Розвинутий кінематограф заявляє про економічну спроможність країни

Людмила Новікова – кандидат мистецтвознавства. Працівник Інституту мистецтвознавства, фольклориистики та етнолооії імені М. Т. Рильського НАН Украї́ни. Викладач університету І.К.Карпенка-Карого. Член Українського Оскарівського Комітету. Член комітету Національної премії кінокритиків розповіла “Українському інтересу” яким був та став кінематограф в Україні? Чим відрізняється фестивальне кіно від комерційного та які стрічки представляють Україну за кордоном.

Заглиблюючись в історію, яким було кіно в Україні з моменту отримання державою Незалежності?

Спочатку була ейфорична ситуація, оскільки в кіновиробництво пішли приватні гроші. Почали виробляти величезну кількість фільмів в першій половині 90-х років. Всі сподівались, що з отриманням Незалежності, українське кіно розкаже все, що воно хотіло, але не дозволяла радянська цензура. Сподівались, що нарешті настане повна творча свобода. Але швидко зрозуміли, що ця свобода, раніше обмежувалась цензурою, а тепер почала обмежуватись фінансовими питаннями. І не всі відзняті фільми потрапляли до кінопрокату. Стрічки невідомо куди зникали. Можливо зберігали в сейфах приватних, або під ліжками. Власне, останні десять років, різні кінофестивалі показують програми під назвою “Невідоме кіно 90-х”. Сьогодні починається реанімація такого шару фільмів, які мало хто бачив. Я особисто бачила, через те, що я на той час працювала в Міністерстві культури в департаменті кінематографії у відділі інформації. Відповідно, дивилась усе, тому що мусила займатися промоцією. А от для широкого українського загалу, ці фільми не відомі.

Зараз Національний центр Олександра Довженка щосереди влаштовує покази фільмів 90-х. Почали з короткого метру, і цікаво те, що зал був повним. І несподівано для організаторів, успіхом скористався фільм Вадима Кастеллі “Посилка для Маргарет Тетчер”. Це його єдина короткометражна картина, яка була сприйнята, свого часу, доволі спокійно, без особливого розголосу. Так ось на цьому показі стрічку сприйняли, як шедевр постмодерного зразка українського кінематографу, якого на сьогодні фактично не існує. Але всім митцям тієї доби, було підрізано крила тим, що на середину 90-х фінансування зменшили до такої міри, що виходило дві повнометражних стрічки на рік. Саме в ці роки розпочалась нова хвиля українського кіно, яка поступово згасла, через неможливість реалізувати проекти в кіновиробництві. Старше покоління кінорежисерів, так само мало сподівання. Наприклад, Віктор Гресь, який на той час очолював об’єднання “Дебют”, і досі мріє зняти фільм “Тарас Бульба”.

Чим відрізняється фестивальне кіно від комерційного, що йде на великих екранах?

Традиційно, вважається, що фестивальне кіно – більш-менш елемент арт-хаузного кіно, авторського, яке доволі складне за своєю формою. Розробляє кінематографічні форми, кіномову, словом, рухає кіномистецтво вперед у його розвитку. Але, для широкого глядача, таке кіно, вважається доволі складним і тому його погано сприймають (важко). Проте, практика показує, що світові кінофестивалі рухаються до зрощення двох напрямів: авторське кіно і мейнстрімове, тому що кінофестивалі поступово еволюціонували до комерційних проектів. Фактично, багато кінофестивалів заробляють на продажі квитків. І розглядається власниками фільмів, як альтернативний прокат, через що фестивалі зараз мусять платити чималі кошти за дозвіл показувати ті фільми, які є в програмі. Відповідно, якщо треба повертати кошти, то фестиваль також думає про глядацьке кіно, яке поверне ці кошти. Винятком є Канни, Венеція, Берлін, але вони виховали глядача, який сприймає і артхаузне кіно і мейнстрімове. Якщо фестиваль орієнтується лише на фестивальне кіно, то в нього автоматично виникають проблеми з бюджетом. Не можливо на сьогоднішній день знайти таких спонсорів, які б охоче виклали кошти без жодної можливості їх повернути лише за те, що їх згадали в каталозі, на афіші і в інтерв’ю.  Через це, фестивалі змушені віддавати певну частину свого часу комерційному кіно, що розраховане на широкого глядача.

Які фестивалі зараз є в Україні?

В Україні до п’яти кінофестивалів, які будуть на рівні зі світовими. Це “Молодість”, “Одеський кінофестиваль”, “Docudays”, “КРОК”. Маленьких фестивалів в Україні дедалі більше, практично кожне місто намагається організувати покази. Деякі більш успішні, деякі менш. Світова практика така, що великі фестивалі проводять в маленьких містах. Наприклад Каннський фестиваль. Був простий курорт, не дуже розвинений, без якоїсь інфраструктури. І, власне, фестиваль цей розмістили, щоб розвивати цю курортну зону. Палац Каннського кінофестивалю працює не тільки на кіно, там щомісяця відбуваються якісь літературні події, музичні, тощо. Або, наприклад, Берлінський фестиваль. Він проводився в Західному Берліні (коли був розподіл на Західний і Східний). А коли Німеччина об’єдналася, перенесли фестиваль у Східний Берлін на Потсдамер плац і це було свідомо. Таким чином хотіли розвивати інфраструктуру Східного Берліну. У нас, в Україні, зовсім інший підхід. Тут проводять великі фестивалі в великих містах.

Що таке фестиваль категорії А?

Міжнародна Федерація кінопродюсерів, реєструє всі фестивалі, які погоджуються виконувати певні умови і стають членами ФІАП. Це означає, що більшість кінопродюсерів і дистриб’юторів значно охоче дають свої фільми на фестивалі зареєстровані ФІАПом, знаючи, що там захищені їх права і усі потрібні умови будуть виконані. В рамках цієї реєстрації є окремий ранг групи А, яка вимагає щоб в офіційному конкурсі фестивалю, всі до єдиного фільми показувались першим екраном, тобто це була б світова прем’єра. А це складна умова, тому що фестивалів у світі багато, а якісних фільмів, які можна “прокатати” в першому показі на світовій прем’єрі, не так багато. Через те іде страшна конкуренція між фестивалями. На сьогоднішній день, їх зареєстровано порядком 18.

В Україні на сьогоднішній день немає жодного фестивалю групи А. Хоча Одеський кінофестиваль анонсував, що він увійде до групи А, але, я думаю, що здоровий глузд мав би зупинити такі амбіції, на сьогодні. Щоб бути в цій групі і отримувати якісні картини, потрібно заохотити власників цього кіно наявністю серйозного кіноринку, якого в Україні не може бути за визначенням, тому що власний кіноринок України іще доволі слабкий. Він в стані розвитку і не є таким потужним, щоб залучити сюди всю світову інфраструктуру кіноринку.

Скільки ще потрібно часу, щоб кіноринок в Україні був на пристойному рівні?

Враховуючи, що Україна входить в кіноринок, коли там вже практично розподілено всі позиції і потрібно знайти собі територію, яка ще не повністю зайнята конкурентними кінематографіями – швидко це не станеться. Залежить це від того, як буде розвиватись кіноіндустрія в Україні. Цього року на екрани виходить біля 50 повнометражних ігрових фільмів. Це більше, ніж за радянської доби. Для того, щоб кіноринок в Україні сформувався, потрібно щоб кожного року, хоча б 30 фільмів вироблялося. Тоді і буде поступово формуватися якість кіно.

Що таке якісний фільм?

Можна по різному оцінювати фільм. Кожна стрічка являється в конкретному історичному якомусь контексті. Наприклад фільм “Кіборги” в тому культурно-історичному контексті, в якому він знятий, можна 100% вважати якісним фільмом. Він відповідає завданням часу, на горизонт очікувань українського глядача. Тому стрічка і зібрала таку велику аудиторію. Глядач потребував побачити в якомусь художньому сенсі ті складні і важливі речі, які відбуваються в житті. Взагалі, усі жанри перебувають в певному бродінні на рівних. Традиційно в Україні завжди була сильною неігрова складова кіно (документалістика).

Від коли українське кіно почало відроджуватись?

Українське кіно в процесі відродження. За два-три роки мало що може змінитись. Парадоксально, але процес цей почався за часів Януковича. Його молодший син захоплювався кіно і він випросив, щоб кіномистецтво почали фінансувати на державному рівні. Більшість проектів, які потім заробили серйозну репутацію українському кіно, були започатковані за часи його правління. Тому що експерти, які сиділи в експертній раді (я там тоді працювала), думали про те, що це українське кіно, яке має бути якісним. І ці фільми, були критично налаштовані до тієї ситуації, в якій перебувала Україна. Наприклад стрічка Мирослава Слабошпицького “Плем’я”. Він був знятий за часи правління Януковича. І це абсолютна критика його режиму. Розповів він її в метафоричній формі, але образ українського народу, як племені – як би передмова до Майдану.

Що за історія склалась, коли мали висувати фільм “Плем’я” на премію Оскар? Він же так і не представив Україну.

Тоді було висунуто дві конкурентні картини: “Поводир” Леся Саніна і “Плем’я”. Проблема виникала ще на етапі обговорення комітету. Питання – який фільм висувати остаточно на Оскар? “Поводир” успішно пройшов у прокаті. І через це продюсери вважали, що цей фільм отримає Оскар. Але вже тоді було зрозуміло, що це неоднозначно. Вибір українського глядача і вибір американських кіноакадеміків – це різні речі. Тому що різний менталітет, життєвий досвід. І ця проблема стосується не тільки цього випадку, а взагалі тих фільмів, які презентує Україна на світовому просторі. Є так звана внутрішня презентація, це коли фільм орієнтований на національного глядача, який живе в контексті певної культури, певних образів, жартів. Коли це все прочитується в рамках цього соціуму. Але щойно такий продукт виноситься на інший простір та соціум, то там народ практично такого не сприймає. Тому що там зовсім інший контекст. І люди можуть не зрозуміти жартів, які розуміє українське суспільство, вони можуть байдуже дивиться цей фільм, тому що не розуміють його.

Але існують універсальні образи, які прочитуються незалежно від того, в якому контексті створений фільм. Вміння вкласти і розкрити універсальні смисли – це талант і він у Слабошпицького є. Хоча, він доволі похмурого забарвлення знаходить ці образи, але вони є. І він зміг винести універсалії з українського соціуму на міжнародні так, щоб вони там спрацювали. Зрештою, ті, хто лаяв “Плем’я”, тому що вважали, що він очорнює українську дійсність і український народ, сприймали однобоко цю ситуацію. Фактично Слабошпицький через зображення певного українського соціуму, показав проблеми, які є в кожній країні. Кожен глядач, переглядаючи цей фільм розуміє, що і в них є таке “плем’я”, він впізнавав поведінкові моделі цього фільму. І саме через це, стрічка пройшла через велику кількість фестивалів і отримав чималу купу призів. І міг би потрапити у shortlist кінопремії Оскар. Але міркування національної ваги “Поводиря” переважили, і висунули цей фільм, який в апріорі не мав шансів на перемогу, на жаль. Саме через вузьконаціональні образи, що закладені у стрічці. Вся ця історія, яка зворушує українського глядача, загибеллю кобзарів, абсолютно ніяк не промовляє до західного глядача. Цього року так само була альтернатива, показати американцям фільм “Кіборги” чи “Донбас” Сергія Лозниці. І це знову той самий варіант, коли фільм Сейтоблаєва – національний продукт. А “Донбас” розрахований на сприйняття світовим глядачем.

Коли Україна почала відправляти українські стрічки на Оскар?

Це почалося з фільму “Аврора” Оксани Байрак, 2006 рік – це перша спроба. Хоча американський Оскарівський комітет надсилав запрошення на участь у відборі, щойно Україна отримала Незалежність. Ці документи надходили до спілки кінематографістів, де тоді мало хто читав англійською мовою. А коли зрозуміли, що їм пропонують, як до них направляти фільм, роки минали, а потім просто не було чого відправляти.

Як українське кіно продається за кордон?

Про продаж українського кіно можна говорити, судячи з декількох останніх років, тому що раніше це було більш винятком, ніж правилом. Зараз українські кіномитці та кінокомпанії почали регулярно брати участь в провідних кінофестивалях та кіноринках. Більше познайомились з правилами гри, як рекламу робити, як представити фільм. Кожен глядач хоче дивитись кіно про себе, тому на все свій час.

Яка зараз в Україні кіношкола?

Так однозначно не можливо сказати. Я можу висловити свою думку, ґрунтуючись на своєму досвіді. Безперечно, школа є, вона дієва, викладають провідні митці. Це те, чого не було у 80-і, коли звертались до Романа Балаяна, з проханням викладати, він відмовляв, тому що йому “кіно треба було знімати”. А в грузинській кіношколі викладали провідні грузинські митці. І тоді саме ця школа була найпотужнішою на весь Радянський Союз. Важливо, коли основні творчі сили викладають, передають свій досвід, знання. Проблема нашого формату кіноосвіти в тому, що немає серйозної технічної бази  і літератури (підручників).

Що таке копродукція?

Це можливість зібрати кошти для фільму не з однієї країни, а з декількох. Більшість європейських країн, цим користується. Оптимально, коли декілька країн беруть участь у створенні фільму, який буде промовляти до всіх країн-учасниць важливі речі. А ще обов’язково мають бути задіяні кіномитці з цих країн. Копродукція дає більші можливості у розповсюдженні фільмів за кордоном. Якщо це фестивальна країна, то вони подбають, щоб цей проект потрапив на фестиваль. Такий собі спосіб поширити позитивний імідж країни, як економічно потужного партнера, тому що країна, яка може розвивати кінематографію, заявляє про свою економічну спроможність. І те, що Україна дедалі більше виходить на копродукцію – це гарна ознака.

Що таке український інтерес?

Український інтерес, як і індійський, чи французький чи будь-який в тому, щоб людина в своїй країні жила добре, щоб країна розвивалась, щоб була безпека і щоб було майбутнє. А це все має відображатися в кіно, яке цей інтерес, в художніх образах, представить Україну світовому глядачу.

Розмову вела Радана Бігун. “Український інтерес”