Олександр Клименко: Люди мають розуміти, що війна – це страшно

Олександр Клименко: Люди мають розуміти, що війна – це страшно. Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Він побував майже у всіх “гарячих точках” світу, бачив війну у Придністров’ї, Сараєво, Хорватії, на Близькому Сході та в Африці. На передових його єдина зброя – фотокамера. Через її об’єктив він показує всі жахіття війни. Його персональні виставки проходили не лише в Україні, а й у США, Бельгії, в Люксембурзі, Польщі, Литві, та у Великобританії.

Олександр Клименко – журналіст, фотокореспондент газети “Голос України”. З 1992 року фільмує військові конфлікти. Та найстрашнішою називає війну на сході України. Саме їй присвячена фотокнига “Фронтовий альбом”, роботи з якої представлені на виставці “Філософія війни”. Передова, бої, поранені й загиблі, смерть і страх, зруйновані будинки та біль в очах жителів прифронтової зони – фотограф своїми світлинами показує все, що бачив на власні очі.

В інтерв’ю “Українському інтересу” Олександр Клименко розповів про свою “Філософію війни”, про небезпечні ситуації, у яких йому доводилося бувати, і про те, який вигляд має війна через об’єктив фотокамери.

– “Філософія війни”. Чому саме така назва?

– Почнемо з того, що цю виставку ініціював Національний музей історії України у Другій світовій війні. Там вона й відкрилася влітку минулого року під назвою “З фронтового альбому”. Оскільки на ній представлені не лише світлини з фотокниги, ми вирішили назвати цю виставку “Філософія війни”. Чому така назва? Тому що філософія війни потребує філософської розповіді. Бойові дії на сході України тривають уже дуже довго, більше 10 тисяч загиблих, півтора мільйона переселенців. Це все людські трагедії. Перша асоціація зі словом війна – це смерть, біль. Війна – це жах. І я хотів показати її людям такою, як вона є насправді. Зараз виставка проходить у Верховній Раді, а потім буде в університеті Шевченка. Думаю, що молодь це зацікавить. Я дивився книгу відгуків – на виставці були відвідувачі з усього світу: Туреччина, Канада, США. Але найбільше вразив відгук туриста з Росії, який написав: “Я росіянин. І коли подивився цю виставку, мені стало соромно за свій народ”.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

– Ви знімали війну на сході України від самого початку?

– Те, що це справжня війна, я відчув іще під час Революції Гідності, коли почалися протистояння. Мені довелося бувати і в колишній Югославії, і в Африці, на Близькому Сході. Але коли 19 січня я побачив, що робиться на вулиці Грушевського – стало страшно. Я згадав Сараєво. І це мене жахнуло. Я знімав ті події і був поранений – біля мене граната впала, уламки потрапили у ногу, була операція. Я об’їздив безліч “гарячих точок”, але таке сталося вперше. Наша війна – найстрашніше з того, що я бачив. Рідні після цього не хотіли мене уже відпускати кудись. Але я поїхав. Уперше потрапив на фронт 4 червня 2014 року. У цей день збили два вертольоти Мі-24, а я тоді злітав на Мі-8 на гору Карачун під Слов’янськом. З того часу почав знімати війну на сході України.

– Чому ви обрали саме тему війни?

– Бо це набагато цікавіше, ніж ходити по “паркетах”. Я спочатку працював у газеті “Сільські вісті”, а з того дня, як виходить газета “Голос України”, фотографую для неї. Знімав я і Верховну Раду, і президентів, і прем’єрів. Але це нудно. А коли ти виїздиш кудись у поле, то це цікавіше. Вперше воєнні дії я почав знімати у 1992 році. І з того часу вважаю це своїм обов’язком. Я не просто роблю фото, я показую людям війну, щоб вони могли зробити висновки.

– Не страшно знімати, коли навколо чуєш вибухи?

– На війні завжди страшно і гірко. Страх – це природна людська реакція. Коли ти лежиш під обстрілами, кожна секунда тягнеться, як вічність. Ти чекаєш, потрапить у тебе куля чи ні. Всі бояться. Але мужні люди переборюють свій страх.

– Які найбільш трагічні моменти запам’яталися з передової?

– Найстрашніше бути під обстрілами, бо ти не можеш керувати своєю долею. Все залежить від випадку. Найгірше на війні – це невідомість. Це її типова риса. Ти не знаєш, що буде через секунду, хвилину чи годину. Одного разу на позиції було тихо і спокійно, співали пташки, і ось за мить жахливий мінометний обстріл, який тривав більше години. Але там звикаєш і до цього. Страшно також бачити смерть. Ти знаєш людину – і раптом її вже немає. Найбільше боліло, коли загинули п’ятеро моїх знайомих військових вертолітників, з якими я літав в Африці. 2 травня 2014 року збили два Мі-24. Для мене це було потрясіння.

– Чи можливо повністю відтворити війну через об’єктив фотокамери?

– Те, що я знімаю, – це момент. Він не повторюється. Обстріли, вибухи, дим, полум’я – можна показати все. Буває, що тиждень на позиції – і нічого не відбувається. Тоді я знімаю хлопців, їхні емоції, їхній біль, записую інтерв’ю. Люди на війні – найбільша наша цінність.

Журналісту, який пише, є що розповісти. А нам треба через фото все показати. Фото з рукою чоловіка, який показує, що ось там був обстріл, нічого не скаже. Мені треба зняти той обстріл. Інколи щось вдається, інколи ні. Фотожурналістика – це талан. Буває, що опинишся у потрібному місці у потрібний час. Буває, за тиждень одне достойне фото. А буває за день – сотня. Документальна фотографія – це те, що не повторюється.

Але краще покажуть самі бійці – вони теж знімають на телефон. І саме у них справжня історія війни. Може, воно і не майстерно знято, але найгарячіше.

– На війні є цензура, що показувати, а що ні? Смерть варто знімати?

– Єдине, що не варто показувати – це якісь стратегічні об’єкти, які може побачити ворог, і це нашкодить. А смерть треба показувати. Бо це частина війни. Розповім одну історію. Коли виходили з Дебальцевого, я приїхав у батальйон, який щойно вирвався. І там за будинком було три БМП (бойова машина піхоти – ред.), лежало три трупи. Цих хлопців убили декілька хвилин тому. Це був відчай. Пошматовані тіла, в одного розірвана голова, вони були вкриті чорною плівкою. Я прийшов туди, а інші вояки мене зупинили і попросили не знімати. І тут приходить командир і каже: “Знімай, хай люди бачать, що ми тут не лише з кішечками фотографуємося і чаї п’ємо”. Якщо не показувати смерть, як ми інакше побачимо війну?

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

У нас і так постійний дисонанс. У цей момент ти на війні, де смерть і відчай, а через 6 годин у поїзді ти в іншому місті. І там нічого про справжню війну не знають. Там веселяться, співають. Одна країна і два різні світи.

Є класична війна, знята у В’єтнамі. Фотографії були єдиним джерелом візуальної інформації. Світлини вплинули на свідомість людей. Журналісти навіть зупинили якимось чином війну.

Так, військовим не завжди подобається, коли щось знімають. Під час війни в Іраку американці обмежили доступ журналістів, щоб суспільство було більш спокійне. А одному фотографові вдалося зробити світлину, коли повернувся літак із трунами з Іраку. Багато трун, вкритих американськими прапорами, – одне фото показало весь біль тієї війни.

– На вашу думку, журналісти достатньо показують тему війни?

– Коли все починалося, люди, звісно, не були готові до цього. Але зараз уже багато військових журналістів, які показують те, що бачать. Інформація подається так, як це потрібно армії. І, можливо, це правильно. Я дуже поважаю всіх журналістів, які їздять на війну.

– А загалом як оцінюєте розвиток сучасної журналістики?

– Журналістика 20 років тому і сьогодні кардинально відрізняється. Тоді не було соцмереж, інтернету як такого. Ти знімаєш, приїздиш, монтуєш. Треба проявити плівку. Джерелами інформації було телебачення, радіо і газета. А зараз мені не потрібно чекати, поки вийде газета чи вечірній випуск новин. Усе показують онлайн у той час, коли подія відбувається. Щодо об’єктивності журналістів – це суб’єктивна штука. У кожного вона своя.

– Плануєте ще їхати працювати на фронт?

– Безсумнівно. Хоча зараз війна позиційна. Вона нудна і вимагає від солдата терпіння. А терпіння – це також сила. Лише військові зможуть розказати про війну таку, яка вона є насправді. А журналіст приїхав – поїхав.

Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

– А що б ще хотіли відзняти? Які місця чи події?

– Я б волів перемогу знімати, коли закінчиться ця війна. Приємніше фотографувати щось хороше, радісне. Фільмувати смерть боляче. Коли я знімав звільнення полонених – це великі емоції, які важко передати.

Взагалі, хотілося б зібрати усі свої роботи, а на це часу не вистачає. Вони виходять у газеті, в інтернеті. Але, як кажуть: “Незадокументована історія – історія, якої не існує”. Ніхто не буде через кілька років шукати по архівах мої світлини. От я зробив книгу – і це є історія. Мені приємно, що вона подобається військовим, а у людей, які не бачили війну, викликає емоції. Один фотограф, побувавши на моїй виставці, сказав, що вона сильна і страшна.

– Ніколи не рахували, скільки фото зробили за своє життя?

– Я знімав багато. Закінчив університет у 1986 році і відразу почав працювати. Спочатку на плівці, а лише у 2006 перейшов на цифру. Але ще й 2012-го в Африці я знімав на плівку. Зараз це дуже дорого. Маю чотири фотокниги: “Україна. 10 років поступу” (2001), “Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття” (2004), “Крізь вогонь і сльози” (2009), “Фронтовий альбом” (2016). І моя найголовніша нагорода, – що вони подобаються тим, для кого були зроблені. Відзняв я, мабуть, кілометри плівки, кілька сотень тисяч кадрів.

– У чому вбачаєте український інтерес?

– Найвищий інтерес кожної країни, у тому числі України, – щоб громадяни добре жили, були забезпечені і щасливі. І держава має гарантувати умови для розвитку людей та захищати їхні інтереси.

Ірина Савчук, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.