Оксана Повякель: функція музею – збереження, а ми зберігаємо музей

1266
Оксана Повякель, в.о. директора музею Пирогів. Фото "Український інтерес"/Олександр Бобровський

У жовтні Національний музей народної архітектури та побуту України “Пирогів” отримав нову виконувачку обов’язків генерального директора – Оксану Повякель. Музейна дитина (мама Оксани 45 років пропрацювала в музеї Івана Франка), мистецтвознавець із кількома освітами та керівник культурних проектів – саме таку людину обрав міністр культури Євген Нищук у якості “антикризового менеджера”.

В ексклюзивному інтерв’ю “Українському інтересу” пані Оксана розповіла про історію свого призначення, плани на майбутнє та стратегію відродження національного музею народної архітектури та побуту України.

Розкажіть про історію створення Пирогівського музею?

6 лютого 1969 року, на Оксани (посміхається), було підписано постанову про створення Музею народної архітектури та побуту України. Статус “національного” нам присвоїв президент Віктор Ющенко у 2008 році. Рівно через рік відзначатимемо 50-річчя створення музею. Я ставлю перед собою мету використати цю дату. Тим більше, що 2018 рік оголошено роком культурної спадщини. А хто, як не наш музей, найбільш дотичний до культурної спадщини нашого народу. Музей відкрився для відвідувачів 1976 року.

Карта музею Пирогово. Фото “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Чому так багато часу забрало відкриття музею?

Усі експонати, які до музею привозили звідусіль, спочатку розбирали на місцях, потім знову складали вже тут. Це величезний шмат роботи. Нумерувалась кожна дощечка. У тій послідовності, як її демонтували. А потім все відновлювали на території музею. Якщо це церква без жодного цвяха – то вона в нас і представлена без жодного цвяха.

Наш музей – найбільший скансен в Європі. Це слово походить зі шведської, поруч із першим у світі таким музеєм просто неба розміщувалась фортеця (в перекладі skans – це укріплення).

Щодо історії народження музею. Академік Петро Тронько, якому честь і хвала, переконав комуніста Володимира Щербицького в необхідності створити такий музей. Тоді й почали звозити будинки, церкви, вітряки, комори, цілі двори з різних регіонів України. Бо завдання стояло представити всі регіони. І це все в часи, коли заборонялось усе українське. Хрущовська відлига вже закінчувалась, і починався період формування “єдиної нації – радянського народу”.

– Як радянська влада погодилася на такий проект?

Хитрим був аргумент – показати досягнення радянської влади. Ось дивіться, як погано жили в старих хатках і в яких красивих будинках стали жити українці за радянської доби. Тому і була створена експозиція “сучасне село”. Сьогодні йому вже піввіку минуло… Це також історія.

– Чому обрали саме це місце під майбутній скансен?

Воно якнайкраще підходило, оскільки тут різноманітний рельєф, який відповідає характерним особливостям географії України. І якщо ви походите-подивитесь, то побачите, що Карпати, Лемківщина, Буковина, Покуття – розташовані на схилах, що передають колорит гірського краю. А середня Наддніпрянщина розляглася понад ярами. І Полтавщина так само. Територія музею простяглася на 132 гектарах!

Музей Пирогово. Фото “Український інтерес”/Олександр Бобровський

– Чи має держава приділяти більше значення культурній сфері?

Безумовно. Обов’язково має бути фінансування культури. Це те, що формує націю. У нас ніколи не буде тієї країни, яку ми прагнемо створити, якщо з раннього дитинства не формуватиметься менталітет та усвідомлення себе як громадянина цієї держави. Це добре розуміли ідеологи минулого. Наш музей повинен відігравати у формуванні культури неабияку роль. Бо це місце, де можна відчути, зрозуміти своє коріння, осягнути свою приналежність до рідного народу.

– Які заходи Ви проводили в Пирогово?

Цього року Святий Миколай радував нашу дітвору з 14 аж по 24 грудня, бо своє бажання побувати на Миколая в музеї виявила величезна кількість діток. У нас діяло три локації, де протягом дня свято проводили три різні групи. Силами нашого колективу ми влаштовували чудесні вистави. Це був живий спектакль, діти не просто сиділи в глядацькому залі, а брали безпосередню участь у ньому.

Афіша подій до зимових свят.”Український інтерес”/Олександр Бобровський

Наш музей має назву «Народної архітектури та побуту України». Весь український обрядовий рік – це і є культурні традиції. Ми – християни, так сталося історично. І майже всі наші обряди базуються на християнських святах. Адаптувались у них і колишні, язичницькі. Гарно так вписались. Наприклад, свято Івана Купала збіглося зі святом літнім, яке було язичницьким. Звідти і стрибання через вогонь, і пускання вінків. А вечорниці на Андрія. Ми відновлюємо ті народні традиції, які були притаманними для певної місцевості. На цьому ми базуємо наші свята.

– А як щодо популяризації нашої кухні?

Звичайно треба робити її відомою. Чому італійці, маючи піцу, спагеті й пасту – прославились на цілий світ? Чому японці, створивши тільки суші, теж відомі? Я кілька разів чула в Китаї, що борщ – це російська страва. Що наші деруни – це білоруська кухня. А ми ж іще маємо капусняк, куліш, вареники, деруни, налисники!

– Страви, в основному, пісні.

Так, м’яса небагато, бо його їли здебільшого на свята. Багатша сім’я їла в неділю. А основні страви готували з молочних продуктів. Бо мали корів, овець. Ви знаєте, що таке буц (сир)? А гуслянка? Вона виготовляється з суміші кип’яченого і некип’яченого молока. Їсться ложкою. Ми всі знаємо айран, чи подібне, а от про цю гуслянку, яка дуже корисна і смачна, люди не знають.

Як зробити українське популярним?

Ми маємо чудесну базу для популяризації. І фестивалі, які тут проходять, ґрунтуються на цьому. Проводимо величезні ярмарки народних майстрів. Ми зараз боремося із засиллям Китаю. Якщо люди хочуть мати справді оригінальні речі, зроблені на основі автентики, то саме у нас їх можна побачити. Поспостерігати, як їх виготовляють, а то й самому навчитись їх майструвати.

– Скільки людей відвідує музей щорічно?

Людей, в принципі, багато. Я навіть здивувалась. Але, вони розглядають нас не як музей, а як відпочинкову територію. Тобто, приїздять сюди на відпочинок. Єдине, на чому я наполягаю, щоб ці розваги були максимально наближені до народних, автентичних. Щоб не випадали з контексту. Наприклад, цієї суботи до музею завітало лише 43 відвідувачі. А от на Масницю приїде мінімум десять тисяч. За два дні.

Оксана Повякель – в.о. директора музею Пирогів. “Український інтерес”/Олександр Бобровський

– Який він, типовий відвідувач Пирогова?

Спробую охарактеризувати. На жаль, 90% людей, які приходять на вихідні – йдуть сюди, щоб відпочити. Тому що ти одночасно перебуваєш і в місті, і серед чудової природи. Багато приходять із дітьми, їм тут просторо, є де побігати. У мене є ідея зробити кілька дитячих майданчиків, але не типових, а з використанням персонажів українських народних казок, де будуть, наприклад, Котигорошко чи Лисичка і Журавель.

– Як Ви стали виконувачкою обов’язків директора музею?

В один прекрасний день мене запросив на розмову міністр культури Євген Нищук. Він запропонував мені тимчасово очолити музей і стати антикризовим менеджером.

Я останні роки працюю над великим проектом «Благословенна Україна. Традиції та сучасність». У рамках цього проекту готую багато різних заходів. Зокрема, влаштовували величезну виставку в Українському домі. Були й інші проекти. Потім я пішла працювати директором Музею гончарства у Вишгороді. І, в один прекрасний день, мене запросив на розмову міністр культури Євген Нищук. Ми часто з ним перетинались: у театрі, на виставках, на різних культурологічних заходах. А потім наш Майдан… І після нього організовували багато різних заходів разом. От Євген Миколайович і запропонував мені тимчасово (до оголошення конкурсу) очолити музей.

У двері заходить працівник музею Петро Трохимович Вовченко, з проектом у руках. Він – один із останніх в Україні «солом’яних крівельників». А проект – розробка нового приладу – сніпкозв’язувача, за допомогою якого полегшується процес крівлі стріхи соломою. Йому 80 років, а Петро Трохимович ще має сили вилазити на хату і відновлювати покрівлю. Пані Оксана знайомить нас із Петром Трохимовичем.

Оксана Повякель знайомить із Петром Трохимовичем Вовченком. “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Коли до мене вперше прийшов Петро Трохимович, я зрозуміла, що в нас немає тієї школи та знань правильної технології покриття хати соломою та очеретом, щоб обслуговувати музеї. Така потреба є й у наших сусідів. І наша солом’яна стріха нині в тренді! Цього року ми заснуємо школу Вовченка. Бо цей винахід справді геніальний, як і все просте. Влаштовуватимемо майстер-класи, проводитимемо навчання, готуватимемо майстрів.

– Яку стратегію Ви обрали, щоб керувати музеєм?

Я бачу скансен, як Україну. Як колись Революція Гідності згуртувала людей, так само й ми повинні об’єднатися навколо головної ідеї – ідеї музею. Усе, що не стосується цих інтересів  – неприйнятне. Важливо тільки те, що працює на музей. На його збереження і розвиток. Основна функція музею – це збереження. А ми дійшли до парадоксу, коли маємо зберігати сам музей. Не щоб музей щось зберігав, а щоб його зберегли. Треба знайти місце кожному, щоб нікого не виселяти чи проганяти. Я стимулюю всіх працівників «рухатися». Щоб не просто прийшли сюди, відпрацювали день, заробили тих 5 копійок. Це місце – святе. Тут починається Україна. Звідси має виходити національна ідея.

– Чому Ваше призначення викликало певний спротив?

Є багато людей, які бачать себе тут директором. І я не кажу, що я найдостойніша серед них. Я в житті можу відповідати тільки за себе. Можливо, є більш гідні кандидати – це покаже конкурс. Я страшенно люблю цю роботу, я знаю, як її втілювати, і мені це подобається. Якщо я побачу, що прийде краща людина, то навіть зніму свою кандидатуру. Я не авторитарна людина. Хочу родинно-сімейних стосунків, бо інакше –  нічого не вийде. Це не завод, де є директор, головний інженер і токар на своєму місці. Цей музей вимагає повної довіри.

Дар’я Панченко, “Український інтерес”