Кожен день диктори телебачення під час випуску новин розповідають про війну на сході України. Втрати національної армії стали для громадян сухою статистикою. До репортажів про жахіття в Авдіївці чи поблизу Станиці Луганської втрачається інтерес, вони перетворились на буденність. Три роки тому в Донецьку відбувся псевдореферендум, після якого було самопроголошено “ДНР”. Тоді ж ми побачили перші банери “Єдина країна. Единая страна”. Експерти та політики в один голос твердять про необхідність повернення Донбасу. Але час минає, а змін не помітно.

Український інтерес” вирішив розібратись у складнощах повернення окупованих територій. Що таке “деокупація”, як та коли її треба проводити, на що звернути увагу? Які помилки необхідно виправляти Україні, аби прискорити цей процес? Про це ми поспілкувались з політологом та головою Єдиного Координаційного Центру “Донбас” Олегом Саакяном.

– Що таке “деокупація”? Як вона має проходити? За яких умов Донбас зможе повернутись в Україну?

– Треба спочатку розібратися з дефініціями. “Донбас” повертати стовідсотково не потрібно. Багато в чому Путін використав цей “Донбас” як продукт пізньої індустріалізації, як радянський соціокультурний заповідник з кримінальними місцевими елітами, як інструмент окупації української території. Тобто поняття “Донбас” треба заархівувати та вивчати як Леніна в Мавзолеї. А “Донеччину та Луганщину” потрібно звільняти.

Тобто що це означає? Перший момент, це переосмислення ролі Сходу в Україні та сутності того, що ж таке є “Донеччина та Луганщина”. Ми повинні змінити радянську модель сприйняття сходу України на сучасну українську. Для того, щоб така модель з’явилась, постає питання загальноукраїнського проекту трансформації взагалі України. І це був один із запитів Революції Гідності, власне, формування сучасної української держави, побудованої на гідності громадянина.

Відповідно, будь-яка деокупація має базуватись насамперед на інтересах громадянина, а не зважаючи на території. Це вже другий момент. Коли говоримо про схід України, а не про “Донбас”, то це вже стає само собою зрозумілим. Якщо говоримо про Донбас – то це донецький вугільний басейн, ми відповідно тяжіємо до територій.

Третє. Росія скористалась з наших слабкостей і продовжує їх експлуатувати. Дуже часто порівнюють агресію РФ на Сході з гангреною або раковою пухлиною, що потрібно оперувати, локалізувати і жити без цього. І це хибно. Бо це не гангрена, а вірус, який поширюється всією Україною – це вірус зневіри у державі, відсутності сучасного проекту держави, фактично, створення олігархічного неофеодалізму. Якщо ми дивимось на це вже як на вірус, то ми розуміємо, що на Сході якраз і є можливість знаходження антивірусу, щоб порятувати всю країну і дати змогу їй розвиватись.

Четвертий момент. Війна точиться не за схід України, не за Крим. Триває російсько-українська війна, і Путін не збирається обмежуватися лише Сходом. Якщо ми побудуємо якісь стіни, то повинні готуватись до зведення таких стін і біля Броварів, і біля Говерли, щоб боронити останній прапор України. Бо Росія просуватиметься, аби знищити українську державність.

– Так, з чого ж треба розпочинати процес деокупації?

– Деокупація повинна починатись з територій, які вже є звільненими – там ми зможемо швидше знайти цей антидот. Бо вони є фізично підконтрольними. Чому ж тоді ДЕокупація? Деокупація не тільки фізичні зачистки – це треба проводити в останню чергу. Деокупація – це робота зі смислами, з моделювання майбутнього, зі створення нового та викоренення можливості впливу ворога. На звільнених територіях, на жаль, цього не відбулось. Ті, хто організовував “референдум”, роковини якого нещодавно були, непокарані. Вся вертикаль, за своєю суттю, залишилась тою самою – за моделлю формування, за практикою, ті самі “договорняки” та схеми. Сьогоднішня політична еліта не змінила цей процес, а очолила його. Тому, по-перше, деокупація – це побудова людиноцентричної моделі. По-друге, побудова її спочатку на територіях звільнених та підконтрольних Україні. І по-третє, це комплекс дій, а не окремі дії в різних сферах, лише військовій чи економічній. Четверте, це одразу планування на роки вперед. 

– Як подолати ненависть людей, які проживають на окупованих територіях, до українців та навпаки? Як здолати застарілі стереотипи?

– Ціннісні орієнтири формуються лише в спільнодії. Хоч би скільки разів написали “Україна – єдина”, це не дасть результату, якщо це не буде підкріплено діями. Якщо дії включатимуть цю опцію – “Україна – єдина” – якщо, наприклад, дітлахи, переселенці, місцеві та АТОшники ходитимуть разом до музею, аквапарку, то це буде як опція “вшито”. І це стане природніми речами для людей, їм не потрібно буде пояснювати це банерами, вони цим житимуть. Це і є наріжний камінь деокупації. Стереотипи знищуються лише ціннісними засадами та створенням альтернативної моделі сприйняття, як і працює російська пропаганда. Це дає можливість “вшивати” на підконтрольних територіях ці опції одразу в канву дії людей. І у людей вже апріорі закладатиметься, що немає “переселенців”, “місцевих”, є просто громадяни України.

А якщо говорити про окуповані території? Як подолати російський вплив на свідомість місцевих жителів?

– Якщо говорити про окуповані території, то там поле для фізичних дій України дуже маленьке. Тим паче, що останніми діями, вслід за телебаченням, ми подарували Росії “холодильник”. І це стратегічний хід. Доки залишались економічні зв’язки для просування туди українських товарів, харчування, інших речей, люди відчували зв’язок з Україною. Але ми можемо сьогодні формувати підвалини для того, щоб ці люди курсували між територіями. І вони повинні відчувати на собі те, що українська держава піклується про них. Незважаючи ні на що. Умовно кажучи, це патернально налаштовані люди, які потрапили в скрутну ситуацію. Війна не чорно-біла. Людина може змінювати своє ставлення кілька разів на день.

– Як підштовхнути людей змінити свою думку? З чого треба починати?

– Чітко потрібно усвідомити, що це є територією умовно неоплемінної структури. Там є три страти. Якщо брати правову вертикаль, то є “безправні”, “правні” та “надправні”. “Безправні” поділяються між собою на тих, хто може себе прогодувати, забезпечити, та тих, хто не може себе утримувати – інваліди, пенсіонери, діти. Для тих, хто взагалі не може себе забезпечити, легітимним та легальним буде той, хто принесе їм тарілку їжі та все, що їм необхідно, бо в них постає проблема вижити тут і зараз. Для “безправних”, які можуть себе утримувати, лідером буде той, хто стоятиме поруч з кийком і скаже, що його захищатиме.

Умовно “правова” страта – це, по-перше, бюджетники, лікарі, вчителі, пожежники – ті, без кого не може жити ця окупаційна адміністрація. Друга категорія, це працівники органів самоврядування, “держслужбовці”. Там є колаборантна частина, а є вимушена. Вони свою лояльність конвертують у можливість жити в правовому режимі. Третя категорія, це бізнесмени. Вони можуть там жити за якимись правилами, бо у них є гроші.

І “надправна”. Це окупаційна адміністрація, місцеві колаборанти, захарченки і всі інші “міністри”, яким закон не писаний. Друга категорія – це військові, вони також перебувають над законом, у них своя вертикаль. І третя, це окупаційний корпус росіян – це МГБ, інші офіцери, навіть прості рядові російські солдати, яким нічого не зможе зробити Захарченко чи Плотницький.

Якщо ми все це розуміємо, то вже тепер можемо шукати інструменти як на завтрашній день, коли Україна туди повертається, так і на сьогодні, щоб вже формувати, що потрібно першій верстві, що – другій, третій. Вже на пунктах виїзду ми можемо вибудовувати наше ставлення до цих громадян, виходячи з того, що для них є ціннісним, когось вислухати, комусь надати медичну допомогу. Ми повинні дивитися на людину, перш за все, не на територію. І тоді деокупація розпочнеться як опція. Це якщо брати площину соціальну, щоб не втратити людей. І хоча це не прибере російські “Гради”, але допоможе нам потім повернутись туди, мінімізує наші можливі втрати в майбутньому, не дасть вирости там поколінню тих, хто буде налаштований супроти України категорично.

Але ключ лежить в іншій площині. Інша площина, це формування інфраструктури деокупації. На сьогодні ми нічого не зробили у Донецькій та Луганській областях, щоб сформувати альтернативні ядра всередині області – логістичні, економічні, культурні, – щоб в момент повернення територій нам було куди інтегрувати їх. Навіть якщо сьогодні протистояння припиняється, кордон – наш, всі зв’язки все одну розпочнуть інтегруватись до Донецька та Луганська. Бо це – центри. Щоб доїхати з Краматорська до Маріуполя, люди все одно поїдуть через Донецьк, бо іншого шляху немає. Соціально, економічно, культурно, освітньо в нас немає того, до чого інтегрувати. Ці проблеми є і в інших регіонах. І на півдні, і на заході.

Ще одна площина – дипломатична. Ми повинні надати правильні дефініції тому, що відбулося. Російська пропаганда починається не з того, що когось у чомусь переконує. Вона моделює альтернативну картинку сприйняття. Ми повинні вибудовувати власну картинку та експортувати її стосовно подій на Сході. Правда на нашому боці, і ми повинні підкріплювати її конкретним фактажем. Але це має бути не емоційне сприйняття зовнішньої політики, а раціональне. Виходячи з того, куди ми рухаємось, що робимо та навіщо.

Тож будь-яка деокупація починається, якщо не зі стратегії, то хоча б із бачення деокупації. Ми досі реагуємо, а ми маємо задавати порядок денний. І це головна умова деокупації. Доки ми реагуватимемо на зовнішні обставини, шукатимемо, що нам хтось щось розповість, що і як робити, ми не зможемо знайти відповіді на питання, які стоять перед українською державою, та відповідати на виклики перед нами.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram