Рефат Чубаров: Крим можуть віддати лише при загрозі розпаду Росії

Фото: Український інтерес/Макс Ковальов

74 роки тому, 18-20 травня 1944 року, радянська влада та НКВС здійснили масову депортацію кримськотатарського народу – близько 200 тисяч осіб були змушені покинути свої домівки. За багато років боротьби корінні жителі Криму все ж змогли повернутися на півострів. Та на них чекала нова, “гібридна” депортація. Уже чотири роки російська окупаційна влада порушує права жителів Криму, роблячи усе для того, аби вони знову покинули рідну землю.

Чи стане Крим знову українським і за яких обставин це можливо, як міжнародна спільнота може вплинути на країну-агресора, про життя кримських татар на окупованому півострові та чи багато серед них колаборантів – в інтерв’ю “Українському інтересу” розповів голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров.

– Пане Рефате, цьогоріч виповнюється 74 роки від масової депортації кримських татар з півострова, а також 4 роки від окупації Криму Росією. Що спільного між радянськими та російськими репресіями проти вашого народу?

– Почнемо з того, що Російська імперія вперше окупувала Крим у 1783 році. І з того часу Росія за будь-яких режимів проводила політику вичищення півострова від кримських татар. За часів Катерини ІІ був навіть лозунг: “Крим без кримських татар”. Через це зараз мільйони кримських татар живуть за межами Криму, за межами України. А на самому півострові всього 300 тисяч. За цей довгий період після першої анексії і до початку XX століття переважна частина кримських татар внаслідок гонінь і переслідувань покидали Крим. Лише після Східної війни (Кримської) за офіційними даними російських статистичних органів того часу, у 1856-1857 роках півострів покинули 181 тисяча осіб. Це фіксувалося так званими паспортами, які їм видавали. Але їх видавали лише дорослим. Тому можемо лише уявити, скільки насправді людей депортували.

Фото: Український інтерес/Макс Ковальов

У 1944 році до кримських татар прийшла нова біда – Москва спробувала поставити останню крапку. Це була депортація народу, але не лише кримськотатарського, а й інших – деяких тотально, інших – частково. Наприкінці 50-тих років під час повернення депортованих народів, три не повернулися – кримські татари, німці Поволжя і месхетинські турки.

Повернення стало можливим на етапі розпаду Радянського союзу. За 23 роки незалежності України кримські татари лише перейшли етап облаштування і з’явилися нові паростки, щоб розпочинати відродження. І тут – нова окупація, знову Москва. Можемо провести паралелі з першою анексією Криму у 1783 році. Катерина ІІ намагалася переконати світ, що завоювання Криму – це позитив, адже цивілізація приходить на землю, де є відсталість. У 2014 році, вторгаючись військами на кримську землю, Росія заявляє, що йде захищати людей, що зробить все, аби кримські татари відчували себе відновленими у правах. Пройшло декілька місяців, і вже наприкінці 2014 року вона приступила до прямих залякувань, щоб змусити кримських татар визнати Крим російським.

– Яким чином окупаційна влада починала тиск на ваш народ, та чи продовжується це сьогодні?

– Ситуація змінилася докорінно. Перший етап вторгнення – це етап умовляння, майже підкупу, аби наш народ визнав окупаційну владу. Він тривав недовго, десь до листопада-грудня 2014 року. Потім пішов етап шантажів і ультиматумів. Він був ще коротший, півтори-два місяця. Потім перейшли до арештів. 29 січня 2015 року був заарештований мій заступник Ахтем Чийгоз. Мене викинули з Криму ще на етапі умовляння. 5 липня 2014 року заборонили в’їзд на півострів, а потім оголосили у розшук. Потім заборона Меджлісу кримськотатарського народу. Паралельно продовжувалося викрадання людей. Обшуки і арешти віруючих, намагання звинувати їх у підготовці терористичних актів. Ситуація йде до посилення репресій і погіршення ситуації для кримських татар.

Звичайно, у XXI столітті Росія не може діяти такими методами, які були, наприклад, за Сталінських часів. Хоча, за своїми задумами Путін страшніше за Сталіна. Багато молоді відразу відчули ту фальш, яка прийшла на кримськотатарську землю, тому вони покидають Крим. В умовах, коли нас всього 300 тисяч на півострові, кожна людина для нас – втрата. А в той же час, російські окупанти переселяють у Крим своїх людей з Росії. Це сім’ї військових, каральних структур, ФСБ, прокуратури і т.д.

– За чотири роки окупації півострова скільки кримських татар покинули Крим?

– Тут різні цифри. Є дані, що за всі 4 роки Крим покинули від 35 до 50 тисяч людей. І з них половина – кримські татари. Близько 17-22 тисяч. Це майже 10% від загальної чисельності, які проживають там. Якщо говорити про позицію кримських татар, вони намагаються не покидати свої домівки. “Живи в Криму” – наш заклик один до одного. Важко, адже наш народ зазнає шаленого тиску з боку окупантів. Бо ми масово, відкрито і організовано виступили проти вторгнення Росії.

Фото: Український інтерес/Макс Ковальов

– Чи немає розколу між тими, хто залишився і між тими, хто покинув півострів?

– Наш народ має дуже великий політичний досвід. І ми добре розуміємося в усіх методах, які здійснюються окупаційною владою задля знищення кримських татар. Тому такого помітного розколу немає. У той же час, окупанти і колаборанти, у тому числі з кримських татар, намагаються використовувати цей фактор для створення внутрішніх конфліктів.

– А серед кримських татар багато колаборантів?

– На референдумі 2014 року кримських татар було  максимум 1000. Загалом, ми бойкотували референдум. Потім окупаційна влада намагалася стверджувати, що нарешті кримські татари визнали Росію, і що їм добре жити під її владою. За цей період було декілька незаконних виборів. У вересні 2014 року – у так звану Державну раду і місцеві вибори. Тут був абсолютний бойкот. Потім вибори у Державну думу Росії. Але найпотужніша боротьба за залучення кримських татар відбувалася напередодні президентських виборів. Десь за 2-3 місяці відбувався шалений інформаційний та моральний тиск не лише на кримських татар. Позиція російської влади полягала у тому, що неважливо, скільки прийде людей – вони напишуть те, що потрібно. Але їм дуже хотілося показати картинки, як щасливі кримські татари йдуть на вибори.

Кожен керівник будь-якого закладу, особливо бюджетних, таких як лікарні, школи і т.д., відповідали персонально, щоб їхні працівники вийшли на голосування, особливо кримські татари. Після того мали набрати керівника і відзвітувати.

Зрозуміло, що коли йде така пропаганда і тиск, то у перших рядах там беруть участь колаборанти. У нас вони є, їх не так багато, як хотілося б російським окупантам, але вони є. За всіма даними, до 10% кримських татар брали участь у цих виборах.

– Як щодо мовного питання у Криму? Чи утискається кримськотатарська та українська мови?

– До окупації у всіх сферах життя у Криму домінувала російська мова, вона була офіційною мовою діловодства. Кримськотатарська була на рівні з українською. У Криму проживало, і сподіваюсь, зараз проживає 500 тисяч українців. А було всього 6 україномовних шкіл. Їх просто не давали відкривати.

Кримськотатарських шкіл було 14. Першу з’явилася у 1994 році. До цього їх не було майже півстоліття. За часів німецької окупації школи працювали. А за часи Радянського союзу вони були заборонені. Мова не визнавалася. Після окупації 2014 року, так звана конституція зафіксувала три державні мови: російська, кримськотатарська, українська. За рік окупації не залишилося жодної української школи, всі були закриті мовляв через те, що немає потреби і бажання батьків віддавати у них дітей. 14 кримськотатарських вдалося зберегти, але вони “розмиваються”. Окупаційна влада у наших школах відкриває класи з російською мовою навчання. Путін намагається приховано реалізувати те, що проводилося за часів радянського союзу. Максимальна асиміляція інших мов, знищення культур народів і максимальна русифікація.

– На вашу думку, чи достатньо зусиль доклала українська влада за 4 роки окупації для повернення Криму?

– Якщо дивитися, що за 4 роки окупації Крим не повернули, що й досі триває війна на сході України, то можна дати найкритичніші оцінки тому, що відбувається. З іншого боку, ми розуміємо, хто наш ворог, у якій ситуації стався напад, як було окуповано Крим. Дивлячись на ситуацію у світі, розуміємо, що не все так просто, коли причина війни – держава, яка володіє одним із найпотужніших ядерних арсеналів у світі. Ця держава – постійний член Ради Безпеки. Якщо говорити, чи здатна зараз Україна впливати на ситуацію на окупованих територіях, зокрема захищати своїх громадян і впроваджувати їхні інтереси – ні, неспроможна. Немає відповідних механізмів. У той же час, відновлення територіальної цілісності держави залежить зараз не лише від самої України. Тут дуже важливими є концентрація усіх зусиль наших партнерів. Але оця формула не має знімати відповідальність з української держави. Треба максимально змобілізувати наших партнерів, адже дуже часто ми їх розчаровуємо. Взагалі, важливо те, що Україні вдалося зберегти державу у цих складних умовах.

– Яким чином міжнародна спільнота може вплинути на Росію?

– Коли Росія вторглася на українські землі, світ був не менш шокований, ніж ми самі. Просто він не встиг знайти адекватну якісь відсіч цій агресії. Бо після Другої світової війни міжнародний порядок був так влаштований, що відповідні організації не відбудували ефективних механізмів, щоб виконувати свою роль. Збирається Рада Безпеки, обговорюють, приймають до відома. А агресор іде далі. Проводяться різні наради, але рішення приймаються консенсусом не лише на Раді Безпеки, але і в ОБСЄ. На початковому етапі це давало суттєві переваги Росії. Вона дуже поспішаючи використала оцей шок світу. Потім почалися санкції. Найперші взагалі були для Росії майже непомітні. Серйозні почалися, коли Україна і українці почали демонструвати супротив російській агресії. Це весна-літо 2014 року. Формування нової української армії, проявлення волі нації. І тут світ почав розуміти, що може статися більш глобальна катастрофа. І на цьому етапі санкції, які зараз здійснені, зупинили Росію, призупинили точніше. Але вони змусили її повернутися у межі міжнародного права. Вони відіграють свою роль, але не у такій мірі, щоб агресора поставити на місце. Треба більш потужні санкції. Одна з найефективніших – це ембарго на російські енергоносії. Якби світ спромігся на рік чи на два не купувати російську нафту і газ, російська економіка впала б. Але світ на це поки не здатний. Тому наша держава має максимально змобілізовувати себе і своїх партнерів, як я вже й казав. А для цього нам треба знайти порозуміння всередині країни.

Фото: Український інтерес/Макс Ковальов

– Чи можливий такий варіант, що Росія сама відмовиться від Криму, коли він просто стане невигідним для неї?

– Давайте згадаємо ситуацію після Другої світової війни. Все у руїнах, мільйони людей у таборах, десятки народів депортовані. А в цей час Сталін впроваджує дуже затратні програми для врятування свого режиму. У нього так було запрограмовано у голові – влада над світом. Тепер дивимося на Путіна. Він робитиме все для того, щоб демонструвати світові успішність свого провального кроку у 2014 році. Він десь розуміє, що потрапив у халепу, загнавши війська у Крим. Але оскільки це зроблено, то він все робитиме, щоб утримувати півострів. Його віддадуть, якщо виникне більш загрозлива ситуація для Путіна або для тих, хто прийматиме рішення, ніж втрата Криму.

Зараз Крим для Путіна не просто іміджевий проект. Це намагання показати свою правоту світові. І втрата півострова – це не просто політична смерть, а, можливо, і фізична. Бо він за ці роки виховав у Росії такі сили, які за рівнем російської ненависті до інших народів, російського шовінізму ще більш відчайдушні, ніж сам Путін. Тому Крим можуть віддати лише при загрозі розпаду Росії. А ми можемо підключати процеси, через які країна агресора буде роздиратися зсередини. І тоді вона не зможе утримувати окуповані території.

– Чи може кримськотатарська автономія допомогти у питанні повернення Криму?

– Розв’язати геополітичну кризу, яка розпочалася у 2014 році, а хтось каже у 2008, коли таке ж вторгнення було на грузинські території, можна у результаті домовленостей. Зрозуміло, що членами цих переговорів будуть найпотужніші сторони: ЄС, США, Україна і також Росія. Кожна сторона буде намагатися не просто вирішити цю кризу, але й реалізувати свої інтереси. Це природно. РФ у будь-якому випадку буде намагатися залишитися на окупованих територій. Буде говорити про права людей, про російськомовних, про етнічних росіян.

А ми маємо дати чітку відповідь, яким буде Крим після його повернення Україні. Ми маємо це сказати собі і тим людям, які там проживають. Треба нарешті зробити те, що не зробили у 1991 році, коли відновлювали кримську автономію. Тоді треба було акцентуватися на тому, що вона відновлюється через повернення корінного народу півострова. Треба знайти певні форми управління між Києвом і Сімферополем, чітко встановити умови, які б сприяли і багатомовності, і багатокультурності, і розвитку усіх сфер, які посилюють ідентичність кожної нації. Тоді, у 1991 році, все віддали більшості, а це були росіяни. Тепер увесь світ має знати, що татари хочуть самовизначитися у складі України.

Робоча група уже підготувала текст змін і доповнень до Конституції у частині Автономної республіки Крим. Ми маємо розуміти, що кримські татари за межами України не мають ні землі, ні держави, як інші етнічні групи. І вони хочуть бути частиною України.

– У чому ви вбачаєте спільний інтерес українського та кримськотатарського народів?

– Для української держави ввесь інтерес у тому, щоб повністю відновити свій суверенітет. І це також інтерес кримських татар, які хочуть зберегти свій народ. Нас скріпили останні події, особливо після депортації всі були об’єднані намаганням повернутися на свою землю. І це не просто було “хочу”, це усвідомлення того, що якщо ми не на своїй землі, то ми втратимо себе і зникнемо. Інколи чую розмірковування, що Україна буде відновлювати державу без Криму і Донбасу. Але це ілюзорні сподівання. Бо нація не має потрапляти під тиск ворогів. Кордони можуть змінюватися, якщо народ сам цього хоче, а не коли його ставлять на коліна.

Спілкувалася Ірина Савчук, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.