Вона народилась в Німецькій Демократичній республіці (НДР). Навчалася в радянському Ростові на філософа. Відома німецька кінопродюсерка Симона Бауман бачила, як занепадав соціалізм у Східній Німеччині та як розвалився Радянський Союз. Продюсовані нею фільми – це злам епох, нові герої та теперішні “злі генії”.

Симона – постійний учасник українських кінофестивалів і як член журі, й як тренер майстер-класів. Останній її візит до Києва – це участь у фестивалі документальних фільмів про права людини DocudaysUA. Вона переглядала та відбирала кращі сценарії нових документальних фільмів.

В інтерв’ю “Українському інтересу” продюсерка розповіла не тільки про закони бізнесу в кінематографі, а й про світоглядну прірву, що все більше розділяє українців та росіян.

Наскільки фестиваль DocudaysUA став подією в культурному житті України та Європи?

Це вже 15-й фестиваль, і він став найголовнішим фестивалем документалістики в Україні. Сюди приїздять кращі режисери, продюсери. У DocudaysUA хороша репутація на Заході, окрім показу фільмів проходять майстер-класи, презентації проектів. Взагалі, окрім цього фестивалю, у вас дуже яскраві та змістовні “Молодість” та Одеський кінофестиваль. Ви вже маєте чимало професіоналів у царині кіно, й це не може не тішити.

Водночас будь-який кінофестиваль – це завжди недешево, й тут складно, адже державна підтримка таких заходів мінімальна та нестабільна. На відміну, наприклад, від європейських кінофорумів, які фінансуються здебільшого з кінофондів або ж держбюджету. На процес становлення будь-якого фестивалю потрібні гроші, причому декілька років поспіль, щоб перед організаторами не стояла проблема – де взяти кошти на наступний рік. Наприклад, Одеський фестиваль на початку не отримав із бюджету жодної копійки. Ситуація дещо змінилась в останні 4–5 років, коли держава стала його підтримувати фінансово.

І все ж, попри ці проблеми, кіно у нас відроджується?

Добре, що у вас є структура Держкіно, яка незалежно від Міністерства культури достатньо грамотно підтримує окремі проекти. Це помітно й на міжнародних фестивалях, де представлене українське кіно. Такого раніше не було.

А як у вас налагоджено кіновиробництво, звідки беруться гроші?

На Заході держава також лише частково фінансує кіно, але є кінофонди, гроші у які надходять від прокату фільмів. Є регіональні кінофонди, загальнонаціональні – це головний ресурс, плюс – громадське телебачення також вкладає гроші у виробництво фільмів. Останніми роками почала діяти система податкових повернень. Якщо ти вкладаєш гроші в якійсь країні, тобі у цій країні повертають близько 20% витрат. Це дуже важлива складова фінансування кіновиробництва, поширена в Європі. В Україні є подібний законопроект, але він надто довго “лежить” у Верховній Раді.

Яка тематика фільмів нині найпопулярніша на Заході?

Мають попит комедії, сімейні серіали. Гарно йдуть анімація, містичні трилери, фентезі. Все залежить від країни, смаків, традицій. Наприклад, у Східній Європі й досі популярні бойовики.

У документальному кінопрокаті важливі візуальні роботи – красиво відзнята природа, екстрим, а ще, наприклад, танці. Більше глядачів, звісно, збирають роботи знаних режисерів або з відомими акторами. Важливо, щоб вони розмовляли у фільмі німецькою мовою, адже це впливає на емоції глядачів. Війни, кров, скандали – це не для великого екрану, й усе це показує здебільшого громадське телебачення. Звичайно, документалістику дивляться, але не так, як сімейні серіали.

Україну показують?

Майдан багато показували. Це був шок, коли майже в центрі Європи таке може відбуватися. А після Майдану тема України затихла. Всі розуміють, що Крим – це анексія території. Що Донбас – це агресія. Але цих тем надто мало у наших новинах. Показують, коли Меркель зустрічається із Макроном з приводу Мінських домовленостей. Були фільми про Донбас, але вони демонструвались вночі на громадському телебаченні. Приватним каналам документалістика взагалі не цікава.

Симона Бауман: "Документальне кіно взагалі не цікаве приватним каналам". Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський
Симона Бауман: “Документальне кіно взагалі не цікаве приватним каналам”. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Гібридна війна – вона загалом не на полях битв, а в головах людей. Якою мірою це відчувається в Німеччині?

У нас тепер точиться гостра дискусія в суспільстві про те, що сучасні ЗМІ та інші джерела не перевіряють інформації. Журналісти сидять в офісах, переписують повідомлення з якихось агентств та соцмереж, і ти не можеш зрозуміти – правда це чи ні, адже ніхто цих відомостей не перевіряє. Через це маємо дуже багато фальшивої інформації, і це велика проблема сучасного суспільства. Чимало неправдивих сюжетів із Сирії. Показують ролики про бомбардування, а виявляється, що це було в іншому місці й інший час. Росія також хоче впливати на громадську думку в Німеччині, запускає в ефір чимало фейків, і не завжди легко з цим розібратись.

Як змінюється Україна після двох Майданів, анексії частини території та війни на Сході?

У вас змінюються президенти, уряди, але реформи надто повільно просуваються, і це не задовольняє людей. Неправильно, коли 50 людей вирішують долю країни.

Я бачу, що Україна перебуває на перехідному етапі: від Радянського Союзу до чогось нового – незалежної, національної держави. Це надто складний процес, властивий усім постсоціалістичним країнам. Адже ви були тісно між собою пов’язані. Я була в Україна і в 90-х, і на початку 2000-х. При цьому часто їздила в країни Балтії й бачила, як у вас ще все влаштовано по-радянському. Але з 2004-го настав переломний момент. Я відчула, що люди чогось хочуть, масово виходять на вулиці й вимагають, заявляють про свої політичні інтереси. І це дуже відрізняє вас від росіян. Триває боротьба за ідентичність, виросло нове пострадянське покоління українців, котрі знають, чого хочуть, і за цінностями близькі до європейців. На все це приємно дивитися.

Майбутньому країни, як на мене, заважає олігархічна структура влади та економіки. Вона не дає розвиватися й, очевидно, треба чимало часу, щоб це змінити. У вас змінюються президенти, уряди, але реформи надто повільно просуваються, і це не задовольняє людей. Неправильно, коли 50 людей вирішують долю країни.

Ми тепер маємо змогу вільно їздити до Європи. Як це зближує нас, і чи далеко ми відірвалися від путінської Росії?

В 2004 році ви скасували візи для європейців. Водночас Євросоюз не відмінив віз для українців. Вважаю, що це було неправильно. Саме рішення, їхати чи не їхати кудись, люди ухвалюють залежно від своїх економічних можливостей. У вас, напевне, були очікування, що Європа допоможе, але вона цього не розуміла, й це було розчаруванням для частини українців. Але ви краще ставитеся до Європи, аніж росіяни. Останні 3–4 роки у них дуже змінилось ставлення до європейців. Воно стало більш вороже. Я цього не відчуваю тут, в Україні. І ця різниця між вами дедалі відчутніша.

А навіщо нам Європа? Які у вас цінності?

Я не думаю, що треба робити копію Європи в Україні. Треба розвивати свою економіку, виходити на міжнародні ринки. Країна при цьому має бути більш відкритою для іноземних інвестицій. Потрібно гарантувати юридичну безпеку цих інвестицій. Важливо розвивати демократичні інститути – проводити чесні вибори, посилювати можливості людей впливати на уряд. Це необхідно для розвитку суспільства. У нас також є корупція, але вона не системна. У нас немає такого глибокого конфлікту між багатими й тими, у кого мало або зовсім немає грошей. У нас є сильний середній клас. Мені здається, що така економічна система була б доречною для України.

Симона Бауман: "В Україні не потрібно робити копію Європи". Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський
Симона Бауман: “В Україні не потрібно робити копію Європи”. Фото: Український інтерес/Олександр Бобровський

Ви знімали фільми про Росію. Наприклад, “Путінські ігри” про мільярдні витрати й розкрадання на зимових Олімпійських іграх у Сочі. Чи вдалося би це здійснити сьогодні?

Всі стадіони до чемпіонату світу з футболу оголошені стратегічними об’єктами й журналістів туди водять тільки на пропагандистські екскурсії.

Сьогодні ми такий фільм уже не зняли б. І тоді було складно, наприклад, через обов’язкову акредитацію при МЗС Росії та інші бюрократичні процедури. До того ж тоді люди не так боялись говорити на камеру. Росія сьогодні закривається і від зовнішнього світу, й зсередини. Стає все більш тоталітарною державою. Наприклад, всі стадіони до чемпіонату світу з футболу оголошені стратегічними об’єктами й журналістів туди водять тільки на пропагандистські екскурсії. Подивитися на все це незалежно, з чимось порівняти – неможливо. Й люди стали боятися, ніхто слова чесного нікому не скаже.

Я зняла фільм про російську опозицію з російським продюсером та режисером. У Росії ще залишилися мужні люди, які щось розслідують, пишуть і показують. Але їхні можливості знімати та поширювати матеріали дуже обмежені, в основному це Інтернет.

Росія все більше схиляється до фашизму?

Сьогодні важко прогнозувати. Росіяни розчаровані Європою, США. В той же час вважають себе світовою державою, що все може і прямує своїм шляхом. Країна імперських амбіцій, де всередині люди бояться говорити правду, займатися політикою, бізнесом. Багато людей піддаються пропаганді й вважають Путіна вождем. Із ними важко сперечатися, адже це – поза зоною аргументів. У мене була дискусія з друзями щодо Криму. Я пояснювала, що вони його відібрали, вони ж переконані, що Крим завжди був російським. Та коли я навела приклад Кенінсберга (Königsberg, теперішній Калінінград, – прим. ред.), мовляв, він – наш, німецький, і ми його забираємо, у них стався ступор. Вони не знали, що сказати. Для них міжнародних правил не існує.

Тоталітарні режими дуже схожі. Ми знімали фільм про Північну Корею. Вони відірвані від усього світу, у них майже немає Інтернету, а на телебаченні зранку до вечора показують паради, запуски ракет і “великого” Кім Чен Ина. Але найсмішніше було, коли там оголосили, що Північна Корея виграла світовий чемпіонат із футболу. І люди вірять, бо іншого не знають. Найсумніше, що ці люди так і виростають. У них немає уявлення, що є інший світ.

Порівнювати Росію з Північною Кореєю не варто, але вона прямує схожим шляхом. Виросло покоління, що знає тільки Путіна.

Ми з німецьким режисером починаємо новий проект під назвою “Покоління Путіна”. Там головні герої – російські діти, що народилися 31 грудня 1999 року. Цього дня пішов Єльцин і прийшов Путін. Сьогодні цим людям по 18 років. Це покоління, яке нічого іншого, окрім Путіна, не знає.

Що таке український інтерес у вашому розумінні?

Треба розвивати економіку. Щоб вона була конкурентною та мала партнерів на міжнародних ринках. Потрібно залучати інвестиції й захищати їх. Щоб не було відчуття, що завтра до влади прийде хтось інший і все зміниться. А тому в пріоритеті має бути боротьба з корупцією. Й дуже важливо не потрапити на гачок російської пропаганди й не відповідати тим самим. Потрібно зупинити війну на сході України. Я знаю, що це залежить насамперед від Росії, але все одно – це треба якось закінчувати.

Розмову вів Юрій Горбань, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.