Режисер Лариса Артюгіна: Майдан навчив українців нічого не боятись

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Наближається четверта річниця Революції Гідності. За цей час в державі спостерігались величезні зміни, але чи змінився світогляд українського народу? Як починався Євромайдан, чи змінилось українське суспільство, як впливає документальне кіно на створення історії та чому українці не хочуть дивитись фільми про війну? Про це та інше “Український інтерес” дізнавався у режисера проекту Babylon`13 та очільниці громадської організації “Новий Донбас” Лариси Артюгіної.

Наступного тижня мине вже чотири роки від початку Революції Гідності. Ви брали участь у неї, знімали ті події з першого дня. Скажіть, на Вашу думку, чи змінилось українське суспільство за ці роки? І що зараз є найголовнішим для українського народу?

Частина українського суспільства за ці чотири роки змінилась сильно. В результаті Революції Гідності з’явився величезний рух добровольців та волонтерів. Цей рух фактично спровокував народження громадянського суспільства. Ми знаходимось у середині процесу становлення українців як свідомих громадян. Все почалось з Майдану, з того моменту, коли частина у суспільства сказала: “Ні, так більше не буде. Ми не дозволимо бити наших дітей та знищувати нас”. З цього почалося розуміння того, хто ми. Активно відбувається пошук ідентичності, розуміння та захисту своєї гідності. Я спілкуюсь з волонтерами, добровольцями. І ці люди стали зовсім інакшими. І я в тому числі. Майдан мене змінив надзвичайно сильно. Там ми навчилися довіряти один одному. Майдан – це місце, де люди перестали будь-чого боятись. Ті, хто пройшли Революцію Гідності не могли не змінитись.

Але, звичайно, якщо дивитись на суспільство загалом, то цей прошарок, напевно, не великий. Але це креативний клас суспільства.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

А як змінила людей війна?

Війна – це смерть, жорстокість та відстоювання своїх прав. А це найсильніше, що змінює людей. Але питання, чи всіх?

Ви зараз очолюєте громадську організацію «Новий Донбас». Випливаючи з назви, який, на Вашу думку, має бути новий Донбас?

Наша філософія полягає у тому, що нову Україну можна побудувати лише через новий Донбас. Зараз багато говорять про реінтеграцію. А що ми, власно, маємо реінтегрувати? Радянську ментальність, яка також призвела до біди? Треба будувати абсолютно новий український Донбас. Який буде передовим, найоптимістичнішим, найгарнішим, найвеселішим, найцікавішим. Нам треба повертати людей та території. Тому необхідно розробляти кейси, нову філософію, підходи. Люди на Сході дуже сильні, відповідальні, дисципліновані. Хочеться, щоб вони мали велику свободу.

Контекст, в якому трапилась біда, мав під собою індустріальну забудову, особливий тип комунікацій. Наприклад, є величезний завод. І він диктує свій тип стосунків, тип поведінки, тип світогляду. Зазвичай, керівник є прикладом для наслідування тими, хто працює там. Там у містечках, особливо, невеликих, панував такий собі “феодально-олігархічний лад”. Багато хто зі Сходу мені казав: “А що ми можемо, ми гвинтики”. Я думала, звідки це? Дійсно, на роботі людина має бути відповідальною, вона є частиною великого підприємства. І така психологія виникла не тому, що люди були темні та забиті, а був такий спосіб життя. І це було таке підґрунтя , щоб провести загарбницьку спецоперацію, яку здійснив Кремль.

Я знаю, що Ви зараз багато працюєте з дітьми, які живуть у прифронтовій зоні та на тимчасово окупованій території. Був проект “Діалог з друзями”. Чи багато людей відгукнулось?

Цей проект ми задумали аби підтримати наших українських дітей на тимчасово окупованих територіях. Ми хотіли відкрито сказати, що любимо їх, і що нічого в наших стосунках не змінилось. Багато хто є заручниками обставин, особливо діти. Вони навіть не можуть зробити вибір. Тому ми думали, як це зробити, і вирішили створити соціальні ролики. Сама задумка була ширшою – кіношкола. Спочатку ми пропонували дітям зняти невеличкі відео на свої мобільні телефони. Вони мали адресувати їх своїм друзям, з якими розлучила війна, або, навпаки, об’єднала. Це проект для підлітків, яким болить, яким є що сказати. І після того, як вони прислали свої перші ролики, ми їх зібрали у Києві та почали розказувати, вчити. Потім були онлайн-консультації. Врешті ми запросили найкращих на зйомки цих роликів. Ці відео були зроблені разом з ними. У нас не було підготовленого сценарію. Ми просто почали розмовляти у режимі інтерв’ю на камеру. Я спілкувалась з ними, розпитувала, як вони комунікують з друзями, що вони хочуть їм сказати. Вони сумують за домом, хочуть у свою школу, зустріти своїх друзів.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Одна дівчинка з Донецька розповіла, як боялась їхати жити у Львів, і як сильно її вразило це місто. Вона познайомилась з людьми, знайшла нових друзів. І тепер її подружки з Донецька хочуть також приїхати туди.

Була історія підліткового кохання. Дівчинка мусила переїхати, а хлопець залишився на тимчасово окупованих територіях. Вони постійно спілкуються, за його словами, там немає відчуття свободи. Він не може просто вийти та прокричати: “Я люблю свою Україну”. І дівчинці так прикро, що він не може робити те, що хоче.

І ось такі прості історії ми фільмували. А потім зібрались, і я їм запропонувала придумати форму, локацію, яка зможе підсилити ту думку, яку вони хочуть передати. Андрій наш, наприклад, обрав величезну трьохсотлітню липу. Він побачив, що там є підпорки, які її підтримують. І він сказав, що хоче стати для своїх друзів такою підпоркою. І ми зняли його біля липи. Ми хотіли, щоб це був не просто текст, а ще й візуально підкріплений картинкою, атмосферою.

Ми поширюємо ці ролики у соціальних мережах. Зараз також багато працюємо, щоб вони з’явились на телебаченні, в поїздах, у метро. Ми подали до Національної ради заявку, щоб ці ролики розглянули як соціальні. Це все для того, щоб ці діти змогли побачити та відчути наше тепло та підтримку. Це дуже важливо, щоб люди на тимчасово окупованих територіях розуміли, що ми їх любимо.

Одна з головних цілей проекту Babylоn`13 – змінювати уявлення людей про навколишню дійсність за допомогою документального кіно. Чи вдалось вам це зробити?

Це активно проявилось ще під час Майдану. Зокрема, у Донецьку. Наша група їздила туди, коли були перші проукраїнські мітинги ще у 2013 році перед Новим роком. Тоді зібралось близько 50 людей, вони пішли до ялинки та заспівали гімн України. Ми зробили ролик та одразу виклали його у мережу. За тиждень вже зібралось близько трьохсот людей. Для мене це пряме підтвердження того, як документальне кіно може змінювати людей та творити історію.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Від процесу творення невеликих коротких фільмів під час Майдану ми перейшли у формат повнометражних документальних фільмів. І практично кожен з режисерів зробив по декілька фільмів. І я бачу, як це впливає на людей, змінює ставлення. Після перегляду ми обов’язково влаштовуємо обговорення. Я впевнена, що сьогодні документальне кіно треба проводити з обговоренням теми. У нас є такий формат, коли ми робимо показ фільму одночасно в двох місцях, а потім зв’язуємось з глядачами телемостом та проводимо спільні дискусії. Це різні аудиторії, наприклад, у Вашингтоні та Києві, у Вільнюсі та Києві, у Щасті та Києві. Цікаво, як по-різному сприймають люди одні й ті ж самі слова, картинку. І як важливо, під час обговорень разом з авторами, героями та глядачами знайти спільне розуміння. Тобто через документальне кіно пізнати один одного.

Як на мене, можливо, навіть не сам фільм впливає на людину, а ось ці обговорення, його розуміння, запитання, думки. Це спонукає якщо не змінитись, то хоча б задуматись над проблемою.

Тобто, я так розумію, що такі фільми не для широкого загалу, їх не можна крутити у кінотеатрах? Яку роль зараз відіграє документальне кіно в українському кінематографі?

Ось у нас зараз є свіжий досвід. Вийшов документальний фільм “Війна химер” від Анастасії та Марії Сторожицьких. Історія кохання на війні. І вони кинули цей фільм у прокат. Фільм чудовий, але були порожні зали. І такий результат маємо не через те, що люди не хочуть дивитись українське кіно або квиток дорогий.

Все ж таки документальне кіно та кінотеатр з попкорном не дуже пасують один одному. Документальне кіно потребує живого спілкування, камерного залу. Камерність необхідна, аби висловитись, поділитись емоцією, подискутувати. Є така потреба у глядача. Вони не хочуть просто подивитись та піти, вони хочуть обговорити те, що побачили. Документальне сучасне кіно народжує бажання подумати, поговорити та щось змінити. Не думаю, що ми зараз маємо багато таких місць, де можемо показати документальне кіно. Я маю на увазі кінотеатри. Це мають бути кіноклуби, університети, бібліотеки. Тобто простір та аудиторія, яка налаштована дивитись таке кіно. Зазвичай, це не розважальні стрічки.

Сучасна українська документалістика – це фільми, які викликають думки, емоції та рефлексію, у широкому сенсі цього слова.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

А які теми зараз цікавлять глядача? Ми бачимо тенденцію до зростання кількості українських фільмів у кінотеатрах. На що українці все ж таки підуть у кінотеатри?

Український глядач дуже різний. Люди з різних соціальних груп, віку, з різними запитами. Хто ходить до кінотеатру? Якщо це безкоштовний показ, то прийдуть люди старшого віку, у них свої потреби та інтереси, не такі як у молоді. Їм хочеться подивитись фільми, які нагадають їм про молодість, щось сентиментальне, щоб посміятись або поплакати. Вони не підуть на блокбастери.

Аудиторія середнього віку, це аудиторія, яка думає. Ці люди заробляють на життя. То ж, у найкращому випадку, вся родина прийде у кіно раз на місяць. У них є потреба подивитись гарний фільм або щоб відпочити, або, щоб після перегляду обговорити його усією сім’єю.

Молодь любить динамічні, яскраві та успішні фільми. Вони звичайно ходять частіше, їдять попкорн, обіймаються на останніх рядах. Тому, їм більше до вподоби романтичні комедії, блокбастери.

Якщо казати загалом, то потреби української аудиторії нічим не відрізняються від вимог європейців. Тобто це детективи, комедії, романтичні історії.

Але не треба забувати, що ми живемо в країні, де триває війна. І ми повинні були б мати якусь особливість в цій ситуації. Але не маємо. Є декілька причин. По-перше, суспільство втомилось від постійного стресу, від війни. Інтерес до цих подій впав, бо люди хочуть миру, спокою та щастя.

З іншого боку, на жаль, великого об’єднання нації не відбулось. У нас дві України – та, де є війна, і та, де немає. Є люди, для яких війни не існує. Прикро, боляче, але це факт. Тому їх не цікавлять фільми про війну, документальні фільми.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

А є ті, які втомились від війни, але не тому що вони погані. Волонтери, наприклад, вже не можуть дивитись фільми про війну фізично. Дуже сильне емоційне вигорання. Тому, сказати, що сьогодні дуже легко зібрати аудиторію на актуальний документальний фільм, не можу. Я думаю, що це нормально. Документальні фільми часто бувають таким собі уколом. А хто любить уколи? Але наш український глядач не байдужий. Він багато сил вкладає в те, щоб країна була успішною, щоб ми перемогли, щоб зберегти життя наших захисників, щоб діти жили у дитинстві попри війну. Українське суспільство дуже сильне.

А які у вас творчі плани? Над чим зараз працюєте? Що готує “Новий Донбас”?

У нас багато проектів, ми розвиваємось, як будь-яка волонтерська організація. Ми продовжуємо працювати з дітьми, яких торкнулась війна. Цього літа у нас був мандрівний “Табір миру”. Ми подали заявки, аби втілити цю ідею і в наступному році.
Також зараз ми розробляємо новий проект, платформу української документалістики. Ця платформа складатиметься із архіву, кіношколи, продакшну. Я дуже хочу, щоб нам вдалося зберегти пласт історії, в якому ми живемо. Хочу, щоб в українців з’явилась новітня історія незалежної України. Ми не маємо, на жаль, національного архіву часів незалежності. Тому ми хочемо запустити процес збору, архівування та виготовлення різних продуктів про це.

Також хочемо продовжувати виготовляти документальні фільми, актуальні, сучасні. І, можливо, першим кроком стане співробітництво з нашими литовськими друзями. Тому що є гарна ідея створити спільний архів про те, як колись Саюдіс надихнув українців на незалежність. І про те, як наш Майдан надихає зараз литовців на зміну ставлення до своєї країни, до перегляду своєї оборонної доктрини у зв’язку з війною в Україні. Ми хочемо спробувати зібрати такий архів дружби між українцями та литовцями, бо українці у 1991 році дуже підтримували литовців, як литовці зараз підтримують нас.

По-перше, зробити відкритий електронний архів, по-друге, створити документальний фільм. Це цікаві людські історії, наприклад, про перший рок-фестиваль у Вільнюсі, де виступали Скрипка та Середа, про будівельний загін, який нібито поїхав працювати до Литви, а насправді вони поїхали захищати Сейм, про самвидав, про українські газети, які друкувались у Литві. І книжку також плануємо випустити про нашу спільну історію.
Я думаю, що це дуже важливо, особливо, на тлі ускладнення стосунків з Польщею та Угорщиною. Якщо ми самі не будемо творити спільні історичні зв’язки – ніхто цього не зробить. Це необхідно робити, щоб воно лишалося, а через 20 років ми могли розказати, як все було насправді. І не допустити жодних інтерпретацій.

Сподіваюсь, що нам вдасться створити цей проект. Мені, як українці, хочеться сказати “дякую” литовцям за їхню підтримку.

Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

На Вашу думку, у чому полягає український інтерес?

Як на мене, ця ситуація з поляками актуалізувала цю тему. Українці чомусь вважають, що мати сусідські стосунки – це достатньо. А я думаю, що важливо навчитися будувати з сусідами партнерські стосунки, коли є взаємний інтерес, допомога та співпраця.

Українці мають навчитись розуміти, що таке український інтерес. Говорити українською та носити вишиванку – недостатньо. Український інтерес – це відстоювання, поширення можливості своєї свободи з пошуком партнерства. А також допомога іншим країнам мати свою свободу та захищати її.

Спілкувалась Юлія Далецька, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.