Український кінематограф – словосполучення, завдяки якому вам стовідсотково вдасться спровокувати дискусію. Щонайменше хтось відразу порине в історію, згадає Довженка і Параджанова, хтось скаже, що сучасні комерційні комедії – чудова альтернатива голлівудщині, дехто в захваті від фестивальних картин, а для когось такого поняття не існує взагалі.

Кожна з цих тез має право на існування. Утім, глядач аналізує вже готовий продукт, на створення якого витрачаються роки, мільйони гривень і неоціненний людський ресурс. Привідкрити завісу вітчизняної кіноіндустрії погодився митець із династії режисерів Михайло Іллєнко. Він розповів “Українському інтересу” про свій новий фільм “Толока”, про стрічки, варті уваги, а також про вітчизняний кінематограф загалом.

Коли українське кіно почало розвиватися?

У мене своя шкала. Очевидно, що з середини 90-х була глибока павза. Коли один-два фільми на рік, то це вже навіть не павза, це перервана історія. Упродовж цього часу відбулося багато чого драматичного. Почали відходити покоління, з’являлися нові, які не могли працювати через брак можливостей. Тоді були цікаві процеси: українське кіно більше знали через студентські дебютні роботи. Не те, щоби їх було легше знімати, це все ж таки короткометражки, шанс був. Групи збиралися і робили це самотужки. Щороку на різних фестивалях українське кіно було здебільшого студентськими фільмами. Цей період – неоцінений, адже це був чималий внесок. Це як у волейболі: не можна, щоб м’яч впав на підлогу. І от студенти обдирали коліна, лікті, не давали цьому м’ячу впасти, відбивали його – показували результат, зокрема на дуже знаменитих фестивалях.

Водночас голод назрівав. Це абсолютно природний процес. Екрани були заповнені закордонною продукцією: етери – російською, великі – американською. Були й хороші фільми, але, так вже заведено, що хочеться на себе в люстерко подивитися. Зрештою цей процес почав пробивати собі дорогу. А чекати довелося досить довго. Можливо, хтось оцінить це як хвастощі, але все ж таки: коли у 2012-му вийшов на екрани “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, він шокував тим, що український фільм збирає черги перед касами на кілька днів уперед. Його по різному оцінили, але факт є факт – стояли черги.

Це не випадковість, ми чимало зробили для того, щоб там був герой, просто як статус. Я дуже радий, що особливо останнім часом герой пішов на екрани. Можемо згадувати останні фільми. Можливо, це дивний герой, такий як у “Думки мої тихі”, інколи абсолютно відвертий, як у фільмі Володимира Тихого “Наші котики”. Але, герой з’являтися почав. Вони різні, але їх об’єднує те, що черги ростуть!

Важливо, щоб зараз цей процес не припинився. Бо є доволі тривожні сигнали. Ось ця павза, коли вирішували, хто очолюватиме Держкіно. Там відбувся дивний конкурс, який досі нікому незрозумілий. Я не кажу зараз про персоналії, а саме про конкурс, який на нього і не схожий. Тривога відчувається, але все ж є фільми, які один за одним з’являються, багато на підході. Головне, щоб знову не було павзи.

Який він – сучасний герой українського кінематографу?

Героєм може бути і дитина, і собака. Головне, щоб це був статус: персонаж, який може і сам собі раду дати, і допомогти комусь. Тут важливо оцінити один факт: будь-яка імперія, зокрема і російська, завжди зосереджувала всіх героїв у метрополії, у центрі. А в провінції були недолугі, кособокі, розгублені, втрачені тощо. Це була настільки добре організована тенденція, що ми звикли до цього.

Коли я починав знімати “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, там потрібен був герой, який здатен на вчинок. Було багато хлопців, на яких я дивився і щоразу думав – герой. А коли починали працювати, то помічав внутрішнє, чи то самоустановка така, чи то підштовхували: всі вміли грати розгублених, невпевнених, самозабутих. Зовні – це герой голлівудського фільму, а звички – провінційного та невпевненого. Повертаючись до нових фільмів: герої з’являються, наприклад, у “Кіборгах”. До речі, дуже хороший хлопець виконує головну роль у “Пекельній хоругві”. У мене всі запитують: “Ти справді похвалив фільм?”. Так, я похвалив. І не тільки його: я ходжу наразі в кіно. До попкорну ще не дійшов, але і в ньому нічого страшного немає (сміється).

Упродовж останніх п’яти років Україна активніше зайнялася виробництвом фільмів. Ви спостерігали за цим процесом?

Є наші фільми, які зараз, будемо відверті, не завжди збирають публіку в кінотеатрах, але дуже важливі для кінематографічного процесу. На фестивальному полі вони успішно працюють. Наприклад, останній фільм Васяновича (“Атлантида”, – прим. ред.). Там вже навіть не знаю скільки призів на різних фестивалях. Цікаво подивитися.

Діапазон широкий: від елітарного, фестивального, зовсім авторського кіна до фільмів під хрумкіт попкорну. Знову ж таки: нічого поганого в цьому немає. За статистикою, в Голлівуді може більше грошей саме за попкорн збирають (сміється). Але діапазон дуже широкий. Мені пощастило, я знаю багато кого з молоді. Насамперед, через фестиваль “Відкрита ніч”, який відбувається вже 22 роки, потім через інститут. Я знаю, що у нас багато випускників, дебютантів, які можуть і хочуть. Головне, щоб не зупинявся процес.

Хоча я й ходжу не лише в кіно, а й так маю можливість щось дивитися, все ж не можу оцінити. Можливо, зараз було б непоганим внеском сучасні урбаністичні історії. Суто на мій погляд, тут можна було би пошукати баланс. Були би пітчинги та гроші. Шкода, що немає очевидного сектора в кінотеатрах – короткометражок. Щоб, можливо, перед фільмом показувати. Є безліч шедевральних короткометражок до 10 хвилин. Є такий проєкт “Дивись українське”, який уже має велику колекцію трихвилинних фільмів. Інколи вони з’являються. Це цікаво і потрібно розвивати. Я думаю, що з ростом кінотеатральної мережі, все одно будуть продовжуватися пошуки нестандартних форм.

Комедія під час війни – правильний підхід?

Мені було дуже цікаво подивитися цей фільм (“Наші котики”, – прим. ред.) у залі. Я бачив, як реагують глядачі: це дуже жива реакція, солідарна. Це важливо, і в цьому велика заслуга фільму. Думаю, що стрічка вийшла кіновикликом тезі, яка стверджує, що ні, не на часі, мовляв, це має пройти, а я потім підійду до цієї теми. Чекати поки хтось відвоює перемогу, а потім розповідати про війну… Добре, дай Боже і це, але чи не краще зробити свій внесок в перемогу, і не дуже комплексувати? Оці зайві комплекси, що це спекуляція, пафос, а ще, не дай Боже, патріотизм – це взагалі якесь прокляття зараз. Ну подивіться, на чому стоїть США, Японія, Ізраїль тощо. У нас патріотизм став ганебною хворобою. Це жах для мене! От люди кажуть: занадто патріотично, занадто пафосно. Так, можна сказати, що там перебір, чи там. При бажанні це можна сказати про будь-який фільм. Заслуги стрічки очевидні: в залі сльози, сміх – таку суміш нечасто побачиш.

Білінгвізм у кіно й на телебаченні: українська – для комедій, російська – для мелодрам.

У нас мовне питання завжди обговорюється. Це болячка. Ми живемо у двомовному середовищі. Інколи буває, приходять студенти й кажуть, що їхні актори не володіють українською. Я кажу: “Ну, що поробиш, шукай інших, у нас удосталь хороших акторів”.

Це абсолютно ганебна ситуація. Як можна оцінити висловлювання продюсера. Він має йти попереду цих процесів, допомогти суспільству позбавитися провінційності. А це забита провінційність, що українська мова другосортна. Провінційність переслідує нас. Нібито сучасна людина, а провінційність у кожній репліці.

Це приниження, яке було сказано, а вибачення перед Україною не прозвучало. Отже, такий режим на каналі. Освічена та культурна людина не може допустити такого. Потрібно боротися.

Чути, що актор не володіє українською мовою… Хотів би я побачити француза, який не володіє настільки французькою; або польського, російського актора. Там чомусь це питання не виникає. Я починав у часи, коли російської мови було набагато більше. Нагадувати про українську, доводити та пояснювати доводилося чи не щодня. Я навчався у московському ВДІКУ. На курсі були студенти з Греції, Ісландії, Болгарії, Чехії, Монголії. Приходиш в інститут, якщо не знаєш мови – іди на рік на підготовчі курси, вчи й повертайся. Я не міг прийти та сказати: приніс сценарій українською мовою.

Це дуже схоже на вкид контраверсійної інформації, яка не відповідає ніяким канонам нормального усвідомлення проблеми. Раптом українська мова другого сорту. Вікно Овертона працює дуже просто: шокова інформація має пройти стадії, остання з яких – законодавче закріплення цього вкиду. Спочатку як шок, а потім все нормально. Насильницька українізація України – це фантастика. Це характерно для роботи спецслужб.

Ваш новий фільм – “Толока”. Привідкрийте завісу зйомок: за п’ять років, поки стрічка була у виробництві, чимало змінилося в Україні.

Можете не повірити, але фільм почався ще в 1967 році. Зйомки стартували у 2013-му. Тоді події почали розгортатися настільки бурхливо, що не могли не торкнутися фільму. Довелося зупинитися. Наразі багато фільмів, які мають непросту історію – знімаюся вдвічі або навіть утричі довше. Але, менше з тим, поки була павза я їздив із фільмом “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” до наших хлопців на Схід. Досить так поїздив добряче: було приблизно 60 показів. І я возив із собою фрагменти незавершеної “Толоки”. Була можливість поспілкуватися, показати, возили із собою апаратуру. Інколи покази були в дуже дивних ситуаціях, часом просто неба. Це для мене був величезний досвід.

Сценарій почав змінюватися. Неможливо змінити все, але інколи достатньо замінити одне слово – і вже дуже багато чого перевертається. Наприклад: був один персонаж – змінився на двох контраверсійних. Був один характер, а тепер вони борються один із одним. Фільм змінювався і змінювався.

Зйомки відновилися, водночас події розгорталися своїм ладом, а події ці – драматичні. Зміни відбувалися до останнього знімального дня. Після нього був ще один останній знімальний день, коли додався фінальний епізод із волонтерами, які везуть допомогу.

Є різні технології. Наприклад, коли знімають серіал, там все розписано до останнього слова, чого й намагаються дотримуватися. Одну серію знімає цей режисер, другу – інший, потім ще хтось. Якщо з боку кожного буде імпровізація, то все розлізеться, і змонтувати не можна буде. Тут інакше: вчора прилітає новина – вже наступного дня одне слово замінюється і виникає зв’язок із сьогоденням. Для мене все ж так цікавіше.

Фільм – це живий організм

Коли возив “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, то казав хлопцям, якщо вдасться дозняти “Толоку” – привезу. Дуже допоміг у цьому Мирослав Гай. Він професійний актор, який став військовим, волонтером й офіцером. Під час першого туру з показом ми були знайомі раніше, якось несподівано перетнулися на блокпосту. Уже коли побачилися в Києві, я запросив його на одну з ролей. Він із радістю приєднався до команди. Тоді ж домовилися, що повеземо фільм до наших бійців. Для мене – це основна фокус група глядачів.

Планувалося 12 показів, а вийшло 26. Хтось переказав, кудись заїхали дорогою. Мені важко відокремити фільм від подій. Там зовсім не ті питання, які хвилюють нас тут. Коли люди раптом бачать серед ночі екран на стіні, їх збирають, показують новий фільм – я розумію, що це подія. Я людина емоційна. Якось показували стрічку під напівзруйнованим мостом на в’їзді до Пісків. Тоді хвилювався так, ніби показ відбувся на Марсі.

Реліз фільму неодноразово переносився. Це пов’язано з фінансуванням?

“ТойХтоПройшовКрізьВогонь” теж довго знімався: то є гроші, то їх немає. Фінансове питання виявилося найпідступнішим, яке зупинило нас на чотири роки. Головне, що врешті фільм дозняли. Склалася єдність однодумців. Їх усіх можна побачити в титрах.

Така доля час від часу переслідує багато кого. Наразі є стратегія, яка впродовж останніх 4-6 років виправдала себе кількістю і різноманітністю фільмів. Утім, іншої системи зараз і не знайти. Бо до 50% дає держава, а решту треба шукати. Знаходиться інвестор, який у момент, коли треба дати гроші каже, що їх немає, мовляв з грішми кожен зніме, а ви без спробуйте – режисер же. Без фінансування важко – витрати великі. Утім, система показала себе “робочою конякою”, як далі складатиметься поки незрозуміло. Поки що тиша – це дуже тривожить. Усі чекають програму дій глави Держкіно.

Наразі український глядач готовий до вітчизняного продукту. Чим краще зайнятися: екранізаціями чи в реальності вдосталь сюжетів?

Потрібно знайти баланс: багато української літератури, яка варта екранізації. Була хороша екранізація за мотивами твору Шевченка “Капітанша” в 1987 році з Богданом Ступкою в головній ролі. На жаль, у 1987 році наші фільми ніхто ніде не дивився. Але це була робота суто для телевізійної дистрибуції.

На кіноекранах таких фільмів не було майже 60 років. Сподіваюся, що 12 березня мораторій буде порушений. Хочеться, щоб зі словом “толока” повернувся сакральний зміст процесу толоки. Не знаю, що ще так може об’єднувати. Це ж не лише будівництво дому. На Майдані теж була толока, яка будувала нашу хату. Дуже багато поверхів у цьому визначенні.

От є Шевченко, є фільми про Шевченка – вони різні, є цікаві та не дуже. Але це спроби з різних боків наблизитися до такої постаті. Коли почав працювати, подумав: “А які є екранізації творів?”. Тут у мене був шок: коли розпочалися зйомки, екранізацій Шевченка не було 50 років. Важко собі уявити іншу культуру, де на найвідомішу літературну постать був накладений мораторій на пів століття. Це неможливо, але в нас це відбулося.

Конкретно щодо вірша “У тієї Катерини хата на помості”, який власне і став основою “Толоки”, – він маленький, але 67 рядків на двох сторінках дають необмежену свободу. Це поетичний шедевр, який записаний як поліцейський протокол: що відбулося, є свідки, які чули й бачили. І нічого про характери, біографії – беріть і наповнюйте.

От Катерина каже:

“Єсть у мене брат єдиний
У неволі вражій!
У Криму десь пропадає,
Хто його достане,
То той мені, запорожці,
Дружиною стане”.

Катерина могла бути дівчинкою, сусідкою, закоханою в нього, готова віддати все, щоб повернувся, а він і не знає, що вона його кохає. Це могла бути наречена, дружина, вдовиця, яка поклала око і захотіла видного хлопця пристосувати до господарства – Шевченко не уточнює.

Так само троє козаків із рядків: просто Семен Босий, Іван Голий та Іван Ярошенко. Хто вони такі, що в минулому? Актору ж потрібно дати матеріал, з яким він працюватиме. Так ці 67 рядків переросли в повнометражний сценарій, бо наповнилися біографіями, подіями.

У чому полягає український інтерес?

Наш інтерес (українська національна ідея) – це не робота політиків. Це чотири рядки Ліни Костенко, кілька нот від Володимира Губи, кілька рядків із повісті Євгена Гуцала, промінь сонця з полотна Івана Марчука, слова Івана Миколайчука з фільму Сергія Параджанова. Національна ідея складається з низки таких от афоризмів. Це код, який встановлює зв’язки.

Коди можуть бути музичними, поетичними, будь-якими. Це справа художників, поетів, журналістів. Вони щодня мають розповсюджувати такі коди. Здорова культура продукує паролі й афоризми. У ширшому понятті українська національна ідея сьогодні – розірвати коло виснажливого історичного циклу, вийти на пряму дорогу, а найближче – перемога.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram