У нашому суспільстві побутує думка: щоб стати відомим кіноактором необхідно мати гроші або гарні знайомства. Звісно що диму без вогню не буває і, на жаль, систему “кум-брат-сват” ще ніхто не скасував. Проте мало хто озвучує публічно, що будь-яке досягнення у житті – це результат великої працьовитості та наполегливості. Бо якраз найчастіше саме ті, хто торує свій шлях самостійно досягає небачених вершин.

Роман Вискребенцев – один із тих, хто не тільки вміє мріяти, а й знає, як досягти своїх мрій. Адже у свої 25 знявся у понад 25 проєктах. Серед них “Кіборги. Герої не вмирають” (десантник Іван), “Жити заради кохання” (Олексій), а у 2017-му дебютував у головній ролі футболіста Артема Григор’єва в чотиресерійній мелодрамі “Не можу забути тебе”.

Легкий на підйом і на вдачу, хлопець впевнено йде по життю та втілює поставлені цілі. Тому після насиченої п’ятирічної роботи в Україні актор вирішив паралельно почати підкорювати Китай, адже мріє знятись із Джекі Чаном. Відкритий до спілкування актор Роман Вискребенцев із радістю поділився секретами власного успіху.

Як прийшли в професію? Це був простий шлях? Коли ви зрозуміли, що хочете бути актором?

Усе дуже дивно та непередбачувано для мене, бо із 7 класу я готувався вступати до військового ліцею і паралельно думав, що стану футболістом ФК “Металіст”, оскільки я тоді займався футболом. Тому думав лише про те, як це можна було б об’єднати. А потім, порадившись з мамою (їй хтось підказав), порекомендували мені спробувати вступити у Харківський коледж культурно-дозвілевої діяльності. Перші кілька років навчання дались непросто – я мучився, думав, куди я потрапив і що я тут роблю. А потім, у якийсь момент, все почало налагоджуватись, почали з’являтися потрібні люди, педагоги, які давали хороші поради. З’являлися нові предмети, наприклад, естрадні мініатюри. Ми почали більше грати. Досі пам’ятаю свій етюд собачки. Я над ним працював пів року і коли мені нарешті вдалося вийти зі своєї зони комфорту – це був перший крок до акторської професії. Пам’ятаю, що саме тоді відчув, що я на вірному шляху й треба рухатись далі. Потім я потрапив на практику в Харківський професійно-аматорський театр “Діти майбутнього”. Я почав там займатися та допомагати Альоні Ніколайчук. Це одна з тих педагогів, які дали мені поштовх рухатись далі. Тож коли прийшов час випуску я думав, що треба вступати в університет імені Карпенка-Карого.

І як вступ? Вам із першого разу вдалося?

Це була ще та історія (сміється). Спочатку я думав спробувати себе ведучим, оскільки мені ще з дитинства дуже подобалась Алла Мазур, те, як вона працює в кадрі. Тож я вирішив подати документи на диктора радіо та телебачення, а ще – на акторський. Пам’ятаю, що це було в один день. На дикторському мені сказали “Ні”, я звісно дещо розчарувався, але на акторський я не просто пройшов із першого разу – я був дев’ятим у списку (на той момент на курсі було 18 державних місць). Набрав максимальну кількість балів на творчому конкурсі. Я був тоді на сьомому небі від щастя.

Як складалося ваше навчання, як все-таки “занесло” у кінематограф?

Перші два роки я пахав і брав по максимуму все, що давали. Перша моя зйомка – це був курйоз. До нас приходив випускник нашого майстра й влаштував проби, там вчити текст треба було швидко, літня сесія тоді почалась, і після цього мені запропонували знятись у епізоді. Ми домовилися на якесь число, але я сказав, що можу тільки в першій половині дня, бо в другій у нас мав бути іспит зі сценмови. Я зателефонував своєму майстру – Гулякіній Євгенії Олександрівні, пояснив як є, вона сказала – вибирай. Ну, я вирішив ризикнути (хоча якби я не встиг на іспит, то могли би бути великі проблеми), подзвонив тим хлопцям, вони прискорили зйомки. У мене були лічені хвилини, щоб після зйомок встигнути на екзамен. Останнім забіг в авдиторію, але встиг і був шалено радий, адже однією кулею вбив двох зайців. Я вибрав зйомку і не прогадав. Адже у кожного своя доля, свій творчий шлях. Насправді після закінчення вишу багато хто йде з професії, адже тут потрібно крутитись і встигати все, бо конкуренція шалена. А за відсутності зв’язків пробиватися вдвічі важче. Тому далі навчався, паралельно знімався, працював над створенням свого акторського кейсу. Я люблю камеру, кайфую від процесу зйомок. Так, інколи важко, адже багато людей дивляться на тебе, оцінюють твою роботу. Якщо в театрі йде взаємообмін енергіями, то в кіні ти віддаєш усе. Віддаєш свій досвід, вміння, всього себе. За цей час я зрозумів специфіку роботи в українському кіні, адже багато де вже встиг позніматись.

Пригадуєте свою першу головну роль? Що було найважчим у роботі?

Перша головна роль – “Не можу забути тебе” (режисер Олег Філіпенко), я там Артема Григор’єва грав. У мене було дуже багато сцен. Було і цікаво, і важко. Боровся. Перші дні, що я помітив на будь якій зйомці, на будь-якій роботі – треба звикнути до людей, тому що різні групи знімають. Слава Богу, мені попалася чарівна партнерка, адже як і в театрі – важливо хто твій партнер і чи дає він тобі так звану “зачіпку”, як у Станіславського – “петельку”. Взагалі актор – це діагноз. Ми ж в різних емоційних станах постійно перебуваємо: оголюємо нерви, які переносимо в акторську гру.

Чим пишаєтеся наразі, яких цілей, крім професійної діяльності вже досягли?

Я дуже хотів власне житло, мріяв зібрати на квартиру. П’ять років динамічної роботи в кіні і я досягнув цієї мети (правда ще треба ремонт), тож вважаю, що можу цим пишатись. Ну і, як не дивно, моя мрія попрацювати ведучим теж втілилася. Мені запропонували піти працювати в проєкт “Ранок” і я вісім місяців вставав о 05:45. Ну, правда, ми там тиждень через тиждень працювали, але все ж – це було не так просто. Тоді я зрозумів, що таке робота ведучого, як Алла Мазур працює в кадрі і що все, що не робиться – на краще, адже акторська професія все-таки мені подобається більше.

Чому вирішили поїхати працювати в Китай та які там перспективи для українських акторів?

Мені запропонували взяти участь в антрепризі. Я погодився, адже, по-перше, дуже люблю мандрувати та пізнавати інші країни. По-друге, мені було цікаво, як у них працює кіноринок зокрема. Для китайців я як народний артист. Усі зі мною фотографуються, радіють спілкуванню. І коли я вже приїхав і почав працювати в Китаї, у мене з’явилася ще одна “шалена мрія” – попрацювати на майданчику з легендою світового кіна – Джекі Чаном. Хочеться тепер завоювати авторитет у них і, повернувшись, створювати українсько-китайські спільні проєкти. Я вважаю, що все можливо.

Що для вас є джерелом натхнення? Як відновлюєтесь після напруженої роботи?

Головне – це сон. А взагалі робота актора вона не припиняється ніколи. Ти цим або живеш, або ні. Потрібно постійно займатися саморозвитком. Наприклад, я постійно підтримую форму, займаючись різними видами спорту: воркаут, біг. Дуже люблю дайвінг – особливо Червоне море. Люблю рибок, у Китаї в мене є улюблені місця, де я їх відвідую щодня. Як я вже говорив – люблю відкривати нові країни, ще не всю Європу побачив, тому працюю і над цим. Люблю їздити верхи, водити автомобіль та мотоцикл. Словом – не сидіти на місці, адже я завжди діяв за принципом “бачу ціль – не бачу перешкод”. Я маю великі плани та сподіваюсь, що усе вдасться, адже все в нашому житті можливо.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram