Коломиянка Олеся Сахро – мисткиня, яка не просто вишиває, а малює нитками унікальні картини. Аналогів її вишивці немає ніде у світі, адже жінка – автор неповторної техніки, яку вона запатентувала. Картини пані Олесі знаходяться у багатьох приватних колекціях світу, зокрема у США, Канаді, Великій Британії, Німеччині, Австрії та у Росії. Власниками її робіт також стали глава дому Габсбургів та всесвітньо відомий дизайнер Кензо Такада. А зараз жінка займається створенням сумок ручної роботи під власним брендом SAKHRO.

Про свою унікальну техніку вишивання та творчий шлях Олеся Сахро розповіла “Українському інтересу”.

З голкою та ниткою мисткиня дружить з дитинства. Творчості її вчила бабуся, яка була талановитою кравчинею у своєму селі. Вишивати різними техніками, в’язати гачком, плести з лози – це далеко не весь перелік того, що вміє робити пані Олеся. За що б вона не взялася – все виходило добре. У 90-х разом з чоловіком зробила колекцію спідньої білизни.

Читайте також: Майстриня Тетяна Протчева про QR-коди на рушнику та вишивку Glow Art

“Коли ми познайомилися з чоловіком, він якраз повернувся з показу колекції у Прибалтиці. Тоді вони з другом посіли перше місце, а Юдашкін (нині відомий російський модельєр, – прим. ред.) – друге. Це було напередодні розпаду Радянського Союзу. У їхній колекції мене зачарував вишитий бісером чоловічий піджак. Тоді я підсіла на роботу з бісером. Ми зробили дуже цікаву колекцію чоловічої спідньої білизни. Але, на жаль, ні відео, ні фото з показу не залишилося. Єдине, що збереглося – шкіряні ботфорти, які я вишивала бісером. У той період життя у мене весь одяг був з бісером. Мама сміялася, що я не маю в чому на вулицю вийти, бо весь одяг надто святковий. Зараз у повсякденному житті можна спокійно ходити в одязі, вишитому бісером. А тоді це було екстравагантно”, – розповідає вишивальниця.

Фото: Український інтерес

Зрештою шляхи з чоловіком розійшлися, і Олеся Сахро почала займатися бізнесом. Та все ж любов до творчості перемогла.

Коли ви зрозуміли, що вишивання – справа вашого життя?

Як і в багатьох творчих людей, у мене все почалося зі стресу. Близько 16 років тому життя перевернулося з ніг на голову. Треба було чимось зайнятися, щоб відволіктися від того, що відбувалося. І я почала вишивати. Коли я у роботі, то забуваю все – нічого не чую, не бачу. Можу навіть забути, що треба їсти і спати. Почала вишивати у техніці хардангер. Одна з перших робіт – обрус, який подарувала церкві, де мене хрестили. Потім почала скуповувати усі книжки по вишивці, бо з Інтернетом тоді ще не дуже було. Перепробувала всі можливі техніки.

І як прийшли до створення власної?

Я завжди любила картини, які намальовані олійними фарбами. Сама малювати не вмію, тому захотілося спробувати щось інше, не таке, як усі роблять. Почала пробувати вишивати у дві нитки, далі в одну. Так і прийшла до того, що хотіла. До речі, використовую тільки французькі нитки ДМС. Мені їх ще в дитинстві висилала бабуся, яка живе у Канаді. У залежності від нахилу нитки, вона дає зовсім різні відтінки. І це має чудовий вигляд.

Коли я показувала людям свої роботи і казала, що сама придумала цю техніку, мені не вірили. Саме тому вирішила зробити патент. Витратила рік свого життя на це. Мене перевіряли по всіх патентних організаціях світу, я отримала купу документів зі всіма техніками, які існують у природі. І я мала зробити порівняльну характеристику, щоб довести, що моя техніка – унікальна. Зате тепер я спокійна. Якщо хтось не вірить, маю документальне підтвердження (усміхається).

Чи не думали навчати своїй техніці інших?

Я пробувала. Але зрозуміла, що це неможливо. Бо ті, хто хоче нею оволодіти, мають знати все, що знаю я. А я знаю дуже багато. Тобто треба передати всі тонкощі, але я не знаю як це зробити. У мене є такі картини, на які дивлюся сьогодні, і сама не можу зрозуміти, як могла їх зробити.

Картина “Мадонна з немовлям”. Фото з архіву Олесі Сахро

Ведете підрахунок своїх картин?

Я пам’ятаю кожну свою картину і знаю, де вона знаходиться. Але по кількості робіт точно не скажу. Главі дому Габсбургів, який приїздив до Львова, я подарувала вишитого чорнобривця. Йому сподобалася картина. Також я дарувала картину Кензо, який був на Lviv Fashion Week. Для нього я вишивала макове поле, але коли закінчила роботу, зрозуміла, що не віддам її нікому. Тому подарувала вишиту японку. Він японець, і я подумала, що ця картина йому чудово підійде.

З відомим дизайнером Кензо. Фото із архіву Олесі Сахро

Коли я перестала продавати свої картини, був цікавий випадок. До мене на виставку прийшла жінка, яка дуже захотіла купити картину. Я пояснила, що не продаю роботи. Тоді вона розплакалася. Виявляється, картину хотіла придбати для важко хворої доньки. Звичайно, не змогла їй відмовити. Я дуже здивувалася, дізнавшись, що вона навіть гроші позичила, щоб купити мою роботу. Надіюся, що та картина принесла радість її доньці.

За скільки продали свою найдорожчу роботу?

Вона коштувала дуже дорого. Покупець сам визначив ціну. Він просто стояв і відраховував гроші на стіл. Я все чекала, коли зупиниться, аж поки сама не сказала, що досить. Це важка робота, тому і ціну має відповідну. Одна картина забирає як мінімум чотири місяці, а то й і сім. Починаєш роботу і не знаєш, чи ти її закінчиш. У мене є три роботи, які не завершені. Не пішли вони мені. Коли хтось показує картинку і каже вишити її – не вийде. Не вмію робити на замовлення. Насамперед треба, щоб картина мені до душі прийшлася. Я маю побачити її у нитках.

Маєте улюблену картину серед своїх робіт?

Всі вони – як мої діти. Я кожну роблю із захопленням. Коліжанки навіть кажуть, що бачать по моїх картинах, який у мене настрій був у момент, коли я вишивала.

Хто є найголовнішими критиками ваших робіт?

Мені важко, бо немає навіть з ким порадитися. Це ж моя техніка, і тільки я знаю як має бути. Я дуже самокритична. Прискіпливо ставлюся до кожної деталі.

Був у мене цікавий випадок з картиною “Мадонна з виноградом”. Її я вирішила вишити, коли побачила зображення очей маленького Ісуса. Сім місяців я працювала над нею. По завершенню привезла у майстерню на підрамнику. А її з підрамника можна зняти лише раз, щоб перетягнути. Майже годину пояснювала майстрам, як це має бути. Коли приїхала забирати картину, була шокована – зробили все не так. А якщо зняти її з того підрамника, то лишаться сліди. Вони намагалися щось виправити, та картина зверху стала хвилястою. Мій тодішній стан важко передати. Я була настільки злою, що ні з ким не розмовляла. Хмизу в огонь підкинула моя коліжанка з Італії. Вона роздивлялася картину і каже: “А що зіпсували? Де зіпсували? Нічого не бачу”. Я спеціально включила світло, щоб показати їй. Підходжу до картини, а там нічого немає – все, як має бути. Уявляєте? Я не могла зрозуміти, що сталося. Припускаю, що вологість у будинку розтягнула сліди на картині. Або просто сталося диво.

На виставці у Лондоні один експерт, роздивившись мою роботу, сказав, що після смерті я буду дуже дорого коштувати. Це був чудовий комплімент. Я подякувала, але кажу: “Давайте я ще трошки поживу” (усміхається).

Як вирішили переносити вишивку на сумки?

Робота над картинами займає дуже багато часу. Це постійне напруження, що негативно впливає на моє здоров’я. Лікарі порекомендували знайти собі інше заняття, або ж вишивати щось маленьке. Але моя техніка має гарний вигляд саме на великому форматі. Тоді я почала шукати інше заняття. Думала вишивати одяг, але це теж довго. Сумки – саме те. Тим більше, картини бачать десь на виставці лише, або вдома. А з сумкою може вийти кожна жінка. Мені навіть хтось колись сказав: “Одягни жінку навіть у мішок, дай їй твою сумку, і вона матиме фантастичний вигляд. Тому я почала працювати над сумками. Продаю їх на офіційному сайті, а також у київському бутику своєї коліжанки. Ціна – від 1500 євро і вище. Вважаю, що це не дорого для такої роботи. На створення я витрачаю півтора місяці, мінімум по 8 годин у день. Буває так, що 8 годин працюю, 3-4 години сплю, знову працюю. За три роки зробила вже 22 сумки.

Скільки з них залишили собі?

Кожну сумку, яку вишиваю, планую залишити собі. Купую під неї одяг, повністю придумую образ, а потім вона продається. Першу сумку подарувала мамі. Вона з нею на ринок ходить, як зі звичайною торбою. Жінки, які знають вартість цієї сумки, дивуються з неї.

Фото із архіву Олесі Сахро

Що найважче у роботі над сумками?

Коли я вперше привезла свої роботи на показ у Париж, мені сказали, що вони затьмарюють образ. А треба, щоб все було гармонійно. Не було у мене тоді хорошого майстра для виготовлення сумок. І тут мені пощастило. Повертаючись з Парижа, я випадково познайомилася з хлопцем, який виготовляє для мене взуття. І саме він познайомив мене з Євгенією – майстринею, з якою я зараз працюю. Коли вона зробила першу сумку, я взяла її в руки і ледь не заплакала. Ми знайшли одна одну. І працювати разом саме задоволення. Обидві розуміємо, що кожна наступна сумка має бути кращою за попередню. Так і виходить.

Про що мрієте зараз?

Дуже хотіла б зробити велику колекцію сумок. Але для показу їх потрібно мінімум 15, а це – два роки праці без продажів. Зараз так не виходить. Але маю надію, що зможу втілити свою мрію.


Спілкувалася Ірина Савчук, “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram