Україна щойно відсвяткувала 30-ту річницю Незалежності, яка є приводом для підведення підсумків у різноманітних сферах. За цей час відбулося становлення ринку української книги. Дехто відзначає відчутний прогрес у цьому напрямку, а дехто висловлюється про невтішні наслідки радянської державної монополії на видавничу справу й проблему недостатньої підтримки видавництв з боку держави як основні проблеми книговидавничої справи. Своєю думкою про ситуацію, що склалася з українською книгою, поділилася Віра Валлє.  

Віра Валлє (Потєхіна) – українська письменниця, правозахисниця, доктор філософії у галузі економіки (PhD). Упродовж 2000–2003 рр. навчалася у Мерілендському університеті (США) та стажувалася в Суді США з розгляду федеральних скарг і Фундації «Україна-США». Авторка книг у жанрі нон-фікшн, головним чином присвячених темі свободи й проблемам розвитку України, зокрема: «Корупція: роздуми після Майдану» (2016), «Жага свободи» (2017), «Корупція. Занепад соціального капіталу» (2018), «Влада і свобода. Реквієм за Нікколо Мак’явеллі» (2019), «Ілюзія ефективності. Як і чому нас пошивають у дурні» (2020).

Пані Віро, основною темою Ваших книг є тема свободи. Якими враженнями Ви можете поділитися з приводу досягнень незалежної України у напрямку здобуття свободи і яку роль у цьому процесі відіграє книга?

30 років української незалежності минули не дарма. За цей час Україна здобула свободу і остаточно відірвалася від Росії на цілу епоху, поставивши крапку у своїй історії тоталітаризму. Позитивні зрушення у свідомості українців відбулися після Революції Гідності й припали на роки російсько-української війни. Ціна цієї свободи надвисока, але вона гарантує нам неповернення назад. Навряд чи 30 років тому ми могли мріяти про те, що на питання, який художній твір найкраще представляє Україну у світі, більшість українців назвуть «Кобзаря» і гімн України. Але це сталося і цим не можна не пишатися.

Проте маємо і певні проблеми з реалізацією свободи. Головним негараздом залишається повільне звільнення українців від синдрому амбівалентності мислення, котрий став наслідком поневолення розуму режимом тоталітаризму. Ця амбівалентність проявляється у суперечливості поглядів наших співвітчизників: наприклад, попри загальну прихильність українців до демократії, стабільним залишається парадоксальний запит суспільства на патерналізм і авторитарного лідера.

Це означає, що пересічний українець вже добре знає смак свободи, але має проблеми з її реалізацією. І саме в усуненні цих суперечностей мислення й роз’ясненні сенсу свободи, котра нерозривно пов’язана з особистою відповідальністю, полягає задача моєї нон-фікшн книги. Думаю, книга має запускати мисленнєвий процес і у цьому її основне призначення.

Як сьогодні представлена українська книга і чи ми можемо відзначити певний прогрес у її розвитку?

Попри значний прогрес у книговидавничій справі, якого Україна досягла за роки незалежності, відірвавшись від тоталітарного минулого, все ж спостерігаємо деякі невтішні процеси, які я, як автор у жанрі нон-фікшн, особливо гостро відчуваю у царині науково-популярної літератури. Думаю, ми ще далекі від того, щоб сказати: «Так, українська книга відбулася».

Хотілося б не просто мати гідний інтелектуальний продукт у книгарнях України, а й бачити книжки українських авторів на полицях Barnes & Noble та інших книжкових супермаркетів. На жаль, ані першого, ані другого з українським літературним продуктом сьогодні не відбувається.

Можете порівняти ринок нон-фікшн книги в Україні і США, наприклад? З яких пріоритетів виходить український та американський видавець при ухваленні рішення про видання книжок у нон-фікшн жанрі?

Ринок нон-фікшн книги в Україні і США порівняти неможливо – настільки відчутним є розрив на користь переваги у кількості та якості науково-популярної літератури, що видається у Сполучених Штатах Америки.

От, прикладом, готуючись до написання своєї наступної книги про корупцію, у червні на нашому Книжковому Арсеналі я вирішила з’ясувати, як представлена література на цю тему у країні, де переважна більшість громадян вважають корупцію найбільшою проблемою.

Я не знайшла жодної книги про це явище на полицях найбільшої книжкової події року. Натомість, на Amazon, до котрого я регулярно звертаюся за новими книгами, щороку з’являються десятки таких видань.

Мабуть, до 90% всіх нон-фікшн книг, котрі можна купити в Україні – це другорядна псевдонаукова література, яка хоч, припускаю, непогано продається, але не виконує жодного суспільного призначення.

Складається таке враження, що пріоритетом української видавничої справи є свідоме відмежування від реальних проблем України.

Якщо український видавець у процесі відбору рукописів керується здебільшого економічними мотивами, американські видавництва беруть до уваги два основні критерії: актуальність теми для суспільства і новизна ідей, закладених в основу твору.

Чому, на Вашу думку, українська книга, що спонукає мислити, не в пріоритеті в українських видавництв і чому вони здебільшого віддають перевагу виданню перекладної літератури?

На це є кілька причин і починати варто з посттравматичного синдрому української нації як наслідку пригнічення свободи індивіда радянською тоталітарною машиною. У СРСР не просто було немодно думати, критичне мислення там було під забороною. Держава зберігала цензуру над думкою і книгою. Ця традиція проросла корінням у свідомість пострадянської людини і визначає попит на книгу й досі.

Покоління, яке виросло за 30 років незалежності, навчалося у школі, що була заповідником радянщини, який рік за роком безнадійно віддалявся від сучасних реалій, але при цьому неухильно слідував зацементованим у системі освіти хибним орієнтирам, а саме: вимагав від людини слухняності й лояльності до авторитетів, мав на меті виховати зручного громадянина, котрим легко управляти.

Колись така поневолена тоталітаризмом людина мала орієнтуватися на пропозицію книги від держави і знаходила втіху у читанні. Сьогодні ж вона здобула свободу і опинилася у ситуації, коли сама визначає попит на книгу. І от тут виникла проблема: людина, яка звикла жити в умовах, коли за неї все вирішувала держава, виявилася неспроможною реалізувати свою свободу. У зв’язку з цим маємо ситуацію: попит на книгу є, а попит на інтелектуальну літературу залишає бажати кращого.

Ця обставина ускладнюється тим, що більшістю українських видавництв керують суто економічні мотиви: видавець позиціонує себе як суб’єкт економічних відносин, а не як інтелектуальний поводир нації. У своїх рішеннях він воліє відштовхуватися від попиту читача, який відмовляється думати, і не бажає докладати зусиль до закладання тренду до інтелектуалізації процесу читання.

Але хто як не видавець має подбати про формування української нації через сприяння національній ідентифікації і поширення моди на якісні книжкові видання? Хто як не він має бути осередком формування культури європейської суверенної демократичної України з традицією критичного мислення і поваги до права? Звісно ж, не останню роль у цьому процесі має відігравати держава.

Натомість бачимо інше: комерційні проекти бульварних романів і псевдонаукової літератури у перекладах заполонили українські друкарні.

Що стосується видання перекладної літератури, то тут варто згадати про комплекс української меншовартості. Я не раз чула від видавців, що твори українських авторів не заслуговують на увагу. Натомість, видання зарубіжного бестселлеру буцімто гарантує їм успіх.

От і маємо на полицях наших книгарень книжки із написом «бестселлер №1 Нью-Йорк Таймс», які мають мало спільного з реаліями країни у якій упродовж семи років триває російсько-українська війна й відбувається запекла боротьба за свободу нації.

Твори яких сучасних українських письменників, на Вашу думку, виконують цю важливу соціальну роль і є актуальними сьогодні для України?

У прозі для мене вже тривалий час взірцем залишається Оксана Забужко. У поезії меседж свободи найкраще розкривається у віршах Олени Герасим’юк. Я вважаю, що література не може жити окремо від викликів сьогодення, не повинна ізолюватися від реалій, а тому найбільше ціную твори митців, котрі про це пам’ятають.

Чого б Ви побажали українській книжці у 30-ту річницю Незалежності України?

Якісного контенту і представленості у світі. Для позбавлення українського синдрому амбівалентності мислення ми потребуємо утвердження національної ідентичності і вміння розпоряджатися свободою, котру ми сьогодні маємо. Саме цьому може навчити книга. Більш того, Україні та її авторам є чим поділитися зі світом.

Після окреслення своєї позиції під час Революції Гідності Україна заявила про себе як про державу, яка сповідує цінності свободи, а тому не може не надихати світ своєю відчайдушною боротьбою за неї, що проливається кров’ю упродовж семи років російсько-української війни, а також своєю книгою. Саме тому ми так гостро потребуємо розвитку й захисту цієї нашої української книги. У час відзначення 30-ї річниці Незалежності України її доля має для українців особливе значення.

Фото: Віра Валлє / Facebook

Інтелігенція. Капітуляція духу

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram