Щоб організувати захопливу мандрівку не обов’язково мати багато грошей. Головне – бажання та трішки кмітливості. Денис Уманський з Синельникового, що на Дніпропетровщині, та його дівчина Наталка подолали п’ять тисяч кілометрів на електровелосипедах, які хлопець змайстрував власноруч. “Український інтерес” дізнався у Дениса найцікавіші моменти подорожі, труднощі та пригоди, які супроводжували пару у 29-денній авантюрній поїздці.

Як “Україна” надихнула на першу подорож

“Три роки тому у мене був велосипед “Україна”. Увесь час я ганяв по місту і займався своїми справами. Він завжди був у гарному стані, але одного разу мої друзі дали прокататися на китайському велосипеді. Я зрозумів – небо і земля. Почав збирати гроші і придбав собі новий велосипед. Відтоді я катався навіть взимку.

Моя дівчина – Наталка – їздила на велосипеді лише в дитинстві. І от навесні я дав її спробувати проїхатися на своєму велику, а сам наздоганяв її на “Україні”. За дві-три поїздки їй сподобалося, ми підзібрали грошей та придбали їй такий самий”, – розповідає Денис.

У першу велоподорож пара вирушила минулого літа. За два тижні відпустки вони вирішили об’їхати південь України по азовському узбережжю. Електричкою з Дніпра Денис і Наталя доїхали до Бердянська, звідти й стартували. Далі через Приморськ до Гінічеська, що зайняло два чи три дні. Потім поїхали в Асканію-Нову, а звідти – додому.

Осінніми та зимовими вечорами пара передивлялася фото та відео з подорожі, ностальгували за цим періодом. Так виникла ідея зробити щось масштабніше:

“У грудні ми почали збирати гроші. Окрім своєї справи, я пішов підробляти вантажником на кілька заводів. Моя дівчина – вчителька вокалу, вона теж працювала на двох роботах. Від березня, коли сума була майже назбирана, я почав перероблювати педального друга на електровелосипед. Якщо брати до уваги географію нашої подорожі, то на звичайних роверах по скелястих місцевостях ми б не доїхали. На Карпатському хребті без електротяги не подолали б підйому”.

Акумулятори Tesla та наполеглива праця

Спочатку Денис переобладнав свій велосипед. Ще взимку він захопився електротранспортом. До роботи над своїм велосипедом хлопець набивав руку, тому коли почав роботи над ним, уже мав певний досвід:

“Я займався кастомізацією електросамокатів: вдосконалював акумулятори. Замінював стандартну батарею, якої зазвичай вистачає на 20-30 кілометрів, на кастомну від автомобілю Tesla”.

На першому етапі потрібно було вирішити з чого зробити корпус для батареї. Було три варіанти: алюміній, 3D-друк, скломат з поліефірною смолою.

На два корпуси хлопець витратив 2 000 гривень. Фото: Денис Уманський

“Перший – найдешевший, але вигляд воно би мало, м’яко кажучи, “колхозний”. Ба більше, цей метал проводить струм. Були думки, що в разі потрапляння в якусь яму, батарея може пробити захист і станеться коротке замикання.

Другий варіант виявився дорогим: за, по суті, шматок пластмаси 80х50 сантиметрів, студії 3D-друку просили від 10 до 15 тисяч гривень. Так я зупинився на третьому. Два корпуси мені обійшлися у дві тисячі гривень. Праця кипіла: все неодноразово склеювалося та шліфувалося. Під розмір готового корпусу будувалася батарея”.

Денис модернізував велосипеди так, щоби вони могли розганятися до 55 кілометрів на годину, а батарея – витримати сотню кілометрів. За швидкості 30 кілометрів на годину – від 140 до 150 кілометрів без підзарядки.

“Кропітка праця була над велосипедом моєї Наталки. Мало того, що габарити довелося зменшувати, так ще й зовнішній вигляд мав відповідати дівчині. Якщо для себе я міг зробити “якось так”, то для неї це було і якісно, і красиво”, – каже хлопець.

У 20-х числах червня велосипеди були готові. Пара вже була на старті, але в плани втрутилися кількаденні дощі. Поїздку довелося відкласти.

Читайте також: Як молода сім’я з малюком об’їздила півсвіту на велосипедах

“Зупинять – падаємо на “мороз”

“Пригоди почалися відразу: з горем пополам ми влізли до типової “совкової” електрички з важкими велосипедами. Якщо до модернізації вони важили близько 12 кілограмів, то після їхня вага сягнула майже 30-ки кілограмів”, – згадує Денис.

Власне мандрівку пара розпочала з Генічеська. Проблеми виникали рідко, але пригод вистачало. За словами Дениса, найпроблемнішими стали дороги:

“Є й нові відрізки, їхати якими – саме задоволення. Можна розігнатися і до 50-ти кілометрів. Подекуди не могли розвинути швидкість більше 10-15 кілометрів на годину, настільки “вбиті” ті шляхи”.

Труднощі виникли і з тим, що ні Денис, ні Наталка не мають водійських прав. В Україні електротранспорт не потрібно реєструвати, якщо двигун має номінальну потужність до трьох кіловат. Їхні електровелосипеди мали двигуни на один кіловат, додатково хлопець встановив контролери, які форсували їх до трьох:

“Окрім мене цього ніхто не знав, тому в Україні я не боявся проблем з поліцією. А от за кордоном усе суворіше: там дозволений транспорт не більше двохсот ват. Я вдався до хитрощів: ми домовилися, що якщо побачимо поліцейських, вимикаємо двигуни через смартфони”.

Закохані вигадали легенду: якщо патруль зупиняє, робити вигляд, що установка – звичайна допомога для педалей. Продемонструвати, як воно працює не мають змоги, бо сіла батарея. Перевірити також не можна – поліцейські навряд чи допетрали б, що молоді люди керують двигуном через телефон.

Дівчина Дениса – викладачка вокалу. Фото: Денис Уманський

Не без травм та падінь

“За час усієї подорожі у нас було три падіння, і щоразу падала Ната. Вперше це було біля Коблевого, травм не було: велик витримав, ну й Наталка теж. А от вдруге нам так не пощастило.

Ми їхали з Білгород-Дністровського до Ізмаїлу. Дорога рівна, я розігнався до сорока кілометрів, Ната їхала трішки позаду. Уже майже біля міста я відірвався, лише час від часу поглядав, як там вона. На шляху трапився легкий дуговий поворот. З’їхав, обернувся – Наталки не видно, я зупинився.

Мене наздогнав позашляховик і водій сказав, що там дівчина впала. Я рознервувався і запитав: “Через вас?”. Він сказав, що ні, злякався і поїхав”, – розповідає Денис.

Зустрічною смугою хлопець поїхав шукати кохану:

“Приїжджаю і переді мною картина: кермо в один бік, колесо в інший, поряд сидить Наталка. Добре, що вона була у шлемі: їй ми купили, а мені вже не вистачило грошей. Вона сидить тримає руку, шлем цілий, лише трішки пошкоджений, підборіддя подерте, з носа кров. Ната не кричала, але голосно сказала: “Я тебе ненавиджу”. Ніби я винен, що вона впала. Дивлюсь, а на правій руці біля ліктя маленький внутрішній крововилив, шкіра випирала сантиметри на два, утворилася гулька. На перший погляд травма була схожа на закритий перелом.

У Наталки відразу питання: “Що це?”. Тільки хотів сказати, а вона: “Не кажи, що перелом”, а я: “Це перелом”. Протяжний крик було чутно ледь не на весь Ізмаїл: “Ніііі!”. Поки вона галасувала, у мене була лише одна думка, де знайти знеболювальне. Наша аптечка була примітивною: бинт, йод, нашатирний спирт і “Но-шпа”. Потрібно було знайти лікарню і, певно, повертатися додому”.

Біля пари зупинилося кілька водіїв. Вони допомогли з перев’язкою та викликали швидку. Наталю забрали в ізмаїльську лікарню, а Денис наздоганяв медиків на велосипеді. Рентген показав, що у дівчини забій, але рука все одно спухла. Мандрівники знайшли квартиру для ночівлі, і вирішили, що майбутнє подорожі залежатиме від самопочуття Наталки. Все ж, вони вирушили далі, але швидкість була меншою.

Попереду – вісім країн

Зрештою Денис з Наталкою приїхали в Татарбунари: “Там ми зустріли циганів на конях з упряжками – ніби потрапили у законсервоване ХІХ століття. Згодом дісталися пункту пропуску Рені (кордон з Румунією) – це стала наша перша мандрівка за кордон, вирішили скористатися безвізом”.

Часто мандрівникам доводилося хитрувати, щоб не мати проблем із законом. Фото: Денис Уманський

Румунський прикордонник ламаною англійською, з частиною румунської і трішки української, розпитував їх про велосипеди та мандрівку. На стандартне запитання про заборонені предмети, Денис розповів, що у нього є ніж. Румун поцікавився навіщо, відповідь була простою – помідори різати. З усмішкою веломандрівників пропустили до Румунії.

На кожному пропускному пункті пара не казала, куди їде. Для всіх була одна легенда: покататися їхньою країною.

Румунія запам’яталася мандрівникам колоритною: високі гори і незвична мова. Особливо їх тішили назви населених пунктів. Спочатку в планах було проїхатися Транскарпатським шляхом, але, Денис хвилювався, що двигуни не витримають підйомів. Цю ідею залишили на наступний рік.

“Коли ми дісталися Хорватії, вже вечоріло. Потрібно було шукати місце, де поставити намети. На око трапилася залізнична станція. Думали, може вийде там заночувати. Під’їхали ближче, а вона десь чотири на шість метрів, зачинена будівля і одна лавочка. Навпроти станції був будинок літніх людей.

Біля триповерхової будівлі сидів дід, на вид років 80, і курив сигару. Він покликав мене: “Ходь сюди”. Ми розговорилися, розповіли свою історію, і, що шукаємо де переночувати. Підтюпцем він побіг до будинку і покликав кількох бабусь. Спілкувалися ми через зачинений паркан. До нас вийшла гувернантка. Вона говорила російською, але з акцентом. Виявилося, що жінка родом із Сибіру, але вже тридцять років мешкає в Хорватії. Будинок пристарілих виявився приватною власністю, тому ночувати там нам не могли дозволити. Але вона сказала, що ніяких проблем з тим, щоб зупинитися на вокзалі не виникне. Так ми і зробили”, – розповідає Денис.

Читайте також: Як ветеран АТО змінює Україну велосипедами

Поки Наталка розкладала речі, він вирішив смикнути двері – виявилося, що там відчинено. Чисте приміщення, із журнальним столиком по середині. Трішки далі – вбиральня, і, найцікавіше, з кондиціонером та бойлером. Двома словами – культурний шок.

Пара готувалися до сну, коли на “гостини” завітала вже знайома гувернантка. Принесла їжу з пансіонату – у клунку було багато хліба, солодощів, домашнього сиру. Від гувернантки хлопець дізнався, що ще років десять тому ця станція була переповнена людьми та потягами, наразі ж там майже ніхто не зупиняється. Задоволені від того, що знайшли нічліг, мандрівники поснули.

“О 5 годині ранку нас розбудив дизельний поїзд, з якого вийшли дві жінки. Вони трішки посиділи на лавці та й пішли. Відразу за ними я почув тупотіння ніг, яке швидко наближалося до мене та ще сплячої Наталки. Це виявився машиніст: метр дев’яносто зросту – такий же як і я, але удвічі ширший і з вусами, як у Тараса Шевченка.

Мову його розібрати не вдалося, але й без цього було зрозуміло: жестом він вказав на двері. Ми вийшли на вулицю, зробили вигляд, що збираємося. Дочекалися, поки поїзд рушить. Коли він зник за горизонтом, ми повернулися, поспали ще кілька годин і спокійно поснідали”.

Фото: Денис Уманський

Веломандрівники взяли у подорож два українські прапори, на яких залишали згадку про кожне місто. Скрізь, де зупинялися, знаходили цікавих людей, щоб вони розписалися на одному з них. Так було і цього разу: на прапорі розписався той самий дідусь – 85-річний поляк Стефан, який більшу частину життя прожив у Хорватії. Авантюрна пара вирушила далі підкорювати Європу.

Уже в Словенії люди розповіли, що дорогою до Італії майже триста кілометрів потрібно їхати скелястими дорогами. Усе ж Денис з Наталкою вирішили, що не цього разу, і вирушили додому. Після Словенії їх чекала мальовнича Австрія.

“Заправки, де можна зарядити велосипеди, траплялися досить рідко. Ми доїхали до маленького австрійського села на 10-20 будиночків і всі, як на картинці. Побачили чоловіка біля гаража, під’їхали до нього. В Австрії здебільшого розмовляють німецькою, ми ж говорили англійською. Контактувати допоміг перекладач у смартфоні. Чоловік дозволив нам підзарядити акумулятори, покликав дружину. Ми поспілкувалися, і вони пригостили нас пивом власного виробництва”, – каже мандрівник.

Знову дорога, трішки мандрів Польщею – курс додому:

“Найбільше сумували за рідною мовою. Перетнули український кордон, я зайшов до крамниці купити води, попросив продавчиню сказати “паляниця” і аж від серця відлягло”.

Денис Уманський не планує зупинятися. Наступного року знову хоче вирушити в мандри, але не впевнений, чи захоче з ним їхати Наталя. Все ж таки, за словами хлопця, важко витримати такий шлях. На майбутню подорож інші плани: новий маршрут і транспорт. Денис планує переробити мотоцикл в електробайк, який зможе вижати сто кілометрів на годину.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter