Про українське насіння кажуть: де на посій, там і вродить. Тобто попри несприятливі умови пустить коріння, приживеться, розквітне й дасть рясні плоди. Наші браття оселилися на всіх континентах, практично у всіх країнах світу, за різними оцінками, їх там 20-25 мільйонів. Це практично цілий український світ зі своєю історією та культурою, про який ми знаємо небагато. Однак є люди, які присвятили своє життя його дослідженню та єднанню з материковою Україною. До них належить заслужений журналіст України, письменник, автор проєкту “Українці від океану до океану” Олександр Карпенко. Розмовляємо з ним про його роботу та про те, чим живуть наші брати за океанами й у близькому зарубіжжі.

Олександре Федоровичу, як і коли виникла ідея вашого проєкту?

Цей проєкт було започатковано у 2005 році. Сталося так, що в складі урядової делегації я відвідав Казахстан, як журналіст. Познайомився з послом України Василем Цибенком, він подарував мені книжку “Українці в Казахстані”, повели мене в українську школу, зустрівся з керівником нашої громади в Астані. І все! Я захворів цією темою назавжди. З’ясував, що тоді в цій країні проживало близько 800 тисяч наших єдинокровних братів, які потрапили туди в різні часи. Це й цілинники, і фахівці та робітники, які створювали індустрію Казахстану, і нащадки репресованих, і тих, хто виїхав з України на початку XX століття. Я раптом відчув спорідненість із цими людьми, бо згадав, що й мій батько народився в Казахстані, його сім’я, як і багато інших українських родин у 1907 році, переїхала з Полтавщини до Північно-Казахстанської області в пошуках землі й кращої долі. Потім після війни батько перебрався в Україну, але в Казахстані залишився його рідний брат, мій дядько Сашко, якого я ніколи не бачив, і мій двоюрідний брат Володя, і ось моя делегація летить до Києва, а я беру квиток до Петропавлівська, знаходжу дядька й брата в українському селі Соколівка. Зустріч була, як в індійському кіні. Зі сльозами радості. Там багато українських сіл. Усі вони відрізняються високими парканами, добре впорядкованими городами, садами, і мальвами під вікнами. І виникла думка: та ми ж українці, як перекотиполе, стоїмо однією ногою в себе на городі, а іншою десь за кордоном! Уся людська цивілізація сформувалася на основі міграції, бо люди шукають, де ліпше, проте українці належать до народів, що схильні до цього явища чи не найбільше. Чому? Я поставив перед собою завдання знайти відповідь на це запитання.

Мені завжди здавалося, що відповідь на це запитання дуже просте: люди шукали кращої долі.

Не лише бідність, безземелля, пошуки кращої долі женуть наших братів за кордон, а й особливість унікального розташування України. Ми на межі трьох цивілізацій: євроатлантичної, євразійської і мусульманської. Впродовж останніх віків ці геополітичні брили, торкаючись одна однієї, та ведучи боротьбу за цю межу, спричиняли струси, які призводили до міграційних хвиль. Нагадаю, що перша тривала в 1895-1900 роках, друга – з 1914 до 1920-го, третя – з 1941 до 1947-го, четверта – з 1991 до 2000-го, п’ята – з 2014 до 2020 року. Напрямки міграції – Канада, США, Бразилія, Аргентина, Чилі, Парагвай, Австралія, Європа, останнім часом до цього переліку додалася Туреччина, Китай, Сінгапур, Таїланд, Японія, Африка. Наші є скрізь. Їхали в пошуках реалізації, більшої платні, та рятуючи свої життя.

Колись український світ був цілісним, духовно, історично. Але після того, як почалася міграція він розлетівся на друзки. Є історія і культура материкової України, а є історія і культура різних діаспор. Звідси друге завдання проєкту “Українці від океану до океану”: звести це все в одну купу, створивши єдиний український духовний простір, Українську духовну республіку, ідея створення якої належить моєму земляку, видатному українському письменнику, дисиденту Олесю Берднику.

Ви були з ним знайомі?

Так, спочатку заочно, читаючи його повісті й романи. А в 1980 році я випадково потрапив на показовий суд над ним, який відбувався в містечку Кагарлик на Київщині. У своїй промові він говорив жахливі на той час речі, про те, що Україна рано чи пізно звільниться з-під московського ярма, про злочини радянської системи тощо. На початку 1990-х, коли він жив у Гребенях, я в його хаті над дніпровською кручею, записав велике інтерв’ю, в якому він говорив про велику мрію духовної єдності українців всіх континентів, країн, релігій і епох. Культура світового українства має бути єдиною, це має бути єдина високодуховна субстанція, що думає, яка живитиме своєю силою всі наступні покоління українців.

Чи зазнавала концепція проєкту якихось змін під час реалізації?

У міру того, як я заглиблювався в цю тему, проєкт розвивався. Спочатку я мав намір відвідати якомога більше громад і розповісти материковим українцям про їхнє життя-буття, як їм вдалося вижити, інтегруватися в тамтешні суспільства, у моїх очах вони були героями, бо спалити тут за собою мости та почати все з чистого аркуша десь на краю світу – це щось таке на межі життя й смерті.

Потім, коли я побачив конкретних людей, почув їхні історії, проєкт почав повертати в інший бік. Наприклад, в Австралії я зустрів українця, який у 1960-х роках воював на боці США у В’єтнамі, у Канаді мені розповіли про українців-героїв Другої світової війни, які воювали проти нацистів у Європі, і проти японців на Тихому океані. Тамтешні українці брали активну участь у всіх процесах, що відбувалися в країнах проживаннях. З подивом я дізнався, що мій друг, керівник української громади в Україні Вітторіо Соротюк у 1970-х роках боровся проти диктатури й був за це покараний ув’язненням. Але хто про це знає в Україні?

За кордоном жило й живе дуже багато українських письменників, поетів, художників, творчість яких має стати надбанням всього українства. Ось вам ще один напрямок проєкту. За кордоном українці організували близько пів сотні українських фестивалів (про це також має бути окрема книжка).

Мандруючи світом, я почав натрапляти на сліди наших світочів Тараса Шевченка (Росія, Казахстан), Леся Українка (Єгипет, Грузія), Михайло Коцюбинський (Італія), Іван Франко (Австрія), Григорій Сковорода (Угорщина), Пилип Орлик (Швеція), Іван Мазепа (Румунія), Миклухо-Маклай (Австралія), Олександр Довженко (Росія) та багато інших. За результатами мандрів і досліджень я видав дві книжки “Українці від моря до моря” та “Щастя на краю світу” про українство Австралії, причому остання не лише публіцистична, але й художня, позаяк містить три повісті про долю австралійських українців.

Чи вдалося зробити якесь несподіване відкриття?

Так, у 2017 році вдалося знайти поховання Івана Мазепи в румунському місті Галац. Сподіваюсь, вдасться знайти й могилу його соратника Пилипа Орлика. Це археологічні відкриття, але є ще філософські. Думки приходять несподівано і, здавалося, б нізвідки. Їх може навіяти незвичайний захід сонця, повів вітру, якісь пахощі. Скільки разів доводилося чути вислів “вільний світ”, але він сприймався як пропагандистський штамп. І ось одного разу, гарного березневого ранку, коли я вигулював лабрадора своїх друзів у Торонто, як грім серед ясного неба приходить розуміння: та ось же він, цей вільний світ! Це коли ти маєш працю, яка дасть тобі змогу збудувати дім, мандрувати й лікуватися, коли тебе захищає закон, коли не треба давати на лапу за якусь послугу, коли ти спокійний за своє майбутнє. Українці тікають із невільного світу у вільний. А він у нас, на жаль, невільний. Уся територія колишнього СРСР – невільний світ. Ми в нашій країні беззахисні перед державою, бандитами, мажорами, рекетирами, рейдерами, корупціонерами, бідністю, хворобами, неправдою. І коли прийшла ця думка, я вирішив також із нею розібратися.

Я так зрозумів, що ваш проєкт несподівано зробив новий зигзаг. Куди?

У бік України, де в цей час відбувалася революція. Так народилася книжка “2013-2015. На межі”. Це книга-враження, емоція, провокація, спроба викликати читача на дискусію. Якщо досі українці втікали за кодон у вільний світ поодинці або родинами, то революція Гідності – це спроба колективної, масової втечі з невільного світу, точніше спроба зруйнувати його та збудувати щось принципово нове на засадах досягнень світової цивілізації і культури. Це був протест не стільки проти панівного режиму, як проти самих себе: “Та скільки ж можна? Та невже ми гірші?” Враз захотілося порвати з дрімучим минулим, а воно не лише радянське, а набагато глибше, треба копати аж до монголо-татарщини, це минуле хапає нас за руки й ноги, не дає рухатися вперед. Це минуле в нашій підсвідомості, у генах, це наша ментальність, в основі якої дрімуча пасивність, байдужість, паталогічний індивідуалізм, неорганізованість, і навіть садомазохізм, коли ми любимо посипати рани сіллю і голосити над власною долею, нічого не роблячи, для того, щоб її змінити. Замість того, щоби боротися за кращу долю ми втікаємо. Але вискочити враз у дамки ще ні в кого не виходило, спроба перескочити через якісь еволюційні етапи завжди призводила до жертв, руйнувань, воєн, інтервенцій, страждань.

А тому головна ідея книжки – змінюючись самі, змінимо країну. Вибори нічого не змінять, поки не зміниться виборець. Ми пишаємося вишиванкою, говоримо, що це код нації, але я б додав у нього ще, як мінімум, три хрестики, які позначають розум, організованість і небайдужість. Дуже багато розмов сьогодні про необхідність зламу кланово-олігархічної системи, але вона є віддзеркаленням ментальності народу. Можна посадити за грати чи навіть розстріляти всіх олігархів, але система однаково відтвориться.

Як ви гадаєте, ми вже змінюємося?

Так, кожна нація, як відомо, складається з духовних лідерів, хліборобів, творців, героїв. У нас до 2013 року були хлібороби, творці, та люди інших місій, але не було героїв. Тепер вони є. Але потрібні ще й мислителі, жреці нашої національної ідеології, які вказали б нам шлях, хоча б такі, які привели нас до Незалежності: Чорновіл, Лук’яненко, Хмара, у 1990-1991 році ми ловили кожне їхнє слово, вірили їм беззастережно. Без інтелектуального ядра справжнє громадянське суспільство неможливе. Інформаційний простір зараз заповнений думками різних кон’юнктурних експертів, блогерів, політологів, тоді як інтелігенція залишається в тіні. Розумних серед них багато, але вони мають бути ще й громадянами. Я впевнений, що рано чи пізно наше суспільство одержить голову, яка виробить інтелектуальний продукт, цінність якого визнають у всьому світі. Це має бути формула миру для Європи. Я сподіваюсь, що до цього долучаться діаспоряни, люди вільного світу. Але їм треба зрозуміти Україну не формулами економічного розвитку, а серцем. Бо чим більше я спілкувався з представниками закордонного українства, тим більше помічав, що між ними й нами – прірва.

Але чому? Здавалося б, одна кров.

Вони, безумовно, кращі за нас, освіченіші, збагачені досвідом цивілізованих країн. Це українці майбутнього, їхня свідомість вільна від нашарувань радянщини, це люди вільного світу, ми такими станемо років через сто. Але мені здається, що вони не до кінця розуміють ситуації, в якій опинилася Україна, відчайдушного становища більшості людей і тих неписаних феодальних правил, які тут діють. Часто забувають, що Україна утворилася на осколках трьох імперій, де живуть люди, як мінімум із трьома менталітетами. А тому нам треба більше спілкуватися, створювати більше спільних громадських організацій, обговорювати наші проблеми. Інформаційна епоха створює для цього масу можливостей, які дають змогу організовувати онлайнові конференції, вебінари й таке інше. Мешканці України повинні знати про життя українських громад за кордоном, про досягнення тамтешніх митців, літераторів. Можна також проводити спільні акції, такі наприклад, як Свічка пам’яті, присвячена пам’яті жертв Голодомору, яка почала свій шлях в Австралії, обійшла весь світ і зупинилася в Києві. Або Всесвітній чемпіонат з футболу серед діаспорних команд, який щороку організовує мій товариш Ігор Бокий. Тобто має утворитися Українська духовна республіка, про яку мріяв Олесь Бердник.

У чому особливість останньої П’ятої хвилі міграції?

В мобільності, бо діє за принципом припливів і відпливів, або човників. Тобто може й не осідати в інших країнах, як чотири попередні, а повертатися додому та знову вирушати за кордон. Осідають і пускають коріння лише ті мігранти, які повністю втратили надію на позитивні зміни в нашій країні. За різними оцінками чисельність цієї хвилі становить 2-3 мільйони. Це одразу ж призвело до серйозного перекосу на ринку праці, у країні стало гостро бракувати кадрів у всіх галузях. Й ота жахлива деградація, яка спостерігається буквально у всіх сферах нашого життя – це наслідок цього міграційного удару. Країна знекровлена, вона на межі свого існування. Український світ про, який я говорив, – це передусім, люди, і якщо їх у нашій країні не буде (а до цього все йде) не буде ні України, ні єдиного українського простору. Хіба це нормально, коли кожен другий школяр мріє сьогодні про кар’єру за кордоном? Особливо турбує те, що вимирає село, яке завжди було чимось на кшталт кісткового мозку, який постачає організму кров. Міграцію треба зупинити, але не з допомогою залізної завіси, а економічними методами, створивши нові робочі місця.

Але як це зробити?

Класична макроекономіка знає низку методів: мікрокредитування, зниження відсотків за кредити, підтримка малого та середнього бізнесу (особливо в аграрній сфері); виділення державних грантів на бізнесові стартапи; розвиток аграрного дорадництва, завдяки якому можна було б підтягнути професійний рівень дрібного фермерства; підвищення рівня мінімальних заробітних плат, що постійно підхльостувало б ріст оплати праці на внутрішньому ринку, посилена увага до професійного навчання, повноцінне фінансування науки й вищої освіти тощо.

Але ж після оголошення світового карантину, пов’язаного з COVID-19, в Україну повернулося багато мігрантів. Хіба це погано?

Так, ми й справді мріяли про повернення більшості заробітчан, але ж не так раптово! Це ж просто удар нижче поясу! Країна до цього просто не готова. Чи треба бути великим економістом, соціологом, щоб передбачити катастрофічні наслідки цієї ситуації: обвал на внутрішньому ринку праці, зростання рівня злочинності, підвищення політичної напруги, бо виникає благодатний ґрунт для популізму, що своєю чергою може призвести до нового вибуху, який не переживуть ні система, ні держава. Ну, кланово-олігархічній системі – туди й дорога, а от державу шкода, бо вона для нас дуже дорога. У цій ситуації найрозумніше було б за найменшої нагоди відпустити заробітчан на волю, і навіть організувати для них чартери, тим паче попит на наші руки в Європі шалений. Згідно з даними Financial Time, до кінця травня для сезонних робіт в Німеччині потрібно 300 тисяч, в Італії – 250 тисяч, у Франції – 200 тисяч, в Іспанії і Великобританії – по 80 тисяч, але найбільше сезонних працівників потребують у Польщі – 480 тисяч. Проте уряд почав чинити цьому перешкоди, заявивши, що в короткі строки створить близько пів мільйона нових робочих місць, а якщо конкретніше, дасть кожному заробітчанину по лопаті й відправить на будівництво доріг. Але ж від цього тхне сталінськими методами, коли діяла залізна завіса, а на різних будовах гибіли мільйони людей.

Чому ви у своїх останніх книжках стали переходити від публіцистики до художньої прози?

Внутрішній світ українця дуже багатий. Він кохає, страждає, бореться зі злом, шукає істину, прагне духовної досконалості, творить. Для того, щоб показати це, публіцистичних методів бракує, тому я став використовувати художні, хоча вони ґрунтуються на реальних подіях. Маю на увазі три “австралійські” повісті, збірку оповідань про війну на Донбасі “Колесо часу” та низку новел із життя заробітчан четвертої хвилі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram