27-29 червня (7-9 липня) 1659 року відбулася Конотопська битва. 363 роки від битви під Конотопом: історія про передумови та причини вторгнення Московії в Україну в середині 17 століття.

Весна 1659-го року. Московська армія на чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в Україну, прийшовши на допомогу армії Григорія Ромодановського, що восени 1658-го з’єднавшись із ворогами діючого гетьмана Івана Виговського захопив низку українських міст, зокрема Миргород, Лубни та Пирятин. Окупанти, аналогічно до подій сучасності, не тільки вирізали українське населення, але й грабували його.

Загін ніжинського полковника Григорія Гуляницького героїчно напав на обоз армії Трубецького, а пізніше відступаючи з останніх зусиль захопив місто Конотоп. Попри численні погрози скласти зброю, намагання штурмом узяти Конотопську фортецю, Гуляницький з чотирьохтисячним загоном козаків боронив позиції, аналогічно до нещодавньої оборони заводу Азовсталь у Маріуполі українськими військовими. Московити остаточно вирішили захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України, тож облога почалася 21 квітня 1659 року.

І лишень 29-го червня, опісля 70 днів облоги, маючи достатньо часу гетьман Іван Виговський зміг організувати своє військо та отримати допомогу від Речі Посполитої і Криму навіть залучивши до визволення найманців. До козаків доєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, які простягнули руку допомоги у такий час. Зокрема було досягнуто домовленостей з Кримським Ханом про допомогу у боротьбі з московитами. Тоді, у доленосній битві 1659-го об`єднане військо гетьмана Івана Виговського розгромило стотисячну армію Московії.

Конотопська битва
Олег Однороженко

24 лютого 2022-го року Конотоп знову прийняв на власних землях битву між українськими та московськими військами і в історичному рефрені вкотре нагадав, хто є тут господарем на землі.

Минуло 363 роки звідтоді, як козацькі шаблі стрілися у бою з московськими окупантами. Ми вирішили поспілкуватися з Олегом Однороженком українським істориком та громадським діячем, аби з`ясувати, як українські козаки героїчно чинили спротив Московській Державі за триста років до початку повномасштабного вторгнення рф на нашу землю.

– У шкільних підручниках з історії часто постать гетьмана Івана Виговського тлумачать як радикально пропольську, ще до моменту укладення Гадяцької угоди з Річчю Посполитою. З джерел та листів відомо, що на знак поваги, тоді ще військовому писарю за гетьманства Богдана Хмельницького, щоразу передавали «пару соболів» (соболині шуби), так віддячували московські посли, що отримували від Виговського грамоти та договори до султана та інших керманичів держав. Генеральний писар також надсилав власних козаків до Москви з вістями. Ці взаємовідносини тривали до 1657-го року. Натомість з Річчю Посполитою у гетьмана Івана Виговського взаємовідносини на посаді генерального писаря Війська Запорозького були складнішими, навіть попри його шляхетське походження, участь на стороні поляків у Жовтоводській битві і той факт, що його дружина Олена Стеткевич походила з впливового і заможного шляхетського роду Стеткевичів.

Розкажіть детальніше про роль Гетьманщини на геополітичній арені світу від початку 1657-го року, та що змінилося у взаємовідносинах Москви та Виговського від початку його гетьманування?

Взагалі підходячи до цієї епохи, треба розуміти, що події, якісь вчинки людей, відбувалися не за тими лекалами чи за тим світосприйняттям яке у нас існує зараз. У той час не було польського позиціонування, бо була держава Річ Посполита. У Речі Посполитій руська шляхта (те що називають зараз українська) вона була таким же рівноправним суб’єктом як і шляхта польських, литовських чи білоруських воєводств. Треба розуміти, що ті люди, які творили козацьку державу, на чолі з Богданом Хмельницьким – це були люди, які виховувалися у політичній культурі Речі Посполитої.

Там був певний соціальний конфлікт, на це накладалися інші якісь конфліктні ситуації в рамках Речі Посполитої. Тому ця козацька еліта – еліта нової держави, яка мала значною мірою шляхетське походження, принаймні походження з військових верств цього прикордоння, вона намагалася вирішити цей конфлікт в рамках Речі Посполитої. Тому зрозуміло, що такі люди як Хмельницький, Виговський, той же ж Юрій Немирич (український магнат, державний діяч і дипломат доби Хмельниччини, автор проєкту Гадяцького договору) – усе це люди, які водночас належали і до цієї новоутвореної державної козацької спільноти, так і до цієї річпосполитської еліти. І відповідно усі їх кроки і зумовлені такими речами.

Щоб зрозуміти відносини Виговського, треба відзначити, що козацька еліта шукала суб’єктності, і вона шукала по дуже різних напрямках. Це або створення такої автономії в складі Речі Посполитої, або створення державного формування в союзі з іншими країнами чи потужними гравцями в міжнародній сфері. Наприклад зараз загальновідомий факт, що Хмельницький (Богдан прим.) достатньо активно шукав саме порозуміння з Османською Імперією і союз з Кримським Ханством це вислід оцих пошуків.

Ця козацька еліта намагалася розірвати ту складну ситуацію у якій вони опинилися. Річ Посполита ж не давала можливості новій соціальній еліті реалізувати себе в повній мірі, стати суб’єктом і здобути владні повноваження на терені так званих трьох українських воєводств, на що претендувала козацька еліта. З іншого боку, не задовольняли і союзи з іншими державами такими як: Османська Імперія, Московське Царство, бо там були певні нюанси, які не до кінця задовольняли козацьку еліту.

Пошук самостійного шляху, зрозуміло теж відбувався, однак проблема була в тому що не співставним був потенціал. Якщо ми подивимося на військовий, демографічний, економічний, потенціал козацької держави утвореної Хмельницьким і порівняємо з сусідніми, то козацька держава була набагато менша і зрозуміло, що робити якісь політичні кроки чи боротися з опонентами – це вимагало повного напруження. Саме тому вони шукали різні політичні кроки і козацька дипломатія діяла фактично на межі своїх можливостей.

– Чи можна це назвати ходою «між крапельок», де фактично ми підтримували з усіма сторонами взаємовідносини та намагалися знайти компроміс в усіх питаннях?

Звичайно. Наприклад, коли почалася війна Речі Посполитої зі Швецією, саме тоді козацька дипломатія побачила шанс в союзі зі шведами. Взагалі він здавався найбільш оптимальним і за великим рахунком, зважаючи на загальні відомості, переписку і взагалі на стосунки, то найбільш теплі відносини у козацькій еліті склалися саме зі Шведським Королівством. Це був би найбільш оптимальний варіант, але він не здійснився внаслідок військової поразки цієї коаліції проти Речі Посполитої.

Конотопська битва
“Конотопська битва”, Артур Орльонов, 2010

– Маєте на увазі «Шведський Потоп» 1656-го року? («Потоп» — вторгнення у Річ Посполиту коаліції на чолі зі Шведською імперією, що завдало непоправної шкоди. Закінчився Олівським миром, за яким польський король Ян II Казимир відмовився від претензій на шведський престол)

Так, за великим рахунком згідно з домовленостями між козацькою державою, Швецією, Трансільванією й Бранденбургом – Річ Посполита мала б припинити своє існування, тобто існував проєкт поділу, що передбачав знищення цього державного утворення і поділу її території. Відповідно цей проєкт не був реалізований внаслідок військової поразки, але видно, що цей шлях був найбільш оптимальний. Коли всі ці моменти провалилися за часів Хмельницького, коли стало зрозуміло, що жоден з цих зовнішньополітичних союзів – вони не гарантують козацькій державі такого надійного статусу і безпеки, то вже за Виговського почали шукати інші шляхи.

Коли Москва показала, що вона теж має свої претензії до позбавлення козацького суверенітету Війська Запорозького, то тоді повернулися до ідеї вирішити це в рамках Речі Посполитої – відповідно було укладено Гадяцьку Угоду, але знову ж таки еліта Речі Посполитої виявилась надто короткозора, бо вона фактично не ратифікувала Гадяцьку Угоду. Тобто ратифікувала, але в такому урізаному вигляді, що для козацької еліти це було неприйнятно. Тому Гадяцька угода, можна сказати, вона залишилась тільки як декларація про наміри і відповідно козацька еліта у більшості свого повернулась до ідеї союзу з Московією.

– Московія почала пробивати ґрунт для подальших спроб усунення Гетьманщини ще й 1-й половині 1657-го. Тоді Іван Желябузький в чині ясельничого виконував дипломатичну місію до трансільванського князя Ракоці Дєрдя II. По дорозі до Семигорода (Трансільванії) влітку 1657 перебував в Україні, збирав тут за дорученням голови Посольського приказу інформацію про стан справ у Війську Запорозькому, а також агітував місцеве населення за обмеження прав гетьмана на користь московського царя. Зібрані Желябузьким відомості були використані урядом царя Олексія Михайловича при визначенні нового, більш жорсткого, курсу щодо України. Чи такі спроби агітувати козацтво на бік Москви були поодинокими?

Там звичайно не йдеться про агітацію населення, йдеться радше про співпрацю з верхівкою. Це достатньо відомі речі, що козацька еліта була доволі таки різноманітна і за своїм походженням і за орієнтацією і відповідно був достатньо серйозний конфлікт інтересів. Він був ще за Богдана Хмельницького. Просто авторитет гетьмана ці гострі кути згладжував, а Іван Виговський не мав такого великого авторитету, тож зрозуміло, що все це вирвалося на поверхню, коли вже була достатньо явна опозиція.

Конотопська битва
Московський кавалерист 17 століття. Солнцев Федір Григорович. Це зображення походить з цифрової колекції Нью-Йоркської публічної бібліотеки

І зрозуміло, що Москва в цих речах діяла традиційно, тобто вони таким же чином діяли і щодо інших сусідніх держав, вони збирали інформацію, власне які є настрої, яка є внутрішня опозиція і так достатньо вигідно для себе грали на цих внутрішніх протиріччях.

Тут не йшлося про те, щоб повалити владу, чи змінити еліту, там йшлося про зовсім інші речі – граючи на цих протиріччях, закріплювати свої впливи, тобто допомагати тій стороні, яка виявляє більшу лояльність і відповідно таким чином збільшувати свої амбіції і в середовищі еліти, а відповідно і в країні. Для цього і збиралася інформація, для цього проводилися відповідні переговори, надсилалися відповідні подарунки, які з одного боку були суто дипломатичними ходами, бо це звичайна річ, коли при посольствах при дипломатичних місіях обмінювалися дарами, але ясно, що під цим часто завуальовувалися такі приховані хабарі.

Відповідно Москва розуміючи в чому сила грати на внутрішніх протиріччях, як раз з цього зручно користувалася. І те що вони надавали цьому дуже велику увагу, воно слідує з того, що наприклад в самій Московії, вони надзвичайно ретельно берегли інформацію про внутрішню ситуацію, яка от у політичній еліті. Тобто те, що ми зараз часто можемо почути: «між собою сперечаються башти Кремля» без уточнення, що це за башти і в чому суть їх суперечок, чи те що говорив Черчіль «битва бульдогів під килимом», знову ж таки ми розуміємо, що відбуваються якісь от протиріччя, якісь процеси, якась боротьба за владу, але разом з цим ми не розуміємо з чим пов`язано це.

Така сама ситуація була і в 17 столітті і до того. Московська політична культура вона і ґрунтується на тому, що їхні внутрішні процеси це не для зовнішнього спостерігача. Це їх концепція «не виносити сміття з хати». Вони чудово розуміють, що оця внутрішня боротьба може бути використана зовнішніми гравцями, і вони намагаються її приховати і не показувати.

Разом з цим Московія намагається діяти щодо інших країн більш рішучо, прагне влізти в усі ці внутрішні процеси, їх опанувати і ними диригувати. Достатньо здавалось би дивні заяви різних московських царів, що в Україні вони обстоюють якісь соціальні інтереси, як от Петро Перший апелював, що козацька старшина гнобить простих козаків та селян – це суто якась марксистська пропаганда, розуміючи, що Петро Перший далекий взагалі від обстоювання інтересів, якихось селян, тим паче в іншій країні. Ясно, що вся ця риторика вона зумовлена тільки тим, щоб нести розкол всередині країни, яку намагається підпорядкувати собі.

– Поговорили про московську сторону, проте не менш важливим гравцем була і Річ Посполита на той момент. Важливою персоною у перемовинах з козаками від поляків був посол та дипломат Станіслав Казимир Беневський, який очолював делегацію з перемовин і до Хмельницького і пізніше Виговського. Відомо, що він працював у Луцькій ґродській канцелярії, де його колегами були Криштоф Перетяткович (він буде одним з співавторів Гадяцької Угоди) та Павло Тетеря, що став писарем Виговського у 1657 році і мав з ним певні родинні зв`язки, а в майбутньому Тетеря отримає булаву, як гетьман Правобережної України. Історикиня Тетяна Яковлева у власній праці характеризує Тетерю затятим полоністом, що завзято виконував доручення Беневського. З якого моменту Тетеря провадив подвійну гру на користь Польщі та чи було відомо Виговському взагалі, що його писар є лобістом поляків?

Павло Тетеря не був ніяким полоністом чи пропольським. Тобто, вся козацька еліта була прокозацька, бо вона відстоювала інтереси новоутвореної козацької держави і відповідно шукала шляхи розв`язання оцих складних завдань.

У рамках козацької еліти були різні концепції і особливо потрібно відзначити, що тоді не було наперед визначеної орієнтації в якоїсь людини. Той же Богдан Хмельницький шукав різні варіанти, так само чинив і Виговський. Його опоненти, які схилялися до союзу з Москвою звинувачували гетьмана у пропольській орієнтації і взагалі закидали, що він має польське походження, що він «лях», тощо. Усе це суто якісь пропагандистські ходи, бо фінал життя Виговського відомий – він героїчний і трагічний водночас. Усе це показує, що людина була далека від якихось пропольських інтересів та орієнтацій. Він обстоював інтереси тієї елітної групи, яка творила ту козацьку державу, така сама ситуація, до речі, і з Павлом Тетерею.

Його зв`язки з Беневським вони не були для когось секретом, бо під час нобілітації Станіслав Казимир прийняв його до свого герба і відбулась адопція (фактично таке гербове усиновлення). Взагалі, важко говорити про якусь подвійну гру Тетері, бо очевидно він мав свою візію, що Війську Запорозькому зручніше в союзі з Річчю Посполитою, але це був лише пошук якихось найбільш оптимальних шляхів.

– Варто відзначити, що у нього ці відносини були довгий час, відомо, що Беневський фінансував Тетерю, допоміг купити в удови Адама Киселя маєток у Гощі (сьогодні смт у Рівненській області), попросив влаштувати своєму приятелю місце архімандрита жидилинського, що саме звільнилося, а сам Тетеря був відданий Речі Посполитій. Чи не ґрунтувалося це на взаємовигоді, ніж на відстоюванні інтересів Гетьманщини?

Те що надавалося Тетері це не було якимось ексклюзивом, бо за умовами Гадяцької угоди там надавалися такі ж самі нобілітації, такі ж самі маєтності, такі ж самі преференції великому колу, сотням людей, які належали до такої в ширшому розумінні – козацької еліти. Це був цілий ряд заходів, який мав містити такі компромісні варіанти і декого це задовольняло. Наприклад вищезгаданий Криштоф Перетяткович – ця родина так і залишилася у Речі Посполитій, після тієї ж нобілітації, вони залишилися з орієнтацією на Річ Посполиту, дехто зайняв іншу позицію. Проте потрібно наголосити, що укладення Гадяцької угоди це було консолідоване рішення цілої еліти. Вони побачили в цьому можливості і відповідно вони спробували це реалізувати.

– Вересень 1657-го тоді прибуває до Івана Виговського Станіслав Беневський. Польського посла затримують, що є поганим жестом. Єдиний успіх у розмові: вони подовжили термін перемир’я з Польщею принаймні до Великодня – 21 квітня. Демаркаційна лінія козаків мала проходити по річці Случ, а для поляків – по Горині, де між ними була нейтральна смуга. Яка була мета у Речі Посполитої у таких перемовинах?

У Речі Посполитої завжди була одна й та сама мета – це повернення статус-кво, який був до 1648-го року, до моменту початку повстання Богдана Хмельницького. Усе що вибивалося за рамки цього статусу це був дуже небажаний компроміс. Наприклад Зборівська угода. Ми її розцінюємо з української точки зору, що це було щось абсолютно аморфне, часткове, невизначене, яке абсолютно не задовольняло ні наших бажань, ні наших амбіцій, нічого. Але треба розуміти, що зі сторони Речі Посполитої це розцінювалося рівно так само, тільки в їх позиції це є абсолютно неприпустимі поступки, що це надання якихось абсолютно непередбачених нічим і не бажаних прав і зрозуміло, що їх політика була спрямована повернутися до статусу-кво.

Конотопська битва
Кримськотатарський лучник. Wacław Pawliszak – Muzeum Narodowe, Warszawa

Усе що робилося у військовому плані, дипломатичному, воно було спрямоване, щоб повернутися до цього статусу. Якщо вони і йшли на якісь компроміси, то це були виключно вимушені, коли силою зброї їх примушували до таких речей. І, до речі, Гадяцька Угода була спробою знайти компроміс, бо в Речі Посполитій частина еліти розуміла, що краще знайти компромісне рішення, проте більшість річпосполитської еліти вона стояло на інших позиціях. Таке перемир’я з Виговським це була спроба пошукати компромісу, а якщо не вийде, то дати «передишку», бо Річ Посполита в той час теж виходила з достатньо складної ситуації.

З іншого боку, це абсолютно ніяк не змінювало того, що Річ Посполита ледве чи не загинула під час «Потопу», це ніяк не змінювало їх амбіцій до відновлення статус-кво часів «золотого спокою» (доба з 1638-1648 pр). Це була така ілюзія, що можна усе повернути до старого стану речей і не шукати якогось компромісу. Вона тяжіла над елітою Речі Посполитої фактично до поділів в кінці 18 століття, тому насправді в цьому плані якихось уроків з тодішньої ситуації вони не винесли. Були й люди, які адекватно оцінювали, але це була меншість. Уся проблема була в реформуванні Речі Посполитої.

– У жовтні 1657-го Григорій Лісницький – миргородський полковник, що сам претендував на гетьманство, оскільки на час смерті Богдана Хмельницького був наказним гетьманом і не хотів віддавати клейноди навіть Юрію Хмельницькому, почав поширювати фальшиві царські статті, які передбачали обмеження вольностей українського народу — зменшення козацького реєстру (власне козаки мали б перебувати лише на Запорожжі), переведення нереєстровців у звичайне підданство, поставлення в Україні царських воєвод, утримання московського війська, тощо. Україною прокотилися чутки, що О. М. Трубецькой наближається з “ратним людом”, щоб “на государя… сей край отбирал и властей государских постановил”. Сам Лісницький спохватився ширити універсали в яких він закликав сотників, отаманів і міщан миритися з кримськими татарами, бо цар хоче записати їх у драгуни. Існують сумніви, щодо авторства цих статей. Хто насправді був автором та хто ними найбільш ефективно скористався на той момент?

Важко сказати щодо співвідношення того наскільки були реальні позиції тих чи інших діячів і наскільки це була зовнішня гра. Відзначмо, що з одного боку у козацькій еліті існували різні партії й групи інтересів і зрозуміло, що центральним моментом була боротьба за гетьманську булаву. Гетьмана ми оцінюємо як виборну посаду, що з одного боку і так, але за великим рахунком і за власними повноваженнями гетьман перевершував навіть польського короля. Зрозуміло, що це була приваблива мета. Зовнішні чинники намагалися на цьому грати і Москва грала на тому найбільш зручно, бо у них був найбільший досвід гри на цих протиріччях.

Тому десь ці чутки підживлювалися, десь удавалися до фальшованих універсалів, документів, а десь діяли емісари, які вкидали усі ці речі, аби збільшити це внутрішнє протистояння, а далі перейти до класичного для Москви жонглювання. Тому, як на мене в усій цій історії яка супроводжувала часи Руїни звичайно основними бенефіціаром була Москва. Вона прикладала до цього максимальних зусиль і зрозуміло, що здобувала найбільшу вигоду. Також це використовувалося для того, щоб вирішити якісь внутрішні задачі збоку різних груп козацької старшини. Десь недалекоглядно, десь егоїстично, але це закономірності внутрішньополітичної боротьби.

– Я хочу відзначити, що у праці Тетяни Яковлевої «Гетьманщина в другій половині 50-х років 17 століття : причини і початок Руїни» історикиня відзначає, що ймовірним автором статей міг бути Юрій Немирич, що мав достатньо авантюристський характер. Останній мав відповідні знання, був інтелектуалом Гетьманщини, а от миргородський полковник Лісницький фізично не міг би їх написати. Чи можна розглядати і таку версію?

Таку версію звичайно можна розглядати, справа у тому що тут ми оповідаємо як могло б бути, бо для цього немає відповідного джерельного матеріалу. Як одна з версій, так насправді може бути. Для дискредитації це теж використовувалося, але навряд ця вищезгадане версія, скоріш за все це була гра цієї партії яка прагнула приведення до сполуки з якимось із сусідів Гетьманщини, а десь дія сторонніх сил.

– Чи можна сказати, що і для Виговського ці статті були корисними? Поширюванні фальшиві універсали призвели до Корсунської Ради на якій було легітимізовано гетьманство Івана Виговського у жовтні 1657-го. Що цікаво, то на Чигиринській раді, яка відбулася після смерті Богдана Хмельницького, було обрано гетьманом Виговського за участі лише старшини, голоту (просте козацтво) ж не запрошували. Правонаступником задовго було обрано сина Хмельницького – Юрія, що отримав клейноди ще за життя батька. Тим самим Виговський порушив волю Хмеля, а вже на Корсунській Раді вирішив остаточно питання власного гетьманства.

Воно могло і так бути, але треба зважити на одну важливу обставину. Виговський мав найбільший авторитет у Війську Запорозькому, він і при Юрію Хмельницькому був «сірим кардиналом», його постать була найбільш авторитетна. Тобто, чи вдаватися Виговському, чи його прибічників до таких прийомів боротьби за владу – це не виключено. Як на мене такої особливої потреби, щоб так ризикувати, мені здається це вимагає якогось обґрунтування. Виговський у цій політичній системі був номер один.

– На Корсунську Раду прибули посли Швеції, Речі Посполитої, Османської імперії, Кримського ханства, Семигорода та Молдови. Лише з єдиними шведами Військо Запорозьке домоглося успіху і пізніше уклало так звану Корсунську Угоду. Так, як і Богдан Хмельницький, Виговський обрав одним із своїх зовнішніх пріоритетів раднотський курс (його закладали ще у 1656, коли було підписано угоду між Військом Запорозьким, Швецією, Трансільванією та Бранденбургом). У контексті цього зовнішньополітичного курсу, ще в середині серпня (у якості генерального писаря) Виговський підписує союзницьку декларацію з представником трансільванського князя, а у жовтні (вже як повноправний гетьман) збирається укласти угоду зі шведським королем. Що означало таке союзництво зі Швецією та чи мало воно пізніше якісь наслідки?

Зі Швецією були традиційні стосунки, які ще за часів гетьманування Богдана Хмельницького склалися у достатньо жваві дипломатичні контакти. Справа в тому, що зі Швецією було вигідно мати союзницькі стосунки, бо у нас не було спільних кордонів і відповідно не було такого прямого зіткнення інтересів.

Натомість існував спільний зовнішньополітичний опонент – Річ Посполита. І зрозуміло, що це класичне геополітичне «дружити через сусіда», воно абсолютно грало важливу роль. І звичайно поки була настанова максимально відірватися від Речі Посполитої, яка була основним ворогом, то союз зі Швецією, Трансільванією та іншими державами стали більш актуальними. Коли козацька еліта перейшла усе ж таки до стратегії налагодити порозуміння з Річчю Посполитою, то зрозуміло, що союз зі Швецією став неактуальним. І відновилися ці приятельські контакти вже при Івані Мазепі.

Конотопська битва
Вибори полковником Мартина Пушкаря. Панно у Полтавському земстві

– Перейдемо до ескалації внутрішньополітичного конфлікту в Гетьманщині та повстання Мартина Пушкаря і Якова Барабаша. Раніше полтавський полковник Мартин Пушкар вже мав зв`язки з московитами, ще за часів гетьманування Хмельницького. Він мав приязні зв`язки з московськими воєводами з якими листувався. Чи стало це причиною промосковського вектору руху самого полковника?

Промосковський вектор руху не завжди виходив через симпатії до Москви. Вони виходили зі своїх конкретних політичних інтересів і візії того як на їх переконання було б краще для вирішення тих зовнішньополітичних завдань, які стояли перед Військом Запорозьким.

Це був складний коктейль особистих амбіцій, якихось політичних переконань, візій, бачення того як мала б розвиватися козацька держава, як мали б реалізовуватися її ті чи інші інтереси і тут достатньо складно відокремити усі ці складники, але принаймні треба розуміти, що це завжди досить складна палітра цих особистостей.

Не вважаю за потрібне маркувати політиків тої доби, як промосковських чи пропольських, бо усі вони були – прокозацькі. Звичайно до інтересів держави примішувалися й особисті амбіції, вони пов`язували це із зовнішньополітичною орієнтацією, шукали в тому шанс для реалізації своїх амбіцій. Найбільш яскравий приклад часів Руїни це – Брюховецький, але біографія цього гетьмана показує навіть в такому хрестоматійному прикладі, що не усе відбувалося так лінійно. Коли людина здавалося б мала промосковську політику, закінчувала життя вона зовсім в іншому таборі.

– 5 листопада 1657-го року за новим стилем, посланець литовський гетьманів Медекша писав у щоденнику про те, що чотирьох наказних полковників утримують у кайданках. Інші козаки і голота відійшли від Виговського і стоять окремо. Відразу опісля обрання Виговського починається ескалація конфлікту між козацтвом та гетьманом?

Якщо ми говоримо загально про зовнішньополітичну ситуацію у Війську Запорозькому, те що ми говорили про різні інтереси в рамках козацької еліти, то треба разом з тим зважати на те що у козацтва були інтереси, які частково відрізнялися. Зрозуміло, що для всіх цих акторів на політичній сцені Гетьманщини був спільний інтерес стабілізації та збереження козацької держави. При тому, окремі інтереси в соціальній сфері або здійснення зовнішньої політики – усе це достатньо відрізнялося, а особливо важливо враховувати такий фактор як запорожці. Тому що запорожці, з одного боку трималися окремо від усіх, а з іншого – намагалися впливати на події в території під владою гетьмана.

Конотопська битва
Іван Виговський

Так було ще за Хмельницького, але останній мав просто великий авторитет. Якщо насправді ми подивимося на розмаїття сторін, які брали участь в тих політичних процесах, що розпочалися за Виговського, то ми побачимо, що усі ці елементи вони вже існували за Хмельницького. Якщо це виходило в якусь конфліктну сферу, то достатньо швидко це придушувалося.

При Виговському було зрозуміло, що це виходець абсолютно з інших кіл. Так, це православна шляхта, вона зав`язана на цю політичну систему Київського Воєводства, бо це була корінна шляхта, але з іншого боку це була та людина, що можливо й не була чужою, але принаймні не настільки своєю в середовищі старої козацької старшини. Різне коло союзників, знайомих, різне коло інтересів – усе це накладалося на те що Виговський мав достатньо серйозний авторитет саме серед еліти, але не мав такої популярності серед козацьких низів.

Тому в більшості це провокувало внутрішні чвари, а зовнішні гравці на цьому грали. Тут можна повернутися і до попередніх питань щодо втручання московитів у стан справ у Війську Запорозькому. Москва почала грати проти Виговському не тому що він мав пропольську орієнтацію, чи тоді коли він чітко поставив на союз з Річчю Посполитою, вона почала з ним грати від самого початку, але вона грала в суто прагматичних інтересах.

Москва так само грала проти Хмельницького, бо їх завдання послабити владу гетьмана і відповідно зробити його більше зручним для якихось перемовин, поступок. Граючи прагматично і знаючи, що є певне напруження в стосунках між різними гравцями в рамках еліти, між старшиною і простим козацтвом – усе це зручно використовувалося через певні механізми. Насправді Москва це задіювала безліч разів в стосунках з іншими спільнотами, державами, татарськими ордами, чи мусульманськими державами на прикордонні. Так само вона грала, коли підпорядковувала собі Казанське Ханство, Ногайську орду, тож усе це така сама політика «розподіляй і володарюй».

– Історія з повстанням Пушкаря та Барабаша це сепаратизм у середині 17 століття за аналогією з так званими республіками на сході нашої держави?

Я не проводив би такі аналогії. Для риторичних завдань звичайно можна такі паралелі проводити. У Пушкаря і Барабаша не йшлося про те щоб відокремити якусь частину території і підпорядкувати напряму Москві. Для них йшлося радше про здобуття влади в цілій козацькій державі. Скоріше це можна порівняти лише з політичною боротьбою, грубо кажучи між проєвропейськими силами і проросійськими. Донедавна такої собі Партії Регіонів, але це умовне порівняння. Барабаш і Пушкар самі прагнули здобути цю гетьманську булаву, очолити повну державу, а не відірвати від неї шматок. За великим рахунком коли Гетьманщина розкололася на Правобережжя та Лівобережжя, то гетьмани все одно вперто продовжували іменувати себе гетьманами обох боків Дніпра, підкреслюючи що йдеться про претензії на єдину державу.

– Радянська історіографія часто намагалася показати «народними героями» Мартина Пушкаря, Якова Барабаша, Довгаля, Стринжу, Донця, Іскру – фактично усіх прибічників промосковського руху в Гетьманщині. Що ви можете сказати на цю тезу?

Радянська пропаганда і радянський погляд на історичні процеси – це останнє, що треба брати до уваги. Це чистої води пропаганда. Якщо ми подивимося візію радянської історіографії щодо Хмельницького, то ми теж побачимо шаблони на кшталт: «який гарний гетьман, тримався промосковського курсу, був такий розумний, що завжди мріяв про об`єднання з Москвою».

Ми ж розуміємо, що немає нічого більш далекого від розуміння яким був Хмельницький та чого він насправді прагнув від того, що писалося у радянських підручниках. Те що ці люди бачили вихід в союзі з Москвою, вихід внутрішньополітичний, зовнішньополітичний і плюс реалізація якихось своїх політичних планів особистих, кар`єрних – усе це зрозуміло. Щоб ці персони були щирими прибічниками саме Москви просто з невідомих, абстрактних причин – це навряд. Це достатньо складна палітра чому ці люди так себе поводили. Серед них була і певна кількість авантюристів, які просто користалися слушної нагоди. Тобто вони бачили для себе шанс спертися на Москву і здобути максимум влади.

З іншого боку були такі самі авантюристи, які бажали союзних відносин з татарами, турками, шведами чи поляками. Тобто це достатньо складна система. Ясно, що ця радянська, московська інтерпретація, що це були щирі прихильники з простого козацтва, яке хотіло суто мати стосунки з православним царем і були абсолютними противниками Речі Посполитої, католицтва і польського ставленика Виговського, ми розуміємо, що це надінтерпретація, грубо кажучи – пропагандистська брехня.

– Виговський придушує повстання козацтва вже влітку 1658-го, пройшовши обрання гетьманом втретє взимку на Переяславській раді. Він вже активно через генерального писаря Івана Грушу, Юрія Немирича та Павла Тетерю веде перемовини з Польщею. Яким був наступний крок московитів у протистоянні з Гетьманщиною опісля розгрому сил Мартина Пушкаря?

Москва діяла за однаковим принципом. Спочатку вони намагаються використовувати внутрішні протиріччя, спиратися на ті сили на які є можливість, де зручно створити ситуацію для закріплення впливів. Якщо ж це не виходить, у силу різних причин, то вони переходили до зовнішньої експансії, безпосередньо до прямого втручання. Тут добра аналогія з подіями 2014-го року, коли вони спробували, сподіваючись на внутрішній розкол в Україні, розхитати ситуацію, проте зрозуміли, що це не виходить і просто перейшли до вторгнення своїх військ на територію України. Тут така сама ситуація. Врешті, вони побачили, що на внутрішніх протиріччях зіграти не вдалося і відразу опісля перейшли вже до прямої інвазії, що і завершилась Конотопською битвою.

– З якого моменту почалося безпосереднє вторгнення на землі Гетьманщини?

Московська інвазія почалася відразу опісля Переяславської угоди 1654-го. Щойно перші гарнізони Московського царства з`явилися на території Гетьманщини, от саме з цього моменту і розпочинається інвазія. Їх політика ґрунтується на тому, що навіть коли вони мінімально десь стають своєю ногою, то максимально намагаються розширяти свої впливи, свої дії, які спрямовані на підпорядкування тієї чи іншої території. До слова це не залежить від того в який спосіб вони опинилися на території, внаслідок якихось угод чи інших причин. Вони завжди намагаються діяти однаково. Тому чітко намітити перелом, коли почалася ця експансія важко.

Ще Виговський не виявляв якихось кроків на бік зближення з Річчю Посполитою, вони вже грали проти нього, намагаючись поступово послабити, так само як і з Хмельницьким. Справа в тому, що цей механізм ведення гібридних війн для Московії він характерний не тільки для 17 століття, бо ми ще можемо побачити його у 15, якщо не у 14 столітті. Литовсько-московська війна кінця 15 століття – вона просто має прямі аналогії до нашого 2014-го року. Там велася рівно та сама методика ведення війни – з`являлися невідомі люди без розпізнавальних знаків, «зелені чоловічки», із цим зверталися до московського царя на що він розводив руками за аналогією «іхтамнєт». І так відбувалося постійно.

Москва поводила себе в рамках тієї ж гібридної стратегії, але лише у тому разі, якщо не велася пряма військова експансія, війна. Однаково комплекс заходів був максимально спрямований на те щоб послабити союзника і супротивника й опанувати його. Власне, я думаю, що врешті така політика Москви, «повзуча експансія» – вона і спровокувала і Хмельницького і Виговського на пошук інших варіантів.

З одного боку Москва і не говорила прямим текстом, що вони бажають обмежити наш суверенітет, наші вольності та права, але разом з цим було очевидно, що вони проводять повзучу експансію, яка поступово крок за кроком обмежує суверенітет. Оця «тактика салямі», яку приписували Радянському Союзу, щодо встановлення власного впливу та влади в інших державах – це не винахід Союзу, бо це винахід Московії, коли це було дрібне заболотне князівство, яке вирішувало у такий спосіб політичні інтереси з сусідніми князівствами в Суздальській землі.

Конотопська битва
“Бій під Конотопом”, П. Андрусів, 1977

– Кульмінацією подій стала Конотопська битва. Перемога якою так і не скористався Іван Виговський фактично ставши переможеним. Чи не останню роль відіграло підігрування Москві Івана Сірка та наступ на чолі запорожців на союзників гетьмана— на кримських татар під Акерманом, і сплюндрування степового Криму. Останнім же, довелося повертатися у рідний край, полишивши гетьманські війська. Таким чином Московія перемогла цю битву з Україною та вирішила подальше життя та курс нашої держави?

Звичайно, що Московія не перемогла у цій битві. Справа в тому, що проблема усіх опонентів Москви – це те що Москву не дотискають. І проблема також полягає в тому, що немає остаточного розуміння Московської держави і як із цією напастю боротися. Наведу інший хрестоматійний приклад, як от – Битва під Оршею (1514 рік). Як відомо, вона закінчилася надзвичайно розгромно для Москви і наслідки були абсолютно катастрофічними, але якщо подивитися, як скористалися з того переможці – князь Костянтин Іванович Острозький, а точніше еліта Великого Князівська Литовського, Ягелонської Унії, то відповідь буде така сама як і з Конотопом – ніяк. Цей похід і ця битва, що мала б стати передумовою для звільнення окупованого москвинами Смоленська, вона так і не призвела до звільнення міста.

Москві дали шанс на відновлення і відповідно Велике Князівство Литовське отримало через 50 років ті ж самі проблеми, які вони мали з кінця 15 століття, що призвело в результаті до Люблінської унії і до продовження боротьби на новому етапі. Насправді опоненти Москви завжди впадають у ту ж саму помилку, що завдавши їй військової поразки, завдавши їй збитків на економічному чи політичному фронті, зануривши її в міжнародну ізоляцію, то вони думають, що це чомусь вчить Москву і ті почнуть адекватно себе поводити.

Насправді для Московії, Російської імперії, Радянського Союзу – це була лише причина тимчасово відступити, переглянути загальну ситуацію, зробити певні висновки і накопивши сили продовжити експансію. І таких прикладів безліч: битва під Оршею, Конотоп, поразка в Кримській війні, поразка у Першій світовій війні – усе це показує, що там лекала поведінки одні й ті самі і тому, говорячи про рецепт того, як вирішити цю проблему, після завдання Москві поразки треба цього противника дотискати, а не чекати коли він виявить добру волю і винесе якийсь урок.

Вони виносять з поразки лише один урок – значить були недостатньо використані зусилля підлості, підкупу, внутрішнього розбрату. Після Конотопу вони зробили рівно ті самі висновки. Вони отримали по зубах у військовому ключі, відповідно треба було впровадити якісь дії, що призвели до позбавлення булави Виговського, розбрату і Переяслава номер два. Ясно, що після Конотопу треба було дотискати, але проблема полягала в тому, що ні у Речі Посполитої, ні у козацької старшини такої візії не було. Вони завжди стояли на позиціях, що добре повоювавши з Москвою, яка отримала на горіхи – тепер можна здобути перепочинок. Москва тим часом накопичує сили і за деякий час відновлює експансії. Власне через це Московська держава постійно розширяється, бо вона будь-яку нагоду для розширення використовує максимально.

Конотопська битва
Пам’ятний знак Конотопської битви у Конотопі

– Чи можна таким чином констатувати, що війна між Україною та Московією триває вже більше ніж 3 століття, а Конотопська битва стала початком цього?

Війна з Москвою триває вже 530 років. Вона не триває навіть і 300 років. Вона триває з кінця 15 століття, з того часу, як московський великий князь висунув претензії на руські землі Великого Князівства Литовського і почав усю цю війну, експансію на території Сіверщини, Смоленщини і навіть території руських земель Великого Князівства Литовського. З того часу війна триває безперервно і ми вирішуємо фактично ті самі завдання, які вирішували і 500 років тому.

P.S. “Український інтерес” дякує Олегу Однороженку та Антону Іщуку за ґрунтовну розмову. Україна переможе! Слава Україні!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram