Вона любить експериментувати у жанрах та стилях. То видасть чотири книжки із сюжетом старослов’янської міфології, то збірку надприродних істот, або ж психологічний роман. У її історіях переплітається містика, історія, психологія, культурологія. Одна з найвідоміших авторок українського фентезі Дара Корній розповіла в інтерв’ю “Українському інтересу”, як відбулося її становлення у професії, звідки вона черпає натхнення і що приховує горде звання письменника.
Містичні історії дитинства
Як Мирослава Замойська стала Дарою Корній?
Це відбулося несподівано. Взяти псевдонім – це була вимога видавця, який сказав, що Мирослава Замойська звучить надто пафосно, а треба бути простішим, ближчим до людей. За псевдонімом легко заховатися у звичайному житті. Але і зараз це вже проблематично, бо й поліцейські впізнають мене на вулиці. Коли людина знає, що ти – письменник, вона напружується, починає шукати у голові розумні думки. Але коли ти Мирослава Замойська, то сидиш тихенько в товаристві і слухаєш дурні чи мудрі історії, філософські сентенції, записуєш, аналізуєш. Завжди при собі маю записник, потім висмикую з нього потрібну інформацію. А при Дарі Корній люди стають менш розкуті.
Даро, Вас найчастіше сприймають, як авторку містичних історій. Я знаю, що цей особливий погляд на світ сформувався ще у дитинстві.
Все заховано у дитинстві. З віком ми набираємося знання, отримуємо досвід, але всередині кожного з нас живе та маленька дівчинка чи хлопчик. Я тішуся, що моє дитинство було щедре на події та цікавих людей. Навпроти мого будинку жила знахарка, яка збирали трави, лікувала людей. До неї приїжджали за допомогою з багатьох областей, але допомагала вона не всім, деяким відмовляла. Сусідка дивилася в очі відвідувачу і відверто казала: “Тобі треба виправити помилки минулого. І лише тоді, приходь до мене”. Не всі це розуміли. Люди рідко можуть об’єктивно оцінити власні вчинки. Вона була надзвичайно цікавою людиною, яка не мала вищої освіти, але мала народну філософію, знання поколінь. Вона молилася і до образів, і до сонця. Ці вірування поєднувалися в одній людині. Вона казала, що всі релігії, які служать добру – добрі релігії.
Я дружила з її двоюрідним онуком, бо своїх дітей вона не мала. У їхній хаті був великий дубовий стіл, заставлений свічками, знахарськими порошками, мазями. Ми ховалися під ним і прислухалися до замовлять, дихали трав’яними пахощами. Потім я зрозуміла, що запам’ятала ті тексти. Коли почала писати, ці спогади виринули з пам’яті та вилились у текстах. Безперечно, у книжках я слова замовляння змінюю, бо українці люблять сприймати все буквально.
У якій книжці Ви використали образ знахарки?
У “Зворотньому боці”, бабуся Мальви. Якось сусідка зайшла до нас в гості. Тоді я почула історію з її життя, чому вона не може мати дітей. Колись вона допомогла одній молодій дівчині позбутися первістка. Бездітність – це плата за гріх. Вона це усвідомила. Чи сприймаємо ми адекватно покарання? Певно, ні. Починає шукати виправдання, замість того, щоб прийняти. Сусідка навчила мене багатьох мудростей.
Також Ваш дідусь з бабусею “посадили зернятка”.
Так, мій дідусь закінчив лише чотири класи польської школи. Грав у місцевому театрі. У ті часи, вистави були дуже популярні. Все село збиралося на них. Проте дідусь дуже любив читати, годинами засиджувався у бібліотеці. Навіть знав “Кобзаря” напам’ять. Інколи цитував його замість казок. А бабця моя любила розповідати різні небилиці про відьом. Я знала, що через три хати живе одна така, яка літає на мітлі та краде молоко. Якщо корова не доїлася, то бабуся навколо хати із сіллю ходила, а я за нею хвостом. Коли ми з дідом йшли до лісу, то обов’язково брали хліб чи пиріг для хранителя. При вході вклонялися і просили дозволу увійти. Дідусь розповідав, чому дерева не можна рубати влітку, що їм теж болить. Вода також жива і має пам’ять. Це була своєрідна гра, яка запам’яталася. Дитинство обростало магією.
Перша книжка – для одного читача
Що спровокувало написання першої книжки “Гонихмарник”?
У той період моя Даринка (донька) зачитувалася Стефані Майєр про “блискучих” вампірів – пристрасних коханців. Я їй намагалася пояснити, що ця історія – нелогічна. Ми ж не закохуємося у їжу, і вареникам не зізнаємося у коханні (сміється). Дарина сказала: “Якщо можете краще, то напишіть”. Власне так і виникла ідея написати “Гонихмарника” для одного читача. Згодом у процесі зрозуміла, що історія пише мене, а не я її. Я мала стати головною героїнею – Аліною, робити необдумані вчинки, поводити себе, як підліток. Тоді я зрозуміла, що життя у віці 13-14 років не таке вже й легке. Підлітки думають, що весь світ проти них, що ніхто не звертає уваги на їхні потреби. Це нормально, коли підліток бунтує. Не можна дитині забороняти все. Потрібно тримати дистанцію, але й співчувати їй. І тому “Гонихмарник” вийшов не як підручник з виховання, а історія кохання. Даринка прочитала його у рукописі, та змусила дописати післямову, щоб був “happy end”.
Як тоді ця історія потрапила на друк?
Я не мала звички бігати по видавцях, і не відсилала нікому рукопис. Проте на вимогу доньки все ж подала на “Коронацію слова”, і забула. А несерйозний роман “Гонихмарник” взяв тоді третє місце у жанрі “фентезі”.
Тематика проблем підлітка відслідковується майже у кожній Вашій книжці. Ви спеціально формуєте історію навколо цього чи це відбувається випадково?
Це моє бажання об’єднати різні покоління. Важливо вміти домовлятися в сім’ї, шукати те, що формує спільність. Нас об’єднує любов. Мені приходять відгуки від старших читачів, які знаходять це повідомлення між рядками. Писали, що після прочитання книжки бабуся порозумілася з онукою, і зрозуміла, що коротка спідниця – це не катастрофа.
Яка ситуація з підлітковою літературою в Україні?
Підлітки люблять історії з продовженням, а такої літератури в Україні мало. Водночас такі книжки писати важко, бо треба розробити не одну сюжетну лінію, а цикл. Це багатоповерхова будівля, яка має триматися одного фундаменту. Автори бояться братися за таку роботу. Чи не єдина, хто працює у цьому жанрі – це Наталія Щерба (авторка “Часодії”, “Чароділ” та “Лунастри”). Але її одної мало, має бути десять таких авторів. І не тільки фентезі, а й історичні, соціальні твори. Вони мають затягнути підлітка у неосяжний світ книжки. Я сподіваюся у майбутньому ситуація зміниться. Загалом є багато хороших молодих авторів, але більшість видавців не хоче звертати на них уваги.
Чому?
Вони кажуть, що це комерційний ризик – взятися за молодого невідомого автора і зайнятися його піаром. Це українська ментальність: чуже краще, ніж своє. Видавець швидше вкладе гроші у переклад відомого іноземного автора, ніж у “нерозкрученого” свого. Надіюсь, серед українських видавців незабаром з’являться справжні патріоти.
“Кухня” письменника
У який момент, Ви відчули себе письменницею?
Після серії “Зворотній бік”, адже з’явилося багато шанувальників, і водночас ворогів. Зокрема останні – це не ті, яким не сподобалася книжка. Це ті люди, які сприйняли її, як “наїзд” на їхні вірування. Між нами виникли теологічні суперечки, бо люди надто серйозно сприйняли це. Я намагалася пояснити, що це художня література, яка написана за мотивами слов’янської міфології. Автор має право домислювати, ніхто ж не знає, як воно відбувалося насправді. Немає єдиної версії, яка буде наближена до спільної думки. Кожен дослідник має власну версію. У “Зворотньому боці” – моя версія.
Чи траплялися відкриті суперечки з вірянами?
Так, після однієї з презентацій до мене підійшла жінка і звинуватила у єресі. Буцімто, я вводжу людей в оману, і що не маю права відвертати людей від християнства. Фанатики тим і відрізняються, погортавши декілька сторінок книжки, формують поверхове враження про неї. Або взагалі анотацію лише прочитають. Я зазвичай запитую таких людей: “Ви прочитали цю книжку?”, на що мені відповідають: “Ні, я не читала, але я знаю, що її треба заборонити”. Деякі бажали спалити видання разом зі мною (посміхається).
Ви ніяк не могли закінчити “Зворотній бік сутіні”, але однієї ночі це прийшло Вам у сні.
Біля мого ліжка завжди лежить блокнот і ручка. Я можу прокинутися посеред ночі, щоб швидко занотувати сон. Коли тривалий час працюєш над сюжетом, мозок не припиняє діяльність навіть вночі. Файли обробляються, і несподівано з’являється те, що твоя голова не додумалася вдень. Інколи, життя у сюжеті мені здається реальнішим, ніж світ навколо.
Тобто містики у Вашому житті вистачає?
Містика присутня у житті кожного з нас, але дехто воліє її не бачити. Певно боїмося виходити із зони комфорту. Діти більш відкриті і мобільні у цьому питанні. Вони можуть бачити такі речі, які дорослі пропускають. Містика – це тонкий світ, який існує біля нас.
Яким є життя письменника?
Не богемне (посміхається). Це годинне сидіння в архівах, переписування сотні разів одного тексту, робота над стилістикою і собою. В Україні не всі автори можуть “харчуватися” від своєї книжки. Багато приходить додому з основної роботи і сідає за написання. А спати тоді коли? Це теж треба розуміти. Також у нас немає професії літагента. Окрім того, що автори пишуть книжки, ще самостійно домовляються з видавцями, книгарнями щодо презентацій. Водночас, якщо не виходити “на люди”, то ніхто про тебе й не згадає.
Розкажіть будь ласка деталі “кухні” письменника. Зокрема звідки беруться сюжети книг?
Ідеї беруться з життя. Я записую історію, яку хтось розповідає. Потім розумію, що вона постійно крутиться у голові. З’являється інформація, яка опосередковано чи прямо пов’язана з тим сюжетом. Ніби тінь, вона волочиться за мною, і врешті, набирає чітких обрисів. А буває навпаки. Я не беруся за сюжет, якщо не бачу кінцівки.
Чи буває таке, що книжка дописана, але хочеться у ній щось змінити?
Так. Це трапилося у “Тому що ти є”. Я дописала щасливу кінцівку, але вона не давала мені спокою. Моторошне, дискомфортне відчуття переслідувало мене тривалий час. Довелося її змінити.
Що найскладніше у професії письменника?
Знайти людей, які тебе розуміють. Часто творчі люди залишаються самотніми. Рідні починають ревнувати, що ти часто сидиш за ноутбуком, вечеря не приготована, квартира не прибрана. За письменниками має стояти сильний партнер. Зокрема саме дружина Стівена Кінга витягнула зі смітника його рукопис, який не приймали видавці.
Українське фентезі, як неоране поле для творчості
Даро, Вас вважають першою авторкою українського фентезі.
Як то кажуть, потрапила в незаповнену нішу. Зараз з’являється багато послідовників, які пишуть у цьому жанрі. Проте я поки бачу лише несміливі спроби. Люди досі присилають на конкурси історії про вампірів, тільки тепер вже у космосі. Певно потрібен час, щоб писати і читати українське фентезі стало популярним. У цьому напрямку має працювати не тільки видавнича сфера, а й те, що навколо неї. Зі “Зворотнього боку” можна зробити настільну чи комп’ютерну гру по світах. Я хотіла видати довідник по персонажах – описати кожного, підготувати ілюстрації. Макети і розробки присилали самі читачі, але видавець відмовив із поясненням “комерційні ризики”. Я вважаю, що український видавець має бути мобільним і “хапати” ідеї. “Гаррі Поттер” – це книжка, фільм, комп’ютерна гра, футболки, ручки, тощо. Історії з української літератури теж можна і треба розвивати.
Чи буде продовження Вашої нової книжки “Сузір’я дів”?
Так. Щоб не спойлерити, наприкінці твору з’являється важлива особа. Наступна книжка буде власне про неї. Чорна скриня у сні головної героїні – це зачіпка для наступної історії.
У чому Ви вбачаєте основний український інтерес?
Український інтерес – це розвиток свого, українського. Не залюблюватися у Схід і Захід, а плекати і продукувати своє. Ми станемо цікаві світу тоді, коли будемо оригінальні, автентичні та неповторні. Українцям варто навчитися любити своє.
Ярослав Пілунський: Навіщо будувати старе? Давайте побудуємо нове
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
