, що панувала на сцені та в глядацькій залі.

“Слухаєш свій внутрішній голос, – не зрадиш свого роду”

Світлана Мирвода вміє бути всюди й робити одночасно сто справ.

Волинянка від народження (мала батьківщина – село Дубове Ковельського району), вона отримала від батька й матері потужний скарб – українську пісню. Змалечку самотужки добиралася автобусом до музичної школи, а з 16 років вже в Луцьку вдосконалювала музичну грамоту. Потім була Львівська консерваторія, де остаточно сформувалася як українка, співачка й бандуристка. У середині 80-х, одержавши консерваторський диплом, переїхала до Києва. Столиця – хоч і не одразу – але подарувала висоту й простір для творчого польоту. Тут, у серці України, Світлана зустріла й своє кохання: на весіллі своєї однокласниці познайомилася з майбутнім чоловіком Григорієм Мирводою. Створивши родинне гніздо, сім’я Мирводи подарувала світові двох чудових синів – Тимофія і Клима.

А вже перелік досягнень та нагород мисткині нині – це доволі довгий фоліант. Світлана Мирвода єдина в Україні поєднує два жанри: бандуристки й естрадної співачки. Випустила п’ять компакт-дисків, має численні записи на радіо. Володарка Гран-прі Міжнародного фестивалю “Світ музики” в Італії.

Багато років працює концертмейстеркою групи бандур в Академічному оркестрі народної та популярної музики Національного радіо.

Звісно, основи основ людини закладаються в роду

“Мій тато – Іван Іванович Оліщук – воював, дійшов до Берліна, – пригадує Світлана. – І хоча нічого нам не розповідав, оберігав, я завжди відчувала його внутрішній український дух. Плакав щоразу, коли заводив пісню “Очерет мені був за колиску, в болотах я родився і зріс, я люблю свою хату поліську, я люблю свій задуманий ліс…” Або зі сльозами на очах заводив Шевченкове “За байраком байрак”. Я була маленька й не розуміла. А тепер знаю: його душі боліло все українське. Уже на схилі літ трохи розповідав, але здебільшого переводив на жарт: “Ех, нащо воно тобі!”

Повернувшись з війни, одружився з нашою мамою – на десять років за нього молодшою Феофанією Климівною Тишко, працював у колгоспі, досконало знав польську мову. Мама, маючи чотирикласну освіту, заробляла на хліб насущний в Укоопспілці. І попри радянські заборони водила нас до церкви.

Мене привела також і до пісні. Я страшенно полюбила спів. Завдяки мудрому маминому вихованню я виявила бажання вчитися грі – спершу на піаніно. Та моя вчителька Надія Григорівна Маслечко, яка викладала гру на бандурі, якось запропонувала й мені спробувати. Досі кажу їй: “Надіє Григорівно, ви мене раз і назавжди зачарували!”

Згодом, у Луцькому музучилищі, чуйна педагогиня Тетяна Петрівна Ткач зорієнтувала мене на навчання у Львівській консерваторії. Поїхали ми до Львова, де я з камерним оркестром народних інструментів дала перший сольний концерт. Зробила фурор. Мене помітив професор Василь Явтухович Герасименко, тож без блату і хабарів вступила до консерваторії, хоча було дуже складно. Мамині колеги навіть перепитували: “А скільки ви заплатили?” На що матуся простодушно відповіла: “Сто карбованців дитині дали, бо треба ж їй було у Львові щось їсти”. Пізніше я довідалася: на той час, щоб вступити до консерваторії, треба було заплатити до 5 тисяч карбованців, що дорівнювало ціні автомобіля (часи радянського “соціалізму”).

Моє становлення – і професійне, і громадянське – найповніше відбулося саме у Львові. Досі дружу з галичанами. Саме там 1982 року подруга Віра вперше прочитала мені підпільні вірші Василя Симоненка. І вислів “Самостійна Україна” я вперше почула у Львові. Коли ж розгорнулася діяльність Народного руху України та В’ячеслава Чорновола, я тоді вже була впевнена, що все українське переможе. А коли проголосували за незалежність України – моєму щастю не було меж. Я сама собі дала слово: у межах України ніколи не розмовляти російською…

Якщо ти слухаєш свій внутрішній голос, а у мене він був від батьків – не зрадиш свого роду.

Три таланти – три місії

У Світлани Мирводи не було “стартового життєвого капіталу” як от багатих родичів чи вигідних зв’язків. Приїхавши до Києва, ледве влаштувалася працювати в музичну школу. Згодом багато уваги необхідно було приділяти вихованню та становленню синів. Так сталося, що тільки після сорока років почала займатися своєю індивідуальною творчістю.

“Перед тим були дуети, тріо, квартет інструментальної музики, – пояснює співачка. – Усе це добре, але моє творче єство прагнуло самореалізації. Наприклад, я хочу співати романс саме так, як я його відчуваю. Тож взялася за сольну кар’єру, яка поєднує дві, здавалося б непоєднувані іпостасі: бандуристка й естрадна співачка”.

Та є ще кілька талантів, які Світлана Мирвода успішно реалізує. Вона – кандидатка наук з державного управління, викладачка катедри менеджменту організацій Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”.

“Я читаю лекції, – розповідає артистка. – 2005 року вступила в університет, закінчила магістратуру, і почала розробляти свій курс “Соціально-економічні аспекти розвитку культури”.

Перші лекції мені здавалися шоком: переконувати доволі поінформовану сучасну молодь – непросто. Через кілька років студенти почали дякувати. Радію, коли можу щось корисне підказати не тільки по курсу, а й по життю. Уже п’ятнадцятий рік викладаю.

Викладацька діяльність відшліфувала моє вміння вільно вести концерти. Страшенно тішуся, коли мене запрошують як ведучу, адже навчилася тому своєю працею і досвідом”.

Ми згадали про два таланти: пісенний і викладацький. А де два – там і третій?

“Цілком можливо. На ювілейному концерті глядачі й колеги звернули увагу на мої сценічні костюми. Без зайвої скромности скажу: усі вони створені за моєї безпосередньої участи.

У дитинстві я дуже любила шити платтячка лялькам. Мама навіть дозволяла сідати за швацьку машинку.

Якось я, п’ятирічна, сидячи під столом, взяла ножиці і вирізала зі скатерки клаптик матерії розміром сантиметрів зо три на чергову одежину для ляльки. Дуже вже кортіло. Мене не сварили, але ця історія стала родинною легендою. Скатертину мама так і лишила на згадку.

У старших класах пройшла курси крою і шиття і довершила першу спідничку. У Луцьку навчилася плести шпицями. Після лекцій встигала собі сплести кофтинку ще й щось пошити. Навіть коли перебувала в декретних відпустках – майструвала собі сценічні костюми. Зараз цього не роблю, але можу перешити одежину, з немодного зробити модне.

Моя швацька машинка постійно працює. Власні концертні костюми можу уявно намалювати кравчиням і дизайнеркам, які зі мною співпрацюють. Це Тетяна Єпіфанова, Галина Дюговська, Ольга Угнівенко, Міла Вєдєнєєва.

Вважаю так: роби свою справу, якщо бачиш, що вона потрібна суспільству, нації, близьким. Це додає сил.

Подалі від хронічного бідкання. Смакування поганого не дає змоги концентруватися на хорошому, що є в нашому житті. Шукаймо красу й щастя в кожному дні. Цінуймо один одного. Попри все зараз є безліч можливостей бути щасливими.

Я вірю в Україну! І в справедливість Господнього промислу”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram