Предстоятель Православної церкви України Епіфаній 9 серпня оголосив про возведення архієпископа Сімферопольського і Кримського Климента в сан митрополита. Владика Климент погодився зустрітися з “Українським інтересом” та пояснив, що для нього означає цей високий сан. Митрополит також розповів про стан українців у Криму, Православну церкву України на півострові, про стосунки Церкви та держави.

Владико, з моменту нашої минулої зустрічі минуло понад три роки. Що з того часу змінилося в Криму?

Кардинально? Три роки тому ми говорили про те, що нам треба зберегти церкву в Криму, і я розповідав, які кроки треба зробити для її збереження, ставив певні вимоги українській владі, яка мала її підтримати й убезпечити наше перебування на теренах півострова. Мені тоді нарікали та дорікали – “а чим влада вам може допомогти, коли вона не контролює територію?”. Листи, які я тоді одержував, усі містили абзац, де було написано: через те, що Україна не контролює Крим й українське законодавство не розповсюджується на його територію, то ми нічого робити не можемо та не будемо. Міністерство культури тоді відверто писало, що питання, які я порушую, узагалі не входять до їхньої компетенції.

Читайте також: Владика Климент: Найстрашніше – коли ведеш війну з власною державою

Виходило так, що ці шість років я бився як з українською владою, вимагаючи захисту, так і з російською владою, вимагаючи, щоб вони відчепилися від церкви, і дали мені там спокійно молитися. Уся ця війна закінчилася тим, що нова українська влада почала щось робити, але з великим запізненням. Російська Федерація ж зробила все, щоб відбувся Верховний суд у Москві, який ухвалив рішення про те, що я маю залишити приміщення в місті Сімферополі на вулиці Севастопольська, 17, і повернути його міністерству майнових і земельних відносин. По суті, сьогодні ми втратили церкву. Ось що змінилося за три роки.

Тобто зараз у ПЦУ немає нічого?

Богослужіння ще відбуваються. Але чим воно закінчиться, мені сказати дуже складно. Та ситуація, в якій я зараз перебуваю, критична й загрозлива. Це навіть вже не “червоний” рівень небезпеки. Який вихід? Після того, як ми одержали рішення Верховного суду РФ, ми направили документи в Європейський суд із прав людини. Він зробив запити до Російської Федерації і щодо церкви в Євпаторії, і щодо церкви в Сімферополі. До 24 серпня РФ має дати відповідь. Але якою вона буде, я не знаю. Сьогодні [13 серпня] в Євпаторії має відбутися суд, який розглядатиме позов судових приставів, що вимагають права знести церкву в Євпаторії самостійно. Спочатку вони мене примушували її знести, потім після моєї заяви, що я нічого не робитиму, судові пристави подали позов, щоб це дозволили зробити їм.

Можете собі уявити, до якого безумства вони всі доходять у боротьбі з Богом? Вони не борються зі мною, з церквою, вони борються з Богом! Але свою ненависть викладають на мене, на церкву. Коли ми будували цю церкву 2013 року, вони її палили, а зараз… Коли Господь хоче покарати, він віднімає розум. У мене таке відчуття, що в кримської “влади” він відійняв розум. Тобто їхня лють і ненависть така велика, що в ситуації, коли вони не можуть мене посадити чи вбити, вони вирішили помститися на церковних спорудах.

А яка ситуація в Криму з українцями?

Про кримських татар говорять багато, а про українців Криму не говорить ніхто. І зараз, якщо ви проаналізуєте всі матеріали, вони присвячені лише кримським татарам. І мене це не просто дивує, мене це ображає. Бо таке відчуття, що нас просто викреслили з мапи Криму.

На півострові існує українське життя, бо існує українська церква. Після 2014 року українські школи закрилися, український театр закрився, українські ЗМІ закрилися. Залишилася лише церква. Яка стала національно-культурним центром українців. У ній ми маємо можливість розповсюдити українську літературу – не політичну, духовного змісту. Це важливо. Тому що в Криму нема української літератури, нема періодики. Враховуючи, що церква є не лише релігійним центром, а й духовним, люди мають можливість зібратися, помолитися, спілкуватися. У мене чудовий народний хор, який співає українські пісні. Є викладачі, які ходять до церкви та працюють з дітьми, навчають їх української мови, готуючи їх до здачі ЗНО й іспитів. Адже це важливо.

Збережено основні осередки в Сімферополі, Євпаторії. Первомайську, Роздольному, Білогорську, збережено Сімферопольський район. Тобто це осередки, де люди можуть спокійно під’їхати на богослужіння.

Митрополит Климент: про українців Криму не говорить ніхто. Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Кримська влада не закриває ці церкви. Тобто так, щоб приходили та забороняли богослужіння, вішали замки, складалися якісь протоколи – такого нема. “Влада” діє інакше. Підступніше. Вони розуміють, що прийти до церкви та скласти акт – це буде скандал. То вони шукають юридичні норми, щоб це було зроблено з точки зору закону, як вони вважають.

Офіційно ми не зареєстровані. Якщо ми не зареєстровані, то, відповідно, майно, яке ми використовуємо, не оформлене відповідно до російського законодавства. Якщо воно не оформлене, то воно не може бути в експлуатації. І тому документи подаються до суду, який ухвалює рішення, що церкву в Євпаторії необхідно знести, церкву в Сімферополі треба віддати. Церкви, які були на території військових частин в Перевальному та Севастополі, відібрали й передали в міністерство оборони РФ. І коли я звертався до них, мені писали – ви зареєструйтесь, подайте нам на розгляд документи, укладіть із нами договір, попередньо узгодивши це з представниками Московського патріархату. І тоді ми дамо вам можливість служити в цих церквах. Тобто все привели до юридичної площини: визнайте наше законодавство, живіть за ним, і тоді, може, ми вам дозволимо.

Але, коли я почав подавати документи на реєстрацію, ми вибрали нейтральну форму – місцеву релігійну організацію, російське законодавство передбачає таку форму, як незалежну – я написав “Український православний прихід святих Володимира і Ольги”, подав з такою назвою – п’ять разів мені було відмовлено. З різних причин. Основна – нібито є порушення в Статуті, які треба виправити. Я взяв Статут, який був зареєстрований для Греко-католицької церкви в Євпаторії і взяв Статут, який був зареєстрований в Ялті для парафії Московського патріархату. Подав на реєстрацію слово в слово. Мені так само написали, що цей Статут не відповідає закону.

Які стосунки між ПЦУ та УПЦ МП в Криму?

Ніяких. Але вони діють підступно. Захоплюють наші храми. У церкві в Перевальному служить священник Дмитрій Коротков, який є членом громадської ради силових структур РФ у Криму. Він неодноразово ставив питання про те, щоб приміщення, яке я маю в Сімферополі, у мене відібрали й передали йому як голові управління Кримської єпархії, який співпрацює з російськими військами та силовими структурами на території півострова. Це все є в пресі, він подавав ці звернення органам місцевої влади. Це так вони діють. Може, через те, що він трохи тупий на голову, то він це оприлюднював. А так вони діють значно підступніше.

Погано інше. Погано, що, якби на ті дії, які робить Російська Федерація щодо мене в Криму, були б відповідні дії української держави щодо Російської православної церкви в Україні, і почали би з того, що, якщо від мене вимагають діяти за законами РФ, то й Київ має вимагати від РПЦ в Україні діяти за законами України. Ухвалений закон про перереєстрацію назви – мусите перереєструватися. Якщо ні – заблокувати всі рахунки та зняти з реєстрації. От тоді б вони розуміли, що на силу є протидія. І тоді, може, мене б не чіпали й там. До речі, Кримський митрополит Московського патріархату Лазар, він Аксьонову свого часу казав, щоб той мене не чіпав. Бо, як сказав Лазар, “це може закінчитися тим, що в нас почнуться проблеми на материковій Україні”.

У цьому контексті питання: є дві петиції до президента щодо Лаври. Одна – передати її ПЦУ, інша – не передавати. Щодо майбутньої долі Лаври – у ПЦУ є шанси її отримати?

Дві провокаційні петиції. Бо питання не в тому, коли та як передадуть Лавру. Питання не в тому, хто скільки петицій напише. Питання в тому, що влада повинна знімати з реєстрації Українську православну церкву Московського патріархату. Насамперед, за невиконання закону – за те, що вони не перереєструвалися. Повинна ставити питання про її злочинну діяльність на територіях, які тимчасово не контролюються Україною. А ознаки злочину наступні: співпраця з військами країни-агресора, освячення зброї, “духовно-патріотичне” виховання дітей і молоді, пропаганда насильства проти держави Україна. От ці питання треба піднімати. Обговорювати, і знімати з реєстрації.

І після того питання, кому належить Лавра, вирішиться само по собі. А петиції відводять думку людей від головного. Я ще маю велике питання – хто взагалі писав петицію про те, щоб Лавру передали Православній церкві України. Чи не є це один із спецпроєктів ФСБ в Україні? Тому я і негативно, і скептично ставлюсь до цих заяв. Бо не вирішене принципове питання – присутність церкви, чий центр перебуває в країні-агресорі.

До речі, ще про одну ініціативу влади: державні юдейські та мусульманські свята. Це потрібно?

Свято заради пиятики? Ну, може, це цікаво. Будь-яке релігійне свято має нести духовний зміст. Свята заради свят – це, знаєте, “перегиб”. Спочатку боролися з церквою та релігією, знищуючи все, тепер, замість того, щоб допомогти церкві зміцнитися, замість того, щоб зміцнити основу віри, придумують державні свята для всіх національностей, для всіх конфесій.

Ну який толк від того, що зараз це прийнято? Коли в той же час ухвалюється закон, що відкривається ігорний бізнес? Ну це несумісні речі! Якщо ви говорите про те, що кожна конфесія повинна мати своє свято й воно має святкуватися на державному рівні, то спочатку забезпечте права вірян. Не розбурхуйте, не вносьте серед вірян оцю гидоту, яку Бог заборонив. Гральний бізнес – це розпуста. Ви в суспільство вносите розпусту одним указом, а іншим указом даєте право святкувати. Та людина, яка вірує, у будь-якому разі святкуватиме.

Читайте також: Владика Климент: Не треба рятувати людство, рятуйте конкретну людину

Людина знайде можливість відсвяткувати, держава їй для цього не треба. Держава насамперед має знищити радянські свята. А то виходить якийсь безумний симбіоз. Тут тобі радянські свята святкуємо, тут тобі релігійні свята святкуємо, тут тобі казино, бари, бурдеї відкриємо, легалізуємо, бо це хороший бізнес, хороший прибуток. Вибачте – те, що зараз відбувається, це називається Вавилон. Інакше я це не назву.

Якщо ми вже перейшли на державні питання, то взимку ви голодували під Кабміном, вимагаючи зустрічі з прем’єром. Був якийсь результат? Ну й трошки ширше – стосунки ПЦУ та влади зараз. Вони є?

Я шкодую, що це голодування я не зробив раніше, за президентства Порошенка. Я намагався це зробити, але Ростислав Павленко мені тоді казав: “не вздумайте, ми вам усе вирішимо”. Нічого не вирішили. Потім, коли я вже програв суди в Російській Федерації і залишався лише Верховний суд у Москві, я почав голодування в Україні, щоб привернути увагу.

Відбулася зустріч з Оксаною Колядою, управлінням Криму при Кабміні було розроблено постанову, вона була схвалена урядом Гончарука, її мали винести на розгляд парламенту. Але через відставку уряду Гончарука всю процедуру повторили знову. І 16 чи 18 липня проєкт цієї постанови внесли в сесійну залу ВР. Але вона не була тоді проголосована. Як наслідок – ми втратили час. Бо 4 серпня Москва ухвалила своє рішення. Це щодо наслідків мого голодування.

Але мене дивує позиція міністра юстиції. Який відверто виступає проти цієї постанови. Суть ось у чому. Мені говорять – немає законодавчої бази щодо врегулювання майнових стосунків і контролю за майном, яке залишилося на території Криму. Там було державне та комунальне майно. Державним майном опікується держава, комунальним – органи місцевого самоврядування. Після 2014 року держава Україна не ухвалила жодного нормативно-правового акту щодо майна АР Крим. По суті, не ухваливши цього закону, Україна добровільно віддала Російській Федерації все кримське майно. І відмовилася його захищати.

Україна зараз захищає лише державне майно, яке є в державній власності. А решта все віддано Росії. І тому, коли політики заявляють, що Крим – це Україна, то його Україна віддала Росії в 2014 році й підтвердила це законом про вільну економічну зону, де громадяни України, які залишилися на території півострова не є громадянами держави, ми є нерезидентами. Бо діє закон про вільну економічну зону.

Митрополит Климент: про українців Криму не говорить ніхто. Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Тобто, господар “Епіцентру” господар “Фокстороту”, господар “Сільпо”, господар АТБ, господар “Ельдорадо” – всі торгові марки, які працюють тут, в Україні, вони працюють в Криму. АТБ змінили на ПУД, “Ельдорадо” як працювало, так і працює, “Епіцентр” змінили на “Новацентр”, здається. Але воно все працює. Тобто вони цей закон про вільну економічну зону зробили під себе. Для того, щоб зберегти бізнес у Криму. А кримчани стали нерезидентами. Я мушу брати довідку, що я переселенець, щоби якось вирішувати свої проблеми на материковій Україні.

І те саме з майном. Мені зараз можуть дорікати: “Климент провокує, Климент знову виступає проти української влади, української держави”. Та не я виступаю. А урядовці виступають проти громадян України, які залишилися в Криму. Я можу надати безліч листів – з міністерства економіки, що вони писали, чому саме вони не можуть вирішити питання: тому що Крим є автономною республікою, а Україна не контролює майно автономної республіки. До того ж зараз це перебуває під владою РФ.

Позиція міністра юстиції, яку він виговорює – це видно й у протоколах засідань, коли приймалася постанова: “у нас нема законодавчої бази, Крим – це автономна республіка, і законодавство України не поширюється зараз на його територію, тому що вона окупована Росією”. Я ставлю питання – вибачте, за сім років можна написати законодавство, яке би примусило владу України контролювати процеси на тимчасово окупованій території?

Цього нема. Нинішня влада після моїх заяв, після скандалів, після голодування почала діалог. Я не можу сказати, що в мене з нинішньою владою є проблеми. Тяжко, але діалог є. У мене відбулися конструктивні зустрічі з представником президента, були організовані зустрічі в Офісі президента, були зустрічі з міністром культури, зараз готується зустріч з віцепрем’єром Резніковим, будуть зустрічі в Мін’юсті. Тобто за ці два тижні зроблено дуже багато роботи. І ці зустрічі – це не “сіли-поговорили”, а конструктивні, де накреслені кроки та поставлені певні завдання, що треба зробити. Такого шість років не було. Це вперше.

Але це не було би можливим, якщо б дуже серйозну роботу не проводив Блаженнійший митрополит Епіфаній. Не все ми випускаємо в пресу. Не про все ми говоримо. Бо є дуже складні, дуже серйозні переговори, є речі, які ми не можемо озвучувати. Але те, що мені зараз, за короткий час вдалося зробити таку кількість зустрічей, продуктивних, і все ж таки досягнути мети, що постанова перебуває у Верховній Раді – це завдяки кропіткій, політично-дипломатично виваженій роботі митрополита Епіфанія. Тому я дякую Блаженнійшому за його підтримку. Зараз є тандем: він є рушійною силою, я є виконавцем поставлених переді мною завдань. Основне завдання – зберегти церкву в Криму.

Ви зустрічаєтесь також з іноземними дипломатами. Про що там ідеться?

Там розмова йде дуже серйозна про стан православної церкви та українства в Криму. Подробиць, на жаль, розповісти не можу. Але якщо я кажу – розмова серйозна й конструктивна, то вона така і є.

Ви отримали високий сан митрополита. Що це означає для вас?

Я дякую Богу, за те що він благословив мене цим саном митрополита. І Блаженнійшому митрополиту Київському і всієї України Епіфанію за те, що він мене возвів у цей сан. Для мене це велика відповідальність. І страх. Я ще не можу усвідомити це, бо все було дуже несподівано для мене. Але у Бога нема несподіваних речей. І Блаженнійший спонтанно не ухвалює рішення. Це дуже виважене, серйозне рішення.

Я розумію відповідальність, я розумію, що насамперед треба змінювати себе. Бо коли ви бачите деякі мої інтерв’ю, мені самому не дуже подобається. Бо інколи, мені здається, що я навіть і людське обличчя втрачаю. Не кажучи вже про духовність – на деяких відео її просто нема. Тому оцей радикалізм, експресивність, треба в собі гасити. Це висока відповідальність. Мені страшно, чесно кажучи.

Розумієте, ті, хто мріють іти по життю від посади до посади, від титулу до титулу, від слави до величі, – ну, можливо, інакше б реагували. Я пройшов свій шлях. Я є Климент. А митрополит… Головне – зберегти своє ім’я.

Що дає сан митрополита? Сан митрополита виводить Кримську єпархію на інший рівень. Насамперед у Криму. Це посилює статус єпархії. І на фоні того, що митрополит Лазар дуже активно пропагує ідеї “руського міра”, на фоні того, що митрополит Платон освячує ядерну зброю, ракети, що націлені на всю Україну й на всю Європу… На цьому тлі є ще один митрополит. З іншою точкою зору та з іншою позицією. Це важливо для посилення Кримської єпархії.

Що би сказали українцям?

Я хочу звернутися до всіх — зараз потрібна духовна та молитовна ваша підтримка. Ми потребуємо цієї підтримки. Бо лише за вашої підтримки ми можемо зберегти українську церкву. Я прошу Бога, щоб він почув наші молитви. Щоб простив наші гріхи в черговий раз і дав нам можливість продовжити наші молитви. Бо можна мати титул, сан, посаду, але якщо в тебе не буде місця, церкви, де ти можеш молитися, – це все пусте. Бо з дипломатією і політичною складовою я в Царство Боже не попаду. Я попаду туди лише як священнослужитель. Але якщо я не матиму можливості молитися, то всі ці земні справи, які я роблю, – це все марне й пусте.

Митрополит Климент: про українців Криму не говорить ніхто. Фото: Український інтерес/Владислав Недашківський

Я прошу у влади все ж таки звернути увагу на те, що в Криму є українці. Громадяни України, які залишилися там. Про яких ніхто нічого не говорить. Наші проблеми викреслені з обговорення як в Україні, так і під час міжнародних зустрічей. В ООН, в європейських судах, дипломатичних представництвах про них не говорять нічого. Я би просив, щоби держава Україна окремо виділила тему проблем українців Криму. Ми не маємо школи, нам заборонено говорити українською мовою, обмежуються наші права щодо віросповідання, обмежена свобода слова: немає української журналістики, української періодики. Ми позбавлені цього всього. Тому от це треба захищати, і про це треба говорити.

Що таке український інтерес? Минулого разу ви на це питання відповіли: “Мій український інтерес полягає в тому, щоб держава Україна була сильною, єдиною державою. Щоби держава Україна була країною, яка вірує”. Можете щось додати?

Нічого у відповіді на питання “що таке український інтерес” у мене не змінилося. Я залишаюся на тих позиціях, які я вже висловив. Але хотів би додати одне. Якщо ми не хочемо втратити державу, ми маємо зберегти церкву. Православну церкву України. Зберегти, зміцнити й духовно укріпити. Бо держава буде тільки тоді, коли в державі буде єдина помісна православна церква. Без держави не буде церкви. Але й без церкви не буде держави, України не буде.

Для того, щоб в Україні була єдина помісна церква, зараз вже є все – є Томос, яким церква визначена як автокефальна, є предстоятель, є єпископи, є священнослужителі. Але доти, доки на території України будуть церкви, чиї центри розташовані в іншій країні, доти, доки ця церква з центром в іншій країні буде благословляти війну, не буде держави. Тому повинна бути єдина церква. А ті, хто не хоче бути в єдиній церкві, мають залишити територію України.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram