Нейрохірург Андрій Сірко: Один невірний рух може обірвати життя

На годиннику – 8:30 ранку, а у відділенні нейрохірургії дніпровської лікарні імені Мечникова, яким завідує Андрій Григорович Сірко, вже чимало людей. Біля його кабінету – черга з відвідувачів: вони чекають огляду або хоча б поради від лікаря.

На розмову з нейрохірургом, який врятував сотні життів українських воїнів та пересічних громадян, маємо лише півгодини. Робочий день медика розписаний по секундах. Далі у пана Андрія операція. Запізнюватися він не може: здоров’я пацієнтів – перш за все.

Про роботу, принципи та музику в операційній

Чому ви вирішили пов’язати своє життя з медициною й стали нейрохірургом? Нейрохірургія – одна з найскладніших галузей медичної науки, вона не дає права на помилку.

Мій батько – зоотехнік, мама працювала бібліотекарем. Батько привив мені любов до всього живого, а мама – до знань. Тому, я вирішив стати лікарем. На четвертому році навчання у нас був курс нейрохірургії. Його викладав Микола Маркович Мосійчук – засновник нейрохірургічної школи у Дніпропетровській області. Він надихнув мене. Так, близько двадцяти років я займаюся нейрохірургією.

Пам’ятаєте свою першу операцію, яку робили як самостійний лікар?

Я працював у приймально-діагностичному відділенні ургентним нейрохірургом, допомагаючи людям із черепно-мозковими травмами. Перша операція – видалення епідуральної гематоми, тобто внутрішньочерепної, у хворого після травми. До цього я близько ста разів на операціях асистував хірургу. Тому, під час першої самостійної знав досконало всі етапи хірургічного втручання. Хвилювання, звісно, було. Воно завжди залишається, навіть після двадцяти років роботи. Але тоді все минуло добре: я і гематому видалив, і хворий видужав.

Деякі ваші колеги говорять, що лікар із часом стає жорсткішим. Однак, як вважають інші, щоб працювати з людьми, треба “проживати” їхні історії. Як знайти баланс?

Насправді, лікар не стає жорстким. Просто кожен професіонал має виробити властивість абстрагуватися. Під час операцій ти не думаєш, що перед тобою лежить людина, яку покинув чоловік, у якої двоє маленьких дітей та старенькі батьки. Ти розумієш, що відповідаєш не лише, наприклад, за цю молоду жінку, а за двох її дітей. Однак, якщо з такими думками йти в операційну, то буде важко працювати. Під час роботи я абстрагуюся від хворого, як від особистості, й думаю лише про операцію: тримаю в голові комп’ютерні та магнітно-резонансні томограми пацієнта, ангіограми. Тобто, всі свої думки спрямовую на вирішення проблеми, забуваючи про емоції та сентиментальність.

Хірургу не можна оперувати близьких родичей або ворогів. Яких ще принципів у роботі ви дотримуєтесь?

Дійсно, в будь-якій хірургічній спеціальності є заборона щодо рідних. Адже це може зашкодити хірургічному втручанню. Моє особисте правило – перед операцією приділити максимальну увагу пацієнту та його родичам: розповісти все, вислухати запитання. Це потрібно, щоб хворий ішов на операцію спокійним та врівноваженим, знав, що для нього зроблять усе можливе. Пацієнт – це не мішень, коли “влучив у ціль – добре, прооперував – добре”. Кожна людина унікальна, тому до кожної операції потрібно підходити індивідуально. Окрім цього, усі складні етапи операції я обов’язково виконую власноруч.

А як ви готуєтеся до чергової операції?

Іноді готуюся по два чи три тижні, буває навіть місяць. Є такі операції, що поруч завжди тримаю книжки. Але це стосується дуже складних втручань. Зазвичай, за день до операції я годину вивчаю всі знімки пацієнта і роблю нотатки, що потрібно враховувати, чого не можна пропустити. Наприклад, завтра у мене операція. Сьогодні ввечері я перегляну близько шестисот знімків мозку пацієнта. Я знатиму саме про цей мозок буквально все.

Робота в операційній – це ніби налагоджений швейцарський годинник. Скільки людей працюють разом із вами? Як ви взаємодієте між собою?

Загалом в операційній перебувають дев’ять медиків та пацієнт, лунає негучна музика. Протягом кількох годин, перебуваючи під одним куполом, ми стаємо сім’єю. Усі знають мої робочі звички та свої обов’язки. Під час найважчого етапу медики досягають найвищого рівня концентрації. Є етап після основного, коли ми закриваємо операційну рану та зашиваємо м’які тканини: тоді усі розслабляються, роблять музику трохи гучнішою.

Якою операцією у своїй кар’єрі пишаєтеся найбільше?

Кожна по-своєму особлива. Наприклад, одного разу я прооперував 101 пухлину головного мозку. Операція тривала дев’ять годин, але під час неї наша команда видалила пухлину остаточно. Саме таке втручання в Україні виконували одна чи дві людини.

Здається, що ви знаєте все у своїй галузі. Але ж завжди є до чого прагнути. Як підвищуєте свою кваліфікацію?

Щороку два чи три рази я виїжджаю закордон, щоб побачити як працюють лікарі інших країн. Востаннє був у Туреччині, а до цього – в Італії, Фінляндії, Німеччині. Також мене запрошують читати власні доповіді. В Індії отримав нагороду за досягнення в області нейротравми. Я тоді розповідав про бойові поранення.

Про війну, силу духу та віру

Протягом чотирьох років українці протистоять окупантам на Донбасі. Перших поранених бійців у лікарню імені Мечникова доправили 9 травня 2014 року. Коли для вас був найтяжчий період роботи?

31 серпня 2014 року. Були вихідні, я саме відпочивав на дачі. Мені зателефонували вночі з суботи на неділю. Черговий лікар сказав, що буде “надходження”. Я швидко зібрав речі й приїхав у лікарню. В операційну ми зайшли о десятій ранку і вийшли аж опівночі. Ми зробили кілька операцій підряд трьом бійцям під номерами 385, 393, 395. Усі вижили. Триста дев’яносто п’ятим був герой України Ігор Гордійчук. Він надійшов зі зневодненням, запаленнями, високою температурою та низьким тиском.

Загалом за чотири роки через відділення нейрохірургії пройшли 350 українських воїнів, із них 200 – із особливо тяжкими пораненнями. У відділенні кожен віддав частинку себе, щоб врятувати їм життя. Працювала команда лікарів, медичних сестер, санітарочок, які перестилали, перевертали та годували тяжких хворих. Справді, складні втручання виконує хірург, але це лише десята доля від того, що треба зробити, аби людина вижила.

Ви пам’ятаєте всіх бійців? Які випадки були найскладнішими?

Звичайно, всіх. Наприклад, Олександра Христиченко поранили в обидві потиличні півкулі, перебили синус. Він був сліпим, а після операції знову почав бачити. Женю Волока, у якого було поранення головного мозку та серця. “Титановому Джексону” (справжнє ім’я – Євген Терехов, – прим. ред.) ми видалили десятки осколків і зробили пластику черепа. Я всіх їх пам’ятаю і про кожного можу написати цілу історію. Вони теж пам’ятають: телефонують, вітають зі святами, пишуть у соціальних мережах, їхні мами вишивають рушники, дарують ікони.

У вас дуже багато ікон у кабінеті…

Так. Одну, ікону Луки Войно-Ясинецького, мені купили ще давно у Сімферополі. Інші – презенти пацієнтів та їхніх рідних. Минулого року ікону подарував Ігор Гордійчук разом із дружиною. Останню мені презентувала пацієнтка буквально вчора, коли її виписували з лікарні.

Найкраща подяка від пацієнта – це?

Це посмішки людей, які видужують, приходять і кажуть, що у них все добре.

Про повсякденне життя, спокій та ідеали

Медицина – це постійний стрес. Як ви абстрагуєтесь від переживань? Можливо, маєте якісь захоплення?

Я дуже люблю воду. Улітку після тяжкого тижня роблю так: у суботу вранці обходжу всіх хворих у відділенні реанімації та нейрохірургії, а після цього їду на дачу з родиною. Там є річка Оріль. Я заходжу за кілька кілометрів вгору по течії й спокійно спускаюся по ній. Це найдужче допомагає розслабитися. Взагалі, ввечері після роботи вистачає сил лише на те, щоб випити чашечку кави або чаю, поговорити з рідними і переглянути електронну пошту.

Ви використовуєте якісь професійні навички у повсякденному житті?

Як і в операційній, в житті я роблю все скрупульозно, крок за кроком. Наприклад, цими вихідними нарешті вдалося вибратися з дружиною та сином на дачу. Там потрібно було обробити дерева від різних шкідників. Коли почав працювати, то спіймав себе на думці, що працюю монотонно, не поспішаючи, як в операційній. Там спішити точно не можна. Я раніше проводив аналогію: операція на мозку – це як поїздка в густому тумані на шаленій швидкості, один невірний рух може перекреслити все. Аналогічно в повсякденному житті: роблю все правильно, від початку й до кінця зберігаю витримку і наполегливість. У мене є улюблена фраза: “Витримка – наша головна зброя”. Тому, коли трапляються якісь складні ситуації, я згадую її й думаю, що в операційній буває набагато тяжче.

Є люди, на яких ви рівняєтеся?

Якщо мене попросять намалювати портрет людини, з якої потрібно брати приклад, то я зображу Ігоря Володимировича Гордійчука. Надихають його вчинки, його бажання змінити себе та Україну, навчити дітей. Якщо говорити про медицину, то це Педаченко Євгеній Георгійович – завідувач Інституту нейрохірургії, також Цимбалюк Віталій Іванович – президент Національної академії медичних наук. Це мої вчителі. На них потрібно рівнятися як на лікарів, учених, людей, які досягли вершин у своїй спеціальності й працюють над тим, щоб нейрохірургія постійно розвивалася.

Про українську медицину та зміни в ній

Українська медицина сягнула європейського рівня чи ми ще тільки відходимо від “радянщини”?

До рівня європейської ще не дійшла. Однак є осередки, де працюють яскраві особистості. Це ті випадки, коли людина навколо себе створює надзвичайно професійний колектив. Я вважаю нашу лікарню одним із таких осередків. Наші завідувачі відділень намагаються зробити все, щоб у Дніпрі ми могли виконувати такі хірургічні втручання, аби людям не доводилося витрачати кошти та їхати заради цього в інші країни. Дійсно, нам далеко до європейської медицини, але зміни відбуваються. Реформувати систему важко, але звертати зі шляху змін не можна.

Що потрібно змінити в підготовці майбутніх лікарів?

Починаючи з першого курсу вони повинні здавати іспити європейського зразка. Не треба вигадувати свої тести та клінічні задачі, краще враховувати найкращий світовий досвід. Необхідно ввести стандартизацію, щоб диплом для випускників медичних вишів різних країн був однаковим. Навіщо винаходити велосипед, коли його давно сконструювали? Я був у таких пострадянських країнах як Литва, Латвія та Білорусь. Вони пішли шляхлм змін і розвиваються правильно. Потрібно брати приклад.

Про український інтерес

У чому полягає найголовніший український інтерес?

Зберегти незалежність та суверенітет на всіх рівнях. Генерал Ігор Гордійчук під час відкриття виставки про лікарню Мечникова сказав, що експозиція – це внесок у нашу спільну перемогу. Адже туди приходитимуть діти, курсанти, студенти. Вони дізнаватимуться про героїчні вчинки воїнів, медиків. Це формуватиме їхнє уявлення про Україну, героїзм, любов до Батьківщини. Тому, спочатку – перемогти у війні, а потім – навести лад у країні. Тобто, потрібно зробити так, щоб сусіди до нас не лізли, а порядок у себе в хаті ми забезпечимо. Ми маємо усвідомлювати себе як нація, яка має свою історію, теперішнє і майбутнє. Це найголовніше.

Розмову вела Маруся Лагута, “Український інтерес”