Фільми режисера Романа Балаяна були знаковими для кількох поколінь. Тому, що в них йшлося про милосердя, кохання та мистецтво, і режисер говорив про це у спосіб, до якого хотілось прислухатись.

З огляду на піднесені настрої вітчизняних кінематографістів, спричинені спробами реального сприяння держави цьому виду мистецтва,  розмови з людьми, чиї фільми формували картину світу кількох поколінь, особливо важливі. Тому, що у таких діалогах криється шанс зайвий раз не схибити, аналізуючи чи створюючи те, що відбувається на наших екранах, яким ми, трапляється, віддаємо значно більше часу, аніж реальним людям.

 – В одному з інтерв’ю Ви говорили про принципове для творчої людини вміння абстрагуватись. Що Ви вкладаєте в це поняття і як Ви це робите сам?

Я вмію абстрагуватись від затвердженого сценарію на знімальному майданчику, взагалі не беру його до рук. І погані чи дуже погані виходять фільми, але вони суттєво різняться від сценаріїв. На знімальному майданчику це називається імпровізацією. А ще я це словосполучення вживаю — “я вмію абстрагуватись”, – коли дивлюсь фільм, автора якого я терпіти не можу. Ця якість, мені така здається, мало кому властива. У мене була маса прикладів, коли мої друзі та колеги, які також не любили ту чи іншу людину, дотримувались однієї думки, а я — протилежної.

– Тобто Ви — людина не заздрісна?

Ні; якщо щось дійсно добре зроблено, я радію. Ні, заздрю, але білою заздрістю. Наприклад, через “Андеграунд” Кустуріци я отримав напад комплексу меншовартості, але привітав цього режисера. Це кращий його фільм. У нього взагалі хороші фільми, але саме в цьому присутня така нахабна свобода, якої у мене ніколи не було.

– Скажіть, будь ласка, чи суттєво впливає сучасна література на кінематограф?

Ні, у сучасній українській літературі немає жодного оповідання чи повісті, яку я хотів би відзняти. Тобто прочитати цікаво, так. Але знімати — ні. Мені дуже подобається В. Стефаник, М. Черемшина, І. Франко. Мені подобаються їх короткі речі. Тому що коли твір короткий, я можу знімати фільм за його мотивами. Так, щоб не зіпсувати першоджерело, в його ж стилі, але розширюючи контекст. Скажімо, у мене був фільм “Бірюк”; це три сторінки у Тургєнєва; а сценарій містив 72 сторінки. Це не значить, що інші режисери не люблять щось інше; але саме я люблю нібито незакінчені, короткі твори, – щоб докласти власні уміння, власну фантазію.

– Чи вистачає безпосередніх вражень з живої об’єктивної дійсності?

Ідея, задум може виникнути спонтанно — просто йдеш вулицею, щось побачив – і “голова поїхала”. Якщо знімати за літературою, то драматургія забезпечена — адже літератори дотримуються певних законів щодо сюжету, фабули тощо. Мої стрічки – “Каштанка”, “Бірюк”, “Поцілунок”, “Леді Макбет Мценського повіту” і “Перше кохання” за Тургєнєвим, – за класичними творами легко йти, коли пишеш сценарій, адже за тебе половину класики вже зробили. Але я намагаюсь відштовхуватись від побаченого і почутого, від чого завгодно. Я прочитую перші сторінки якогось роману — і мені вже не потрібно читати все інше, бо “голова ,як я казав,поїхала”. Так у мене сталось з “Щоденником” Т. Г. Шевченка. Я прочитав першу сторінку, де Милославський, його товариш, вітає його, тоді ще ув’язненого у фортеці, з тим, що ще у січні імператор “височайшим” наказом помилував його. І це відбувається у травні! Виявляється, він з січня — вільний! Тобто стільки місяців людина вільна — і він про це не знав! І я вирішив, що Т. Шевченко змінюється. Цілковито, в усіх виявах. Я взагалі проти образу висловусого Шевченка, він мені не подобається. Я в цьому фільмі випрямляю його вуса, ну, не прямому сенсі, звісно. Люди не розуміють, чому він такий добрий став, чому він з усіма розмовляє, комусь допомагає і так далі; що сталось? Але він нікому не говорить, що він три місяці вже вільний, нібито ще чекає на цю звістку. І все це мені прийшло на першій сторінці його “Щоденників”. Я відклав книгу і придумав 17 епізодів про “іншого” Шевченка.

Роман  Балаян: Я проти образу висловусого Шевченка. Фото надане автором

– Які твори і дослідження вірменських авторів, на Вашу думку, могли б бути видані в  Україні?

Я весь час говорив вірменським послам – давайте зробимо виставку М. Сар’яна. І жодного разу нічого не вийшло. А грузини привезли свого Піросмані, – якого взагалі складно перевозити, тому що все може розсипатись. Я не знаю, чи існують українські переклади Сарояна чи Гранта Матевосяна (це – взагалі геніальний письменник). Але одна його річ існує українською — це “Буйволиця”, переклав Павло Мовчан багато років тому; хороший був переклад. Ще Паруйр Севак, поет. Я б хотів, щоб з’явились переклади їх творів; познайомити з їх творчістю українців. Тобто не книги про вірменську кухню, як зазвичай думають заповзятливі люди. Окрім Мартіроса Сар’яна, є ще чудовий художник Акоп Акопян.

А взагалі то, коли людина живе в чужій країні і може бути віднесена до національної меншини, вона вдвічі відповідальна за свою національність. Між іншим, кожній громаді на все, в тому числі на газету, дає гроші саме держава. Але — не применшуючи значення громад — я хочу ще раз сказати: я не є людиною громади. Я не відвідую збори. І мені шкода, що жоден з послів не зумів ані зробити виставку — мені шалено подобається те, що робив М. Сар’ян до 1926 року — ані видати переклади кращих вірменських письменників.

– Як Ви ставитесь до звички ЗМІ, набутої в 1990-х шоу на зразок “Большой стирки” підігрівати інтерес обивателів до приватного життя відомих людей?

Що стосується ТБ, то там постійно показують особисте життя якихось “зірок”, і ставлюсь я до цього погано. Інша справа, що ці “зірки” чудово все це знають, і на все згодні за певну суму. Якось мій знайомий збентежився з приводу того, що наш спільний знайомий, інтелігентна людина, взяв у нього хабар. І йому пояснили: розумієш, інтелігент коштує трішки дорожче, але все залежить від запропонованої суми. І всі ці дрібні артисти, і більш відомі — не без того, щоб вони самі платили за те, щоб про них говорили в таких передачах.

Вам не подобається? Перемикніть канал. Мені це також бридко. Але це і є поняття свободи виявів людської особистості, ставлення до світу. Не дивіться на них. Але пасквіль завжди цікавіший, ніж усе інше. Все підле значно цікавіше для людей. Я це від початку до кінця не дивлюсь, звичайно. Але я загалом ТВ не дивлюсь, я і так все знаю.

– Ви відчуваєте, що мистецтво попередньої епохи було більш сором’язливим і менш жорстоким?

 Так. Від необізнаності в часи СРСР ми були, як це не дивно, морально чистіші, запевняю вас. Принаймні візуально і на папері. І ось це “не можна” дуже допомагало нам як режисерам. Тому що кіномова ставала більш витонченою, за принципом “начальник не зрозуміє, а розумний — навпаки”. А тепер настав час патологоанатомів, чорнухи і т. д. Це все повинно минутись. Це такий період, і в історії завжди так було, особливо після революцій. А що було у Франції після Бастілії?

Роман  Балаян: Я проти образу висловусого Шевченка. Фото надане автором

– Чи можна у мистецтві поставити знак рівності між етичним та естетичним? Чи етичне прекрасне? Чи Ви схильні до ідеалізації?

Є світові імена, люди, які дотримуються етики … До ідеалізації я не схильний. Подумки — так, чи у книгах, які я іноді читаю. Але ми виросли на сопроматі, і це формувало мою фантазію. Стан тодішньої інтелігенції — це задушеність: це не можна, те не можна, говоріть тихо… Тому у мене багато провокативних героїв.

– Чи потрібна сучасна енциклопедія українського кіно?

Вона є, це велике двотомне видання, десь до 2000-х рр. В електронній формі вона відсутня, щоправда. Останнім часом, окрім Слабошпицького, я взагалі не бачив на екранах нічого, щоб привернуло мою увагу. У нього мені сподобалось те, що він свідомо не робить крупні плани і витримує довготи. З приводу “Поводиря” я сам все сказав особисто Саніну, – що мені сподобалось: всі епізоди, де Баклан вдвох з хлопчиком. Якщо я люблю людину, я обов’язково їй все скажу. Я пропонував йому у “Мамаї” цілковито зняти будь-які натяки на сюжет, лишити тільки фабулу і візуальну красу, – щоб захиститись від тих, хто там шукав сюжет; мене зупинив продюсер. Щодо Слабошпицького, – чомусь я думаю, цей фільм спершу був не про глухонімих, він його модернізував в процесі роботи над сценарієм.

– На чому, на Вашу думку, базується створення конструктивного образу української культури? І чи можна при цьому обійтись без радянських штампів героїзації?

Не лише без них, але й без вишиванок і шаровар. Це елементарно, і ми до цього прийдемо. Подивіться, наприклад, фільм “сковані одним ланцюгом”, де негр і білий, втекли з вязниці, і спершу ненавидять одне одного, а потім дійсно подружились. Зніміть такий же про нашого і ДНР-івця, простих солдат, – тому що вони наші. А взагалі це політикам краще знати про те, що в Україні мусить бути. Мені досить впевненості в тім, що мені щось не подобається. Серед сучасних режисерів мені також подобаються дівчата, – прізвище однієї Горностай, іншої — Степанська. Я їх помітив, коли очолював журі українських короткометражок. Обом було властиво працювати через розмовний жанр; багато діалогів. Я навіть збирався зустрітись з ними, щоб сказати, що існують і інші методи, але не зробив цього. Ось вони, я б сказав, небезталанні. Але загалом на фестивалях я не буваю, або не дивлюсь там фільми. Театр мені цікавий — адже навіть бездарна вистава написана згідно певних канонів. Мені взагалі цікаве те мистецтво, яким я не володію. Театр; живопис; музика — гра на фортепіано…

– Як Ви ставитесь за створення Українського культурного фонду?

Нормально ставлюсь. Якщо з цього щось вийде — добре. Адже ця модель присутня в кількох країнах. Але хто знає, піде ця справа чи ні. Але на Русі закони видавали для того, щоб їх оминати.

– А Інститут книги, який зараз створюють?

Все це цікаво, і дай Бог. Ідею я можу якусь подарувати, але я ні в чому не хочу брати участь. Я б брав участь у напрямку думки молодого кінематографічного покоління. Але потрібно, щоб і мені було цікаво. Я хотів тут зробити Вищі режисерські курси. Але тут немає багатих людей, які б на це погодились. Ще у 1997 році я придумав, як знайти талановитих людей в мистецтві. Я навіть був у Людмили Кучми, – їй ця ідея дуже сподобалась, але ніхто нічого не зробив.

– Що Ви думаєте з приводу приватизації кіностудії Довженко? Це добре чи погано?

На жаль, студія сьогодні не-конкурентноздатна у будь-якій боротьбі за місце. Але це мій дитячий майданчик, тому мені було б шкода, якби це сталося. Крім того, цікаво дізнатись: її приватизують як що? Як територію для забудови, чи як кіностудію, куди хтось інший буде вкладати гроші? Хто приватизує? Що там буде замість кіностудії? Чи це буде кіностудія в іншому розумінні?

– Хто Вам симпатичний з сучасних культуртрегерів чи політиків?

Я люблю Івана Дзюбу. Мені подобається Святослав Вакарчук. Мені кажуть, що він складна людина; ну і що? Розумний і талановитий. Таких би тут чоловік з 10… “Все буде добре” Вакарчука – це якраз те, чого немає в Україні. У народу відсутня впевненість у завтрашньому дні. Ніхто нічого не знає. Коли ЗМІ кажуть, що хтось загинув в АТО, кожна мати думає, чи не її це дитина. Ніхто не знає, що буде з кіностудією Довженко… І я не знаю, – крім того, що завтра буде новий кіношний ранок; а тоді в чім проблема? Завтра буде ранок; а ввечері думай собі що хочеш, і наснитись може що завгодно. Добре, що я щасливець: взагалі не пам’ятаю снів. А ранком — ясна голова, і я готовий до нового дня.

Розмовляла Дана Пінчевська, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram