28 липня 1880 року народився видатний український політичний та громадський діяч, прозаїк, драматург і художник Володимир Винниченко. Постать, ще не до кінця оцінена в українській історіографії. Про Винниченка-політика та Винниченка-письменника ми сьогодні говоримо зі знаним істориком Станіславом Кульчицьким.

100 років Української революції: від Грушевського до Зеленського, від Винниченка до Авакова. Від главковерха Муравйова до Гіркіна. Від Донецько-Криворізької республіки, Одеської, Галицької совітських республік до “ДНР” та “ЛНР”. Дежавю?

Події сторічної давнини деякою мірою повторюються. Не в прямому сенсі, а через те, що не вирішено багато питань, пов’язаних, передусім, з поглиненням України Російською імперією а потім Радянським Союзом. Ще в 2014 році я думав, що нам буде складно жити з росіянами, з одного боку, але з іншого – може, прискориться процес роз’єднання. Суть у тому, що дуже багато росіян народилися в Україні. І нам треба якось жити з цими росіянами, нам треба якось довести, що Україна – це і їхня Батьківщина. Се складно.

Виявилося, що спочатку, в 2014-2015 роках, було згуртування. Потім почався вже якийсь відрив. Це мені було ясно від самого початку, я ретельно слідкую за Інститутом соціології, який щороку видає моніторинг. І в них є одне з ключових питань: ким ви себе вважаєте – громадянином України, мешканцем території, представником своєї нації, космополітом тощо. Впродовж понад двох десятиліть приблизно 50% відповідали, що вважають себе громадянами України. Уявімо собі, якби таке питання задали англійцю. Всі би відповіли одноголосно – громадянин Великої Британії. Так само Франція, Італія. А у нас – 50%.

Читайте також: Тарас Чорновіл: У нас шалена схильність котитися до Росії

І якщо подивитися, яка мова в побуті, то приблизно та ж сама цифра – одні розмовляють українською, інші – російською. Якщо подивитися на всі ці речі з територіальної точки зору, по регіонах, то більш-менш картина така. Є центр і захід, є південь і схід. І дуже різкі відмінності за мовою і за відповіддю на це основне питання. Це відбилося й на виборах президентів. Найяскравіше – під час Помаранчевої революції, де південь і схід голосували за Януковича, а центр і захід – за Ющенка. А потім це повторилося й під час виборів Порошенка. І от коли настали нові вибори вже, коли обрали Зеленського, то він, будучи абсолютно незаангажованим у політиці, міряючи на себе образ Голобородька, він взяв всі регіони і здобув оці сакраментальні 73%. Правда, зараз ідуть такі процеси, що відколюється від нього підтримка.

Станіслав Кульчицький: Винниченко не захотів стати “штемпелем” у радянської влади. Фото: Український інтерес/Діана Царук

Тобто все це йде в процесі. Процес пішов, як казав колись Горбачов, але куди цей процес заведе, ніхто не знає. От, якщо брати від Грушевського та до Зеленського, то Україна була надто “перетравлена” імперською владою впродовж періоду, який, власне, тривав із 1654 року. І він не припинився навіть і зараз, тому що зараз у парламенті є депутати, угруповання, які цілком відверто закликають об’єднуватися з Росією. Ситуація не дуже приємна, зрозуміло. Але треба сподіватися, що прагнення до Росії, а не до Європи, буде слабшим. І зараз воно слабшає. І далі буде слабшати, тому що РФ перебуває на маргінесі всіх всесвітньо-історичних процесів, вона не може бути сучасною державою. Там нема перспектив.

Події 1917-1919 років Володимир Винниченко назвав відродженням нації. 100 років відродження? Нація відродилася?

Власне кажучи, українська нація з народності народилася в ХІХ столітті, до всіх пертурбацій, пов’язаних з Першою світовою війною. А тоді Україну перетинав державний кордон. Була Російська імперія і Австро-Угорщина. Україна була розділена між ними. Але зв’язки між людьми, письменниками, митцями були тоді цілком нормальними. І нація вже тоді народжувалася.

Читайте також: Тарас Чухліб: Як політична нація ми утворилися за часів Хмельницького, випередивши всі народи Європи

Якщо говорити не про націю, а про етнос, то ми маємо приклад Закарпатської України, яка майже тисячу років перебувала в тіні Угорської держави, але ці русини збереглися, зберегли свою мову, релігію, зберегли своє відчуття, що вони не такі, як угорці. Тобто є щось таке, що пов’язує українців. Хоча ми українцями стали називатися лише в ХІХ столітті. Бо наша первинна самоназва – руси – у нас вкрадена. Нація формувалася, але вона повинна формуватися далі й далі. Але весь час її розвиток гальмували. Тому що це небезпечно – якщо є нація, то вона може утвердитися. А що значить утвердження нації для імперії? Це – сепаратизм, з точки зору імперії, звісно. І саме тому імперії ратують за патріотизм, а не за націоналізм. А для українців патріотизм і націоналізм – це однопорядкові явища.

Війна з Росією. Сказано – історія повторюється двічі: перший раз як трагедія, другий – як фарс. Гегель правий?

Історія повторюється багато разів. Тому що завжди є якісь залишки, які тягнуть у минуле, і завжди є щось таке, що тягне в майбутнє. У чому різниця в ставленні Росії до України? Якщо брати період царської імперії, то вона утверджувалася завдяки Україні. Вона заперечувала існування України, були лише губернії.

Власне, для того, щоб позначити на мапі географічні кордони України, Винниченку довелося навесні 1917 року їхати в Петроград і доводити, що ці дев’ять губерній – це ті губернії, де більшість складають українці, дайте нам автономію в межах цих дев’яти губерній. Йому відповідали, що можемо дати автономію лише в масштабах п’яти губерній – тобто з тим, що приніс імперії Богдан Хмельницький. За нього захід України перебував у межах інших держав, не були колонізовані ні росіянами, ні українцями степи Причорномор’я, Приазов’я і Прикаспію. Потім українці його колонізували, росіяни теж це робили, але східніше, у частині, яка прилягала до Каспійського моря. А ми, українці, – це Кубань, Херсонщина, Одещина, південь Бесарабії.

Тому й виникла проблема – чи визначати межі України за історичним принципом чи за етнографічним. В ХХ столітті головним був етнографічний принцип. Така ситуація склалася на момент, коли українців взагалі не визнавали. Малороси й все. А що таке малороси? Це – частина єдиного російського племені. “Ви – наші. Не інородці, не казахи чи татари, ви наші і за релігією, і за мовою, тільки мова у вас трошки зіпсована поляками”. Імперія притягувала до себе українців. І українська еліта працювала на імперію. Починаючи з Феофана Прокоповича.

Читайте також: Ірина Преловська: Було б простіше, якби Москва сказала “Ви нам не потрібні”, але це поки неможливо

І раптом трапилася революція, 1917 рік. І ті українці, які з ХІХ століття відроджували саме визначення України, самосвідомість українців, вони вслід за Грушевським проголосили себе саме українцями, які повинні жити окремо від росіян, тобто мати свою державу. Чому Грушевський? Бо він був істориком, який перший сказав – Україна-Русь із центром у Києві і є та сама Русь, а назву у нас відняли. І територію. У нас відняли і народ. Якщо там росіяни забрали нашу назву, то ми – українці. Історична назва Україна фігурує з ХІІ століття в літописах. І ми перетворюємо цю назву на етнотопонім. І це вийшло. Хоча навіть на початку ХХ століття не всі українці називали себе українцями.

Далі – ленінський період. Кілька років Україна формально була незалежною, хоча контролювали її з Москви. Але формально вона такою була до, власне кажучи, утворення Радянського Союзу. А Сталін, щоб здобути зайвий голос в ООН, погодився на утворення міністерства закордонних справ УРСР. Україна, будучи цілком залежною від Кремля, мала свої кордони, прапор, міністерства, інші атрибути державності. Це була наша радянська історія.

Раптом все це рухнуло в 1991 році. Відбулася, за словами Путіна, геополітична катастрофа. Він прагне зібрати назад всю цю радянську спадщину та насамперед поглинути Україну. Його ідеологія повернулася до імперської. Він каже “один народ”, “Україна – це наша земля”. От, власне кажучи, що змінилося тепер при агресивній політиці Кремля. І не треба забувати, що РФ – ракетно-ядерна держава.

Отже, не можна казати, що відродження нації у нас іде без будь-яких пригод. Ні. Поки існує Росія й поки існує імперський склад розуму у переважної більшості росіян, нам завжди загрожує небезпека.

Сто років тому протистояння України та Росії закінчилося ліквідацією Російської імперії. Натомість українська колаборація з совітською Росією стала основою для утворення СРСР. Вихід України зі складу СРСР остаточно припинив існування й цього проєкту. Схоже, нинішнє протистояння Росії та України може закінчитися ліквідацією проєкту Російська Федерація. Росія без України приречена спочити у бозі?

Ні, я не згоден. Річ у тім, що Росія разом із Україною стає імперією. А Росія без України імперією не є. Оце головне. Її сукупний національний продукт дорівнює продукту Каліфорнії. А її технічний стан абсолютно не такий, як у Радянського Союзу. Я не кажу про територію, річ не в території. Усі озброєння Росії – це здебільшого радянські розробки. Вона розкрадає свій власний потенціал. Абсолютно занепала охорона здоров’я, культура. Процвітає тільки пропаганда, на неї йдуть колосальні кошти. Такі ж кошти йдуть на озброєння.

Наближається річниця – 140 років від дня народження Володимира Винниченка. В українському суспільстві сформувалося стале переконання, що Винниченко – хороший письменник, але поганий політик. Яка ваша оцінка постаті Володимира Кириловича?

Якщо людина – глава держави, то це вже рівень. І Винниченко якраз на цьому рівні й існує. Це й Грушевський, Петлюра, Скоропадський, Раковський. УНР Центральної Ради – це Грушевський. УНР Директорії – це Винниченко, а потім – Петлюра. Гетьманат – Скоропадський. І Раковський – це вже Радянська Україна. Він очолював український радянський уряд, так само як Ленін у Москві, він був першою особою в Україні.

Можна сказати, що Грушевський у нас “на коні”, так би мовити. Є пам’ятник, його твори – це класичні твори. Слава Богу вже й по Петлюрі є якийсь прогрес – у Києві, біля будинку Центральної Ради, з одного боку пам’ятник Грушевському, а з іншого – виділене місце, де має бути пам’ятник Петлюрі. Його ще нема, на жаль, бо дуже багато людей досі відторгають Петлюру. Абсолютно немотивовано, але це фобії, виховані певними колами, певними режимами. Насправді слово “петлюрівець” так само почесне, як і слово “бандерівець”, “мазепинець”. Наприклад, вулиця Комінтерну в Києві, яка веде до залізничного вокзалу, тепер вулиця Петлюри.

Якщо взяти Скоропадського, то, ясна річ, що він хотів зробити щось для України. Але лише тому, що Україну він пов’язував зі своїм ім’ям. Його предки були гетьманами. І хоч він був сановником при дворі Миколи ІІ, абсолютно російськомислячою людиною, потрапивши в певних історичних обставинах на високу посаду, він робив усе, що вмів, щоб на ній утвердитися. Але коли справи стали гірші, не було вже підтримки німців, він випустив свою так звану “федераційну грамоту”, якою оголошував, що майбутнє України пов’язане з Росією. І все, зник той патріотизм, який у нього був, так би мовити, “посадовий”.

Станіслав Кульчицький: Винниченко не захотів стати “штемпелем” у радянської влади. Фото: Український інтерес/Діана Царук

А що сказати про Винниченка? Він навіть вважав себе комуністом. Але у своєму щоденнику одного разу він записав: “Сонце Парижа – це явище майже унікальне. Все рівно, що комунізм в Росії”. Але, уже будучи в еміграції, коли він побував в радянських Росії та Україні, він зрозумів, що таке насправді комунізм. Він (та й не лише він) того раніше не розумів. Назовні все було красиво: робітничо-селянська влада. Але як там могла бути робітничо-селянська влада, коли керувала вузька групка більшовиків? Жителі Росії після повалення царя стали вже не підданими, а громадянами, вони стали суверенами влади. А після приходу до влади більшовиків, вони той суверенітет втратили, владу собі забрали більшовики. Нібито влада у народу, у суверена, а насправді? Радянський народ не був, сувереном була партія, насправді – її верхівка.

Й ось Винниченко, коли бачить декрети Раднаркому, дивоглядні декрети, думав, що це і є радянська влада. А коли він приїхав в 20-му році, то побачив, що це насправді є радянська влада. І тому він відмовився від тих постів, які йому пропонувалися. Його хотіли зробити заступником голови Раднаркому України та наркомом іноземних справ. Він зрозумів, що він буде “штемпелем”, у своєму щоденнику він використав саме це слово. Тобто його іменем, дуже популярним тоді, будуть штемпелювати різноманітні заходи радянської влади.

А це був непростий час. Складний для радянської влади. Кронштадтське повстання, Махно, селянські повстання тощо. За цих умов Винниченка хотіли використати, використати його популярність. Він поїхав назад і доклав багато зусиль, щоби пояснити всім людям, що таке комунізм у країні Рад. Бо він побачив, що це таке. І його віра в комунізм переродилась у нього в так званий конкордизм. Він, як утопічні комуністи минувшини, малював ідеальні картини життя без експлуатації, приватної власності, мріяв про те суспільство, яке може бути створено. Комунізм Винниченка абсолютно не схожий на комунізм тих соціал-демократів, які пішли за Леніним. Винниченка не можна оголосити націонал-комуністом. Він не служив радянському ладу. Він не був на території Радянської України після того, як в 1920 році тут побував і подивився своїми очима на той політичний лад, який тут влаштували більшовики. І він завжди любив Україну та бажав їй щастя і добра.

От чому, наприклад, не було в Україні громадянської війни? Тут була громадянська війна Росії. Але між українцями громадянської війни не було. Навіть битва під Мотовилівкою, коли зустрілися сердюки Скоропадського й армія Петлюри – сердюки не хотіли воювати, зазнали поразки, а наступного дня всіма своїми підрозділами влилися в армію УНР. Це єдиний випадок громадянської війни воєнізованих структур всередині України. Але це не означає, що не було рубежу між людьми різних класів.

Й от з Винниченком це надзвичайно важливо розуміти. Його названий батько Євген Чикаленко, він спонсорував Винниченка з юності, любив його. І Винниченко любив його, батьком називав. Так от, Чикаленко був поміщиком, і він любив український народ “до глибини своєї кишені”, як сам казав. Він усі свої прибутки використовував на громадську справу. Але Винниченко знав, що на початку ХІХ століття три сім’ї кріпаків були обміняні на собак. І серед них – сім’я Винниченків. Винниченко дуже добре відчував, що його дідів обміняли на собаку. І його ненависть до поміщиків була безмежною. Так само, як ненависть десятків мільйонів людей. Яку й використали у свої цілях більшовики, зрештою. І от в цій ситуації Винниченко працював і зазнав поразки.

Почитати Вікіпедію, то Винниченко виходить головним винуватцем невдачі українських визвольних змагань початку минулого століття, на тлі героїв-державників – Міхновського, Петлюри, Скоропадського. Враження, що “головного міліціонера” просто призначили бути цапом відбувайлом? Що скажете?

Ну, треба ж когось звинувачувати. Ну кого – Петлюру? Він боровся до кінця. Що означає кінець? Це означає – ми зовсім недавно святкували цю дату, до речі, – союз Петлюри і Пілсудського. А завдяки чому був цей союз? Завдяки тому, що Петлюра віддав захід України, Галичину, Пілсудському. Це було негарно, бо за рік до того, у січні 1919 року, урочисто відзначали Злуку ЗУНР та УНР, Соборність України. І Петлюра чому це зробив, чи можна його засуджувати? Думаю, що ні. Він хотів продовжувати боротьбу з більшовиками. І разом з польською армією увійшов в Україну.

Тут теж треба розуміти – Пілсудський не хотів завоювати Радянську Росію. Він побачив, що після того, як білогвардійці були подолані, Ленін починає збирати найбоєздатніші частини на західному кордоні, між Польщею та Радянською Росією. Який, до того ж, не був ще визначений. І, прагнучи попередити той удар, який планувався більшовиками, він вирішив вдарити першим. І зробив це разом із Петлюрою.

Повертаючись до Винниченка. Його доля надзвичайно трагічна. Але треба розуміти, що він дожив до 70 років. Завдяки своїй принциповості, завдяки тому, що він не став “штемпелем”, не став одним із лідерів Радянської України, як, наприклад, Скрипник, чи інші націонал-комуністи. Він надавав перевагу фізичній праці на купленій коштом двох тридцятитомників, виданих в СРСР, земельній ділянці на березі Середземного моря, біля Канн. Це, до речі, Скрипник дозволив йому перерахувати гонорар. Він на цій ділянці вирощував овочі й жив з того. Йому доводилося дуже важко. І це – глава держави. Про якого всі забули, ніхто його не знав. Так само, як Махно.

Винниченко був письменником. Це основна його професія. І ми бачимо, що він був недооцінений. У нього не існує досі повного зібрання творів. 21 том був виданий наприкінці 20-х років минулого століття в Радянській Україні, а потім – 23 томи. Третє видання в 12 томах закінчилося на третьому томі, коли Винниченко звернувся до Сталіна з дуже таким нахабним листом. Сталін зрозумів, що це його особистий ворог. І він розпорядився не знищити Винниченка, а просто – забути. Покарати його забуттям. І його покарали цим забуттям в радянській країні.

А на Заході він був ворогом Скоропадського, у якого була дуже добра інфраструктура серед імміграції. Винниченко був ворогом Петлюри, там теж була структура петлюрівців на Заході. І, власне, не було у нього нікого, від кого він міг би одержати якусь матеріальну допомогу, чи просто визнання, чи кошти на якусь газету. Він був паралізований на Заході й абсолютно позбавлений відомості на Сході. Це тривало майже до кінця. І раптом, десь після Другої світової війни вже, виявилося, що у Франції живе людина, яка очолювала державу. Українську Народну Республіку. І ніхто про неї не знає. І крім того, це письменник, непоганий письменник.

І лише в останні роки Винниченко почав розуміти, хто він і що він. До речі, його оповідання свого часу конкурували з Купріним, Чеховим, Коцюбинським. Він був письменником високої проби. Його роль у житті нашого суспільства необхідно переоцінити. Він закликав відмежуватися від росіян, російського народу. Зараз для нас це дуже важливо. Винниченко в цьому розумінні надзвичайно актуальний. І як письменник, і як політик.

Володимир Винниченко – це усі чотири Універсали Центральної Ради, це проголошення самостійності Української Народної Республіки, це Акт Злуки УНР та ЗУНР, це Конституція УНР. До постання УНР імперія заперечувала сам факт існування українців, української нації. На вашу думку без УНР була би УРСР?

Я можу відповісти абсолютно чітко, тому що десятки років я займаюся історією України ХІХ-ХХ століть. Без УНР ніякої б України не було. Більшовики тричі йшли в Україну. Взимку 1917-1918 років, взимку 1918-1919-х, втретє – наздоганяючи вже Денікіна, “звільняли” так би мовити, уже Україну від денікінців. Наприкінці 1920 року тут зосередився вже мільйон 200 тисяч їхнього війська при абсолютній безборонності українців, які прагнули зробити Україну самостійною по-справжньому, бо більшовики ж нібито намагалися теж зробити її самостійною. Вони навіть уклали договір з УРСР про те, що ось є дві абсолютно незалежні держави, які укладають між собою угоду, в якій визнають самостійність і незалежність одна одної. Але насправді це був фейк, так само як була фейком націоналізація, загальнонародна власність.

Коли більшовики вперше йшли в Україну, вони думали, що можна просто злити Україну з Росією. Цілком щиро. І Ленін так думав. Але потім, коли вони побачили оцей національно-визвольний рух українців, вони використали всі можливості ленінської держави-комуни, щоб з одного боку, затиснути Україну як комаху в бурштині по партійній лінії, а з іншого – надати їй можливості вільного просування: свої наркомати, державні кордони тощо. Що багатьом просто деформувало уявлення. Той же Грушевський, він же приїхав назад з еміграції. Десятки, сотні, тисячі людей повірили. Вони сюди із задоволенням їхали, отримували роботу. І всіх їх в 30-х роках уже знищили. Практично всіх, хто прибув з-за кордону.

1 січня 1919 року Директорією на чолі з Володимиром Винниченком був ухвалений Закон про державну мову в Українській Народній Республіці, яким українська вперше була проголошена державною. Зараз, через 101 рік, в КСУ маємо чергову колотнечу за мову. Винен знову Винниченко?

Розумієте, у нас же є національні меншини, треба кожній дати все те, що їй “положено”, а їй же “положено” все – і мова в межах свого середовища, хоч яке б воно не було невелике. А хто страждає? Страждає держава. А чому держава страждає? Бо її нема. У нас держава руйнується. Починаючи з тих протестних виборів президента України, які пішли вслід за завершенням каденції Порошенка. Я його абсолютно не хочу захищати, він багато помилок робив, крім всього іншого – він олігарх. А олігархи – це нещастя для України. А з іншого боку – без олігархів не було б української держави. І таке треба сказати. І те, що олігархи з’явилися, вони з’явилися внаслідок такого економічного стану, який і в Україні, і в Росії однаковий. Олігархів не знайшлося десь там в Естонії чи Латвії, але в Росії та в Україні вони знайшлися. В РФ вони були придушені іншою структурою – КДБ. В Україні КДБ не було, в розумінні – українського КДБ. Навіть наше сучасне СБУ – це значною мірою російське КДБ.

І тому ситуація така, яка іншою бути не може. Одне покоління вже пройшло. Я думаю, ще одне покоління повинне пройти, щоб Україна вже була остаточно прив’язана до тих країн на заході Європи, які не були позначені вірусом комунізму. Тому що комунізм, на відміну від нацизму чи фашизму, – це набагато небезпечніша річ, це не поверхова політична структура, це та структура, яка проникає в тіло народу і в тіло кожної особи. Вона знищує відповідальність особи за своє існування, дає їй відчуття захищеності державою. От цей державний патерналізм нищить незалежну людину. І це друге покоління ще надто перенасичене “совковістю”. Це лише третє покоління, яке вже цілком самостійне, яке знає англійську, яке знає високі технології, яке може дати собі раду. Це вже європейські чи американізовані люди, які рано чи пізно візьмуть владу у свої руки.

19 листопада 1989 року в Києві десятки тисяч людей провели в останню путь загиблих у радянських тюрмах українських діячів Василя Стуса, Юрія Литвина й Олексу Тихого. Після того перепоховання більше жоден український герой не повертався до рідної землі. Могили сотень і тисяч видатних українців досі розпорошені по світу. Зокрема, Винниченко похований у Франції. Чи не прийшов час повернути їхній прах на Батьківщину – на вільну Україну? Чи Україну ще зарано називати вільною?

Ну, ще два-три роки тому вулиця Комінтерна в Києві прямувала до залізничного вокзалу. Коли вулиці Леніна були буквально в кожному селі. Я пам’ятаю початок 90-х. Тоді були такі думки – створити пантеон. Як, наприклад, у Франції. Але досі нічого нема. Але, наприклад, є музей Голодомору. Але друга черга його все ще не збудована. Ну все дуже повільно у нас робиться. Ясна річ, що повинен бути такий пантеон. Там повинні бути всі ці люди, які є борцями за Україну. Як правило, вони поховані у Франції. Я думаю, у нас є перспективи. Чим далі ми будемо жити, тим яскравішою буде роль Винниченка, вона буде осмислюватися нами. Бо це дійсно дуже непересічна людина.

Що таке український інтерес?

Розумієте, я дуже поважаю євреїв. Якби українці були такими! До речі, більшість євреїв в Ізраїлі з’явилися з України. Чому я все це почав говорити? Бо кожного єврея, який в якійсь країні щось зробив на користь людства, вони його зафіксували, опублікували й розповідають про нього і в школах, і пишуть книжки про нього. І всі знають, що ось євреї зробили те, те й оте. Значний вклад в загальносвітову цивілізацію.

Чи можемо ми щось казати про українців таке? Ні. Нічого нема. Немає такого патріотизму у наших людей. Ми можемо казати про ту ж саму Роксолану, але ж це жінка, яка потрапила в рабство. Інша річ, що в неї там склалися такі обставини, що вона взяла в рабство свого чоловіка. Чи там Валевська, яка стала улюбленицею Наполеона. Французи пишаються Наполеоном, а поляки – Валевською. Але це неспівмірно.

Нам треба пишатися українцями, які зробили дуже багато. Але ми мало знаємо про них. А ще на додаток до цього я хочу сказати, що, як правило, ці українці – з Росії. На Заході ж ніхто не знав України, тому що її не було й на мапі позначено. Ну, Сікорський, наприклад. “Росіянин” Сікорський, Малевич. І так далі. Треба нам звільнятися з-під тіні Росії. І кожного українця піднімати на щит.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram