Анна Кроткіна в 70-х роках емігрувала з родиною до США. Сьогодні вона викладає літературу в Університеті Вашингтона і Лі (англ. Washington and Lee University) в Лексингтоні – штат Вірджинія та пише статті для опозиційних російських ЗМІ. В Україну Анна приїхала в 2014 році, щоб подивитися на країну, яка завзято бореться за демократію та написати про побачене. Увечері того ж дня вона опинилася на сході – вже охопленим пожежею війни.

“Це був дуже цікавий досвід. Мені здалося, що схід, особливо село, співчував Путіну. Але із розвитком подій співчували все менше. Розпач накопичувався просто на очах”, – згадує Анна Кроткіна.

Ця енергійна жінка з оксамитовим голосом лектора поділилася з нами своїми спостереженнями про Донбас, своїм розумінням ситуації, у якій сьогодні опинився світ, розповіла про політичних в’язнів Кремля та про те, як їй довелося стукати в усі двері, щоб спробувати врятувати хоча б одного з них.

Розкажіть про свій приїзд в Україну.

Я читала про Майдан, бачила його по телевізору. Мені здалося, що це одна із найцікавіших та значущих подій у світі, в Європі, що це радикальна боротьба за демократію. Гасло “Україна – це Європа” здалося мені дуже важливим, потрібним, співзвучним. Мені хотілося подивитися, що відбувається та написати про це.

У квітні, коли в мене закінчилися заняття, зрозуміла – настав час їхати в Україну. Я знайшла тут конференцію в маленькому провінційному університеті, списалася з організатором. Він сказав, що конференції не буде, адже тривають воєнні дії, але можна надіслати статтю. Я ж відповіла, що взагалі-то хочу подивитися, як працює університет під час війни.

Я приїхала до Києва, зустрілася з цією людиною, а у нього родичі на сході України. Того ж вечора ми поїхали туди. 9 травня, у день, коли всі чекали, що сепаратисти захоплять багато населених пунктів, ми опинилися на сході у маленькому селі.

Це був дуже цікавий досвід. Путіну та Росії співчували все менше. Крим вже взяли, і розпач накопичувався просто на очах. Я дуже просила, щоб мені все-таки знайшли якогось пропутінця для збалансованої думки. Мене повезли до однієї бабусі, яку вважали дуже проросійською незламною путіністкою. Приїжджаємо. Я питаю у неї: як вона ставиться до Росії, Путіна, сепаратизму? “Погано”, – каже. І до Путіна, і до Росії, і до сепаратизму.

Все дуже просто. Бабуся – співвласниця ферми. Її онука – хозяйка. Вони зарізали бичка на продаж у Донецьку. Зателефонували водієві, щоб той забрав м’ясо. Водій сказав, що на блокпостах грабують, його щойно пограбували і забрали все, що він віз із інших ферм – масло, молоко, гроші. Сказав, що більше в Донецьк не поїде. М’ясо продали на місцевому ринку у збиток. Дуже простий економічний розклад. Ось підтримка Путіна та сепаратизму танула.

Але був і зворотній бік. 9 травня спочатку були урочисті промови біля пам’ятника невідомому солдату – так дуже по-радянські, ніби нічого не змінилося, і історія застигла. Потім сільський концерт у місцевій школі. Раз у раз на екрані з’являлися Сталін, Жуков як герої-визволителі. Це маленьке село поблизу Лозового (Ясинуватський район Донецької області, – прим. ред.), там у всіх родичи, хто в Голодомор загинув, кого заслали у Сибір – і тут портрет Сталіна.

Які маєте думки щодо Криму?

Я була в Криму ще дитиною. Мені здавалося, що Крим татарський. У 70-х я бачила татарів, яких заслали у Сибір. Це було у селищі Керос – 150-200 кілометрів на північ від міста Кіров. Керос – колонія-поселення, частина лагерної системи.

Так от, це були старі жінки, які носили срібні прикраси, таких ми більше ніде не бачили, і пов’язували хустки не так як їх носили росіянки в селищі. Хустка ніби ставала шлейфом. Схудлі жінки йшли якоюсь надзвичайно легкою ходою по цих стежках, зарослих густою північною травою, а шлейфи майоріли за ними. Вони видавалися абсолютно екзотичними фігурами, які зовсім не належали цій місцевості. Вони не мали права поїхати. Все це справляло неймовірно трагічне враження. Мабуть, вони там так і померли, бо татари не мали права повернутися в Крим.

Тепер татари в Криму у жодному разі не можуть бути лояльними російському уряду. Адже це діти тих жінок, яких я бачила на півночі у тайзі. Що вони мають думати про російську владу? Путін сприймає їх так само, як і радянська влада – як потенційних дисидентів, як загрозу. Це не дивно, завжди не любиш того, кому зробив дуже погано. Принаймні, боїшся їх.

Про повернення Криму й гадки не маю. Хіба хтось знає? Думаю, Росія не поверне його.

Американці розуміють, що в Україні триває війна?

Американці навіть не знають, де знаходиться Україна. Це реалістична відповідь. Вони живуть у дуже ізольованій ситуації: “Ми великий континент, омиваємося океанами, а це десь там, у незрозумілій Європі, де вони гризуть один одного. Ми нічого про них не знаємо”. Україна зовсім не реєструється у свідомості. Росія була незрозумілою країною. Зараз, через те, що вона постійно в новинах, усі хоча б знають про Росію, що там Путін. А раніше і цього не було.

В одній із своїх недавніх публікацій ви писали про свободу слова та преси. Вони дійсно існують?

Зараз в Америці, звісно, існують. Це видно з того, як наш президент ненавидить пресу. Він тільки те й робить, що обмовляє її. Fake news. Можна дійти висновку, що новини дуже зачіпають його. Брехня, як правило, не зачіпає, так буває тільки з правдою.

Питання не тільки в тому, чи є свобода слова, а в тому, про що преса пише. На жаль, телевізійна преса все ж таки налаштована на розваги. Вона, власне, і створила Трампа. Його було весело описувати – скандал за скандалом, а він поводить себе як клоун на килимі.

Преса свободна, але з іншого боку пов’язана комерційними інтересами. Вона свободна політично: свари президента щодня скільки хочеш. Але ти повинен сварити президента так, щоб людям було розважально. У цьому й проблема.

Газети, звісно, кращі. New York Times, Washington Post. Вони іноді помиляються, але не навмисно спотворюють факти. Помилилися – вибачаються. Факти у них достовірні, а це дуже важлива частина преси.

А в Росії є свобода слова?

У “Незалежній газеті” я пишу доволі свободно. Але, знову ж таки, я не пишу про Росію, не роблю досліджень, скажімо, російського кримінального світу. Якби я це робила, ситуація була б інакшою. Я професорка і намагаюся пояснити, як усілякі проблеми вирішуються у демократичному суспільстві. Це можна, це дозволяється наразі.

Іноді пишу в “Нову газету”. “Нова” оприлюднила матеріал про Асєєва-Васіна. Це з їхнього боку було і шляхетно, і сміливо. Я дуже їм вдячна. Отже, і в цьому відношенні є свобода. Але сказати, що в Росії є свободна преса, було б дивно. Ну скільки людей читає “Незалежну”, “Нову”, ту саму “Кольту”?

Нещодавно Путін сказав, що думку опозиції кожен може прочитати в Інтернеті, але народ цього не робить. Здається, що молодь живе у мережі. Проте у суспільній думці домінує телебачення. В Америці те саме. Хоча, здавалося б, хто дивиться той телевізор? Це взагалі жанр для старезних. Але телевізор відіграє колосальну роль.

Розкажіть про Асєєва. Ви навіть намагалися пробитися до Суркова, щоб допомогти йому.

Його викрали в Донецьку на початку липня 2017 року. І тільки через місяць “ДНРовці” визнали, що він у них. Асєєв у полоні вже рік. За слухами, його тримають в одиночній камері. Його ім’я було у списку обміну полонених минулого року, але не обміняли.

Асєєв до війни вважав себе письменником. Він журналістом зробився тільки тому, що почалися бойові дії. Я прочитала його роман і, попри деяку сирість та молодість, там багацько талановитого.

На Радіо Свобода я читала блогера Васіна. Його блоги дуже доступні, ліричні, дуже яскраві та особисті. Я його читала завжди із захватом. Виявилося, що Асєєв і Васін – це одна і та сама людина.

Його дуже шкода. Як людину, але і як письменника. Він наш колега, талановитий журналіст. Він має помірковані політичні переконання, його хвилювала війна у людяному сенсі – загибель людей, розруха. Асєєв дуже жваво писав замальовки того, що бачив: розмови в автобусі, те, як поводять себе люди на вулиці під час бомбардувань, він описував бесіди зі своєю мамою. Це були справжні фотографії життя. І ось тільки за це його заарештували. Абсолютно трагічна ситуація.

Я намагалася знайди ходи до Суркова. Виявилося, що це не реально. Між мною і Сурковим завжди лишалися одна-дві людини. Люди, які, може, і могли б відкрити двері, цього не хотіли.

Тоді я написала Прилепіну на всі його електронні адреси, які були. Я закликала його, військового чоловіка, який був у спецназі, поводити себе шляхетно, бо схопили журналіста, не військову людину, і просто мучають. Він не відповів. Але через два дні, як я надіслала листа, його вигнали з Донецька. Він посварився із Захарченком. Мені хочеться думати хороше – що він пішов просити за Асєєва, і це стало останньою краплею, адже вони і раніше мали розбіжності.

На вашу думку, Путіну вже донесли про вашу статтю, чи знає він її зміст та взагалі про долю Асєєва?

Кремль дуже пильно спостерігає за тим, що пише “Нова” та “Незалежна” газети. Якщо стаття з’явилася в “Новій” та ще й про політичний арешт у Донецьку, мені здається, Путін знає про це. Якщо не він особисто, то люди в його кабінеті. Але з їхнього боку ніяких дій. Можливо, до журналістів особливе негативне ставлення.

Чому?

Слово сильніше за кулю, це знають усі. Путін теж. Любий ідіолог знає, що нічого не починається без слова: жодна війна, жоден мир. Слово біжить попереду усіх подій.

Чи має шанс Росія стати демократичною країною?

Росія ніколи не була демократією, вона не має досвіду. З іншого боку, чи потрібен він при сучасних способах комунікації? Відкрий Інтернет, подивися, як інші люди живуть. Світ дуже змінюється за своєю структурою. Це раніше можна було сказати “Ми не маємо досвіду демократії”, тепер – ні. Відкрий Інтернет – ож інформація.

Чи можна говорити про нову Холодну війну у світі?

Думаю, термін Холодної війни просто застарів. Холодна війна – це була війна двох ідеологій: комунізму та демократії. Все змішалося в домі Облонських. Тому казати, що зараз почалася Холодна війна… Цю термінологію не застосуєш сьогодні. Я б це назвала ситуацією дуже небезпечною і сумною.

Чи є в США якісь політичні сили, які виступають за зближення із Росією?

Найголовніша із сил, яка виступає за зближення з Росією – наш президент Трамп. З того часу, як він обійняв посаду президента, жодного негативного слова не було сказано щодо Путіна. Жодного разу.

Знаменний момент: коли Путін знову став президентом після умовних виборів, Трамп його не привітав. Але з ранку все-таки зробив це. Зчинився галас на всю пресу – як же так, адже американці не вітають диктаторів. Вибори, які засновані на фальсифікації, на тому, що, врешті-решт, всю опозицію перебили – ну що за вибори? Так що відносини з Росією у нас зараз… просто рухаємося на зближення.

На вашу думку, яким має бути український інтерес?

У американця є два дуже важливих інтереси. Перший – коледж, куди піде вчитися твоя дитина. Це дуже складний процес. Коли діти вступають до університетів, всі газети про це пишуть.

І другий – це будинок. І, звичайно, галявина перед ним. До речі, її не можна не стригти. Спробуй, і місто впаяє тобі штраф. Твій дім, дах, галявина перед будинком, тераса перед ним. Це називається американська мрія.

Американці правильно розуміють ситуацію. Освіта дитини вкрай важлива. В Україні з цим великі проблеми, колосальна корупція в освіті. Український інтерес насамперед – щоб не було корупції в освіті, щоб діти вчилися в нормальних інститутах, щоб були якісні професори, які знають свій предмет, щоб не можна було давати хабарі за іспити, щоб не можна було дати хабар за те, щоб вступити вчитися. Країна без освіти – країна бідних і нещасних. Ну і другий – дім. Це хорошо справа. І щоб гаряча вода влітку текла (сміється). А взимку – було опалення.

Бесіду вів Владислав Недашківський, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.