В Україні триває війна, про це всі говорять, але не всі це розуміють. Багатьох українців вона зачіпає лише економічно, але є ті, хто сидить в окопах і витримує цю борню на собі. Чи замислювались ви, скільки людей насправді намагаються зупинити війну та хто саме ці люди? Герої, що залишаються в тіні, – тихі, дисципліновані та відважні. Саме завдяки їм ми маємо спокій у своїх оселя, можемо дозволити все – від чистої води до поїздки за кордон. А як живуть вони? Люди, домівки яких “умостилися” в зоні бойових дій? Патріоти, які залишати ці “оселі” до здобуття перемоги не мають бажання. Про це “Український інтерес” веде розмову з тимчасовим виконувачем обов’язків начальника Цивільно-військового співробітництва, полковником Володимиром Лямзіним.
Пане Володимире, у чому полягає суть цієї організації?
Армія повинна вести не тільки бойові дії, вона має бути повернена обличчям до свого населення, і саме армія мусить допомагати мирному населенню, яке перебуває в зоні проведення бойових дій, долати труднощі. З початком війни на сході України, у 2014 році, постала потреба у такій організації, яка координувала б співпрацю військових із органами місцевої влади та мирним населенням. Тож, враховуючи міжнародний досвід передових країн світу, був започаткований пілотний проект з цивільно-військового співробітництва. З початку 2015 року він переріс у сформоване управління, і сьогодні це співробітництво – один із основних напрямів діяльності Збройних Сил України. Діяльність організації спрямована на формування позитивного іміджу українських військ серед цивільного населення, але насамперед на допомогу всіма засобами у вирішенні проблем, які стались у житті цих людей внаслідок бойових дій.
Хто долучається до співробітництва?
Долучаються усі, хто має бажання, від рядового служби за контрактом до полковника. Вони проходять спеціальну підготовку на базі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. За два тижні вивчають усе, починаючи з поняття, що таке цивільно-військове співробітництво, з чим саме доведеться мати справу його учасникам, як правильно вести розмови з місцевим населенням й міжнародними організаціями, закінчуючи психологічними тренінгами та загальновійськовими дисциплінами, такими як вогнева підготовка, самооборона та іншими. Якщо учасники пройшли успішно навчання, склали усі психологічні тести та позитивно зарекомендували себе, тоді здійснюється їх ротація в район проведення АТО.
Жінки беруть участь у цивільно-військовому співробітництві?
Так. Цього року ми підготували близько 40 жінок. Вони дуже відважні, їдуть на чотири місяці добровільно виконувати завдання, обіймаючи спеціальні посади.
Як Ви стали учасником організації?
З початком війни було бажання бути корисним, як напевно, й у багатьох. Тоді я служив у Генеральному Штабі. Дізнавшись про проект, написав рапорт, а після погодження його подався у зону проведення АТО. Відтоді, за три роки, я відвідав майже усі райони Донецької та Луганської областей.
Існує думка, що люди, які не виїхали з районів, де проводиться АТО, – проросійськи налаштовані, або їм узагалі все одно, яка влада керуватиме їхнім краєм. Ви часто туди їздите і бачите правду. Розкажіть, які вони – люди, які не покинули своїх осель?
Не можна казати, що вони проросійськи налаштовані або, як кажуть у народі, “ватники”. Їх можна зрозуміти – вони війну не кликали, так вже склались обставини, на жаль. Трапляються дуже різні люди. Ставлення до військових – неоднозначне, і всі думки людей не прочитаєш. Звичайно, є відсоток тих, кому не подобається той напрям, яким прямує Україна. В такому разі кожен випадок слід розглядати окремо. І звісно, були люди, які заважали. Наприклад, у 2014 році, на другу добу після звільнення міста Красногорівка, яке залишилось без води й світла, ми привезли перший гуманітарний конвой, а потім весь час возили воду. І у черзі по воду обов’язково знаходились один-двоє, хто обурювався, що вода мутна, розбурхуючи тим самим негативні настрої серед місцевого населення. Але такі люди є скрізь. Або, наприклад, у тому ж місті жінки стоять у черзі по воду, а неподалік сидять місцеві чоловіки і розпивають пляшку горілки. Побачили, що приїхали військові, підійшли і запитують: “Хлопці, є консерви? А то закусити нема чим”. Але не можна казати, що там усі такі. Тому що є дуже багато патріотів, які роблять все, щоб привести життя до ладу. Вони попри все активно допомагають військовим. Скажімо, у Зайцеві, точніше, як його називають, Жованка, все тримається на активістах. У цьому селі сьогодні немає жодної влади, через те що населений пункт розміщений на лінії зіткнення. Там все залежить від декількох жінок, які проводять оповіщення, коли привезуть гуманітарну допомогу, знаходять людей, які можуть вирішити питання, пов’язанні з умовами життя. Взагалі в багатьох населених пунктах все тримається на плечах активістів.
Учасники співробітництва це герої, які залишаються у тіні?
Всі, хто робить внесок у розбудову та захист України, всі, хто перебуває у зоні АТО, – насамперед ті, хто приїхав за покликом душі, всі – герої України! Тому виокремлювати учасників співробітництва не варто. А хто в тіні, хто на виду, на все свій час. От коли ми переможемо, тоді й отримуватимемо нагороди. Головне, щоб був мир та спокій.
Що найважче у такій роботі?
Найважче, мабуть, спілкування. Особливо, коли людина приходить з якимось питанням, а ти розумієш, що допомогти не в змозі. Або, якщо в змозі, то не зараз, наприклад – відновити будинок. Це загальнодержавне питання і ми не можемо його вирішити, ми можемо лише допомогти: вивезти речі, які залишились, звернутись до органів місцевої влади, щоб про цих людей потурбувалися в першу чергу.
Цивільно-військове співробітництво має групу, яка займається вивезенням із району проведення АТО тіл загиблих військовослужбовців, проводить пошукові заходи щодо повернення тих, хто загинув у минулі роки, проводить роботу з сім’ями загиблих військовослужбовців. І в усьому цьому найважче – спілкування з рідними, близькими, коли розумієш, що в кожного свій біль. Іноді люди перебувають у шоковому стані, і вони просто не можуть нічого і нікого чути.
А що найлегше?
Найлегше дається радість за виконаний проект. Усвідомлення того, що кожна справа приносить корить суспільству – це найлегше у цій справі.
Чи маєте який-небудь заклик до суспільства, абощо?
Заклику не маю, але маю бажання, щоб люди були уважнішими, не боялись і не лінувались перевіряти інформацію, яку почули або побачили у засобах масової інформації. Тому що, скажімо, прочитали новину, пов’язану з військовими, і не задумуючись, правда це чи ні, починають пліткувати. В країні, яка воює, недоцільно, не розібравшись у ситуації, не розуміючи чогось, ганьбити армію, яка захищає нас.
Що таке український інтерес?
Мабуть, актуальною відповіддю буде, що це пошук відповіді на запитання: коли в Україні покращиться життя? Щоби кожного військового чекали вдома рідні та близькі. Щоб вони відчували надійний тил. І скоріше всім нам перемоги! Бо повірте, саме військові понад усе хочуть, щоб запанував мир.
Артурас Вісоцкас: І Литва, і Шяуляй щиро підтримують Україну (рос.)
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
